неділя, 11 липня 2010 р.

Шкільний товариш


Сашко - мій шкільний товариш, з яким ми спочатку вчилися в різних класах, а в четвертому я його догнав. Він прийшов другий раз до четвертого класу, і сів зі мною за парту.

З його появою життя в класі пожвавішало, чудеса почалися відразу з першого вересня. Вже за тиждень мій рівень навчання почав по похилому вектору рухатися до рівня знань Сашкового. І якщо ми рівнем навчання не могли похвалитися, то рівень позашкільної роботи був у нас на висоті.

Числа п’ятого вересня він мене вже навчав палити цигарки. Наука проходила на городі в соняхах, курили ми сигарети з фільтром «Новость». Але повністю навчання не вдалося. Щойно я скінчив курс «паління не в затяжку», як був спійманий батьком з материної подачі.

Тато був мудра людина. Не знаючи про відкриття лікаря Довженко, досконало володів цим методом. На літній кухні мій погляд зустрівся з татовим. З очима нестриманого психоаналітика щосили опустив він свій кулак на край столу і почав процес кодування. Пам’ятаю тільки початок, як покидав я кухню разом з одвірками, що було далі, не пригадую. Після кодування жив днів три на сіннику, ні на які звуки не відгукувався, мама залишала харчі під дверима.

Явився на світ десь на четвертий день. Репресій, на подив, не було. Відмили, перевдягли, дали портфель і відправили до школи.

Успішність покращала, курити зовсім не тягло, і навіть в організмі виробилися стійкі антитіла до згубної звички. Кодування вистачило років на чотирнадцять.

Та пригоди тривали, пійманий на колгоспному баштані старшокласник, домовився за цукерки з Сашком, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!

На ранок хлопці нашого класу ветеринарними шприцами зробили кавунам «щеплення» солодкої рідини з дріжджами сотках на трьох навколо куреня Як тільки скінчили операцію, перестали давати корм собакам охоронника і гайнули до яру.

За годину ми вже сиділи як ні в чому не бувало за партами на першому уроці. А на четвертому до школи приїхав агроном, про щось говорив з директором, і якось одразу прийшли по наші душі класний керівник з завучем. А ще через годину стояли всі ми біля куреня на баштані. Агроном розповів, як дідові Матвієві, сторожеві, зробилося зле по обіді, коли той несподівано побачив, що кавуни ворушаться. В директора та класного керівника агроном питав про стан виховної роботи, а колгоспний обліковець рахував збитки.

Кавунів ми не їли довго. Батьки виплачували вартість страченого врожаю. Підтримали цукерками тільки діди, потішаючись, як ми пожартували над їх товаришем Матвієм. Вони просили обліковця переповісти ще і ще раз той момент, коли Матвій побачив довкола куреня, як кавуни стали ворушитися. Нагрівшись на сонечку, після наших «щеплень», у них почався процес бродіння.

І знову спокійне життя виявилося недовгим. Велике враження склав на нас кінофільм про партизан, що демонструвався у клубі і Сашко запропонував постріляти з батькової мисливської рушниці. Вибрали час, коли його рідні не було дома, взяли рушницю і набої і стали шукати ціль. Стіна клуні, дерев’яний паркан, новеньке відро - все по якійсь причині не підходило. І ось нарешті знайшли - копиця сіна. Я відійшов і затулив вуха, а товариш зарядив два патрони і поцілив у сіно. Постріл, ще постріл, перезарядив та ще двічі вистрелив …

З сіна почав здійматися димок, швидко почав густішати, і з поривом легенького вітерцю диму ставало більше. Сашко, мабуть, злякався, бо кинув рушницю і гайнув у ліс. Я ж зостався з палаючим сіном віч-на-віч. Розуміючи, що сам нічого не зроблю, почав гукати людей. Так, як свідків моєї причетності до пожежі не було, то почував себе впевнено і активно брав участь у гасінні пожежі.

Швидко горіло сіно теплого осіннього дня, та не зважаючи на зусилля селян, вогонь перекинувся на клуню. Поливали з відер клуню і сіно, обливали будинок, щоб на нього не перекинувся вогонь. До приїзду районної пожежної бригади таки вдалося все загасити. Будинок врятували, а від сіна та клуні зосталось одне попелище.

Коли пожежники з’ясовували причини займання, сусіди повідали про постріли. А мені на прощання вогнеборці потиснули руку і обіцяли дати значок «За допомогу на пожежі».

Дільничний інспектор описав та забрав мисливську рушницю, прочитав в школі лекцію про вогнепальну зброю. Мене шанували за те, що помітив вогонь і сповістив про нього. А Сашка не було…

На чолі з дільничним інспектором прочісували всім класом відроги Чорного лісу, та щоразу старанно звертали від того міста, де була наша землянка і Сашко. Ввечері приносили йому їсти і безрезультатно просили вернутися назад. Дня четвертого, старий фронтовик, викладач військової підготовки вислідив нас, і Сашко був приведений додому. Після виховної роботи він підняв навіть рівень навчання.

В мене в школі серйозних неприємностей не було, якщо не рахувати запису в щоденнику, зробленого самим директором: «Шановні батьки: Ваш син на перерві грав у карти. Зайдіть, будь ласка, до школи».

Ходив до школи батько, говорив з директором, потім зі мною. В карти я не граю і по нині, погана гра і погані наслідки грання в неї, шахи й шашки набагато кращі.

На День Вчителя Сашко подарував велетенський букет директору, в якого після такої уваги навернулася сльоза, і він випив таблетку валідолу. На татове прохання нас розсадили, і Сашко взявся за виховання ,нового сусіда по парті.

А батько взявся за поглиблення моїх знань. Було куплено півтора десятка кролів, відремонтовано старі клітки. Я зразу підозріло поставився до цієї покупки, та всю суворість зрозумів трішечки пізніше. Батько ж, розсадивши кролів по клітках, сказав таке: «Синку, як будеш вчитися на п’ять, то я їх тоді виведу, а зараз приймай - це твоє господарство». Я ніколи не думав, що кролі так багато і так часто їдять, а як перестаєш їх годувати, то гризуть дошки. Рвав траву і вчився, вчився і рвав траву, зі страхом думав, що п’ятірок не досягну, а кролі наплодяться. Вже приглядався, що і корова їсть менше, ніж ці вухаті істоти, та й порося не така ненажера.

Книжки ковтав, те, що не розумів у школі, при виді кролів само собою роз’яснювалося. Досяг відмінного навчання і відмінної поведінки не без кролячої допомоги.

З Сашком вже не бешкетував. А завдяки батьковій науці кінчав школу на першій парті в прямому і переносному розумінні.

А тепер мені інколи сниться та осінь, що йду я до нашої одноповерхової старенької школи. Йду, як усі хлопчаки того часу, в підкочених штанах, окремо від піджака, доганяючи куплені на виріст сандалі, а кролі стадом біжать за мною. Біжать і підганяють до науки.

6 коментарів:

  1. ДЯКУЮ! Насміялася! Маєте чудового батька!!! Тепер так виховувати не вміють!!!Все-таки, вмієте дотепно описувати події- читання аж захоплює!

    ВідповістиВидалити
  2. Що ж мені з Вами робити, пане Юрію? )))
    треба серйозно братися за пошуки літературного агента - воно того варто!
    Дякую за таку уважність і вміння оповідати життя!

    ВідповістиВидалити
  3. Як завжди - душевно, радісно, життєво. Це те , що зачіпає... :) Дякую.

    ВідповістиВидалити
  4. Читаю втретє, але так само радію.
    Чудово!

    ВідповістиВидалити
  5. Дуже сподобалось!Ви--молодець!!

    ВідповістиВидалити
  6. Супер! Історії чудові, одразу починаю згадувати і своє дитинство )))

    ВідповістиВидалити