На узбіччі

   

     

     Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч падаючому з дерев. Над шляхом - танок осені. Серед цього дійства, в очікувані товариша,  стояв біля автівки на узбіччі.   

      Напроти мене, по ту сторону шляху, сидів в колясці інвалід. Бачив його і раніше рухаючись цим шляхом, тут поряд пансіонат для таких людей. Тільки раніш проносився мимо нього, всього пару раз зупинившись для того, щоб дати “копійчину” і нестись далі у вихор життя міста. Сьогодні у мене був деякий час і я його розглядав.

      Як важливо інколи зупинитись, щоб розгледіти, подумати, глянути на себе зі сторони. Вихор міста призводить до величезної кількості зайвих рухів, непотрібних думок. Місто- це той майданчик, де в однім танку  несамовитого темпу кружляють розум, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть … І кожне з них з посмішкою намагається виштовхнути інше за межі танцювального майданчика.

     Я тікав з міста. Тікав, щоб не бачити той танок. Зупинився на десяток хвилин, щоб передати товаришу папери і все.  Все, далі на пару днів тиша, хутір, берег Дніпра з своїми кручами в дубах і кленах, спокій думкам. Але це буде за годину, а в ці хвилини я дивився на людину в інвалідному візку по ту сторону шляху.

     Це був чоловік приблизно мого віку. Він жадібним поглядом зустрічав і проводжав автівки, які виринали на шляху з-за дерев і неслись в місто. В місто, де в несамовитому темпі танка кружляють – розум, ідиотизм, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть …  В місто, з котрого  намагаюсь навіть за малої можливості втекти.  Мавши Божу милість повернутись з фронту живим і неушкодженим, тікаю . А цей чоловік в інвалідному візку поринув би в те шалене життя не задумуючись.

-       Доброго дня, дякую що дочекався. - якось неочікувано підійшов товариш. Навіть не побачив як він зупинив на обочині свою автівку.

-       Вітання.

-       А ти що, як наче в паралельному світі?

-       Дивлюсь на того пана в інвалідному візку.

-       Хвилинку, я йому коштів віднесу, завтра свято.

-       Неси, лишніми вони йому не будуть. Але мріє він зовсім про інше. Про те, чого ми з тобою все більше жахаємось.

    Товариш глянув на мене, я дивися на людину по ту сторону дороги, людина проводжала поглядом автівки, що їхали в місто. Огріньський півострів. Осінь. Шлях. Життя.