Дитяча мрія

   Дитячі мрії!!! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.

   На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стомлених після роботи, на краю вулиці, в надії, що котрийсь таки, попри втому, згодиться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки влазило нас туди, сказати дуже важко, визирали з усіх вікон, хіба що в багажнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей І качок, що паслися обабіч дороги.

  Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости й от так, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.

   Минуло три десятиліття з того часу. Завітав якось на хутір мого дитинства, а точніше, на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив вертатися, аж тут завважив, що два малюки років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:

— Хлопчики, а ви чиї?

— До діда Миколи приїхали.

— А звати ж вас як?

— Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.

— Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.

    Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась. Їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.

   Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.

— Діду Миколо, чи пам'ятаєте мене?

— Вас, Маржанів, по породі видно. А ти чим на хліб заробляєш?

— Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.

— Добре діло. На хліб вистачає?

— Та коли як.

— Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?

— Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.

— Мало нас тут зосталось, десятків зо два.

— А чому до дітей в Бобринець не їдете?

— У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.

   Поговорили з дідом, попрощався І поїхав дорогою, якою ходив малим.  Їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулась.