четвер, 25 серпня 2011 р.

Проводи літа


Тридцять першого серпня наш шлях пролягає до Діброви, на садибу. Їдемо проводжати літо. Понад Дніпром мимо ланів з майже стиглим соняхом, мимо полів з царицею кукурудзою, до села. По сірій асфальтовій дорозі, котра пірнає в зелений тунель з кленів та акацій. Біля нив де сіють перші гектари жита і готують землю під озиму пшеницю. Одним словом в Діброву.
Швидко приходить останній день спекотного серпня. По випаленій сонцем траві, босоніж по гарячій стежині, по зеленій тихій воді Дніпра. Отак просто бере і приходить. По свіже посіяному житом полі з шкільним портфеликом в руці. Туманом по березі, ранковою росою по траві. Жарким вітерцем по сухій кукурудзі.
І от він вже тут на садибі у нас, в Діброві. Сидить, в саду під черешнями розуміючи, що хотіли б його тут бачити чи ні, а він тут. Похазяйнує сьогодні, забере з собою літо і піде. Та це буде ввечері. А зараз йде оглянути околиці, щоб подивитись чи готові до осені наші терени.
Скрізь має справу останній день літа в околицях. Завертає череду на пашу в Скупуватій балці, з Яцевого кургану спостерігає за сівбою озимих. З рибалками на Вороній витягує невід, на баштані під Лоханською балкою скочує кавуни. Провіряє як на току готують посівне зерно. Піднімається на орлиних крилах щоб поглянути зверху на наші простори. Перевіряє в осінь справи.
Швидко добігає день і вже сонце не так далеко від горизонту повисає по ту сторону Дніпра над селом Волоським. Готується сховатися за обрій прихопивши з собою літо.
В той час притихає все в дворі, зупиняє свій подих вітер. На електричних дротах сидять рядами ластівки спрямувавши свій погляд на захід. Важка айва схиляючи гілля виглядає на захід сонця. Яблука та груші, на дереві і на землі, червоні, жовті і зелені прислухаються до сусідніх садів. Айстри з чорнобривцями, горобина і калина, стиглий виноград та городина. Все затамувало подих ловлячи останні літні промені сонця.
Сонце повільно опускається до горизонту. Вже постелило сонячну доріжку від лівого берега Дніпра до правого. Вона поблискує, грається на гладі води. І ото по тій стежині, пошумівши на прощання листом берізки, іде від нас літо. Іде до сонця котре гойдається на верхівках дерев Волоського гаю. Іде повагом, не поспішаючи і не оглядаючись назад. Крокує над Лоханським порогом, прощається до наступного року з старим рибалкою Гаржею, що біля каменя “Богатиря” розкидує сітки. От літо вже під скелями на тім березі. Сонце починає прибирати доріжку від нашого берега і доріжка зникає зовсім. А літо сівши на плече сонцю зникає в Волоськім гаї. Махаємо на прощання йому букетом польових квітів : “До зустрічі в наступному році Літо!”
Якась мить спокою і вітерець починає шелестіти листям в саду, життя продовжується.
Дим багаття, над котрим вариться куліш, вже має осінній запах. Ніч війнула теплою осінню, упала тяжка айва на землю. За нею почали гупати яблука й груші. Уже не літо але й ще не осінь. Кричить нічний птах:”Осінь, осінь,…”
А ранком з-за нашого городу з’явилося сонце. На плечі у нього сиділа осінь. Вона піднімалася вище і вище на нашим селом, Дніпром, полями, ярами, перелісками, а потім зіскочила на землю і пішла хазяйнувати. Розігнала туман на берегом Дніпра, взяла букет осінніх квітів і повела по доріжках до школи дітлахів. Осінь...

2002 рік

3 коментарі:

  1. Пригадалось і моє шкільне дитинство, коли 31 серпня було особливим днем...коли не бігалось, коли згадувалось літо, і готувалось все єство до чогось величного, нового, такого, як схід сонця... Як гарно Ви написали про те, що "на плечі у сонця сиділа осінь"... Дуже зворушливо.

    ВідповістиВидалити
  2. Краса і казка. Як чудово описане. Яка мова. Жодного зайвого слова і всі до серця. Дякую, Юрію. Вам треба писати і писати, бо це талант.

    ВідповістиВидалити