неділя, 11 липня 2010 р.

Баян


Батькові Миколі Дмитровичу присвячую.

Який батько не мріє про добротну освіту своєї дитини, про її всебічний розвиток? Отак і мій батько мрі­яв. Він ніколи не шкодував грошей на підручники і все, що пов'язане було з навчанням. Я йому віддячував за це гарними оцінками та участю в районних предметних олімпіадах. Але була в батька заповітна мрія: вивчити мене музиці.

Його батько, а мій дід, теж колись мріяв про сина-музиканта, але це бажання з багатьох причин так і лишилося мрією. Змирившись, дід почав мріяти про сина-«дохтора», та батько боявся не те що хворих, а навіть медичного обладнання. В результаті творчих пошуків свого майбутнього він став інженером.

Тепер, з наполегливістю діда, батько взявся вже за мою музичну освіту. Він довго годив художньому керівникові нашого клубу, прохаючи прийняти мене навчатися грі на баяні. Не знаю, чому саме на цьому інструменті, але баян йому подобався.

Генеральні переговори з призначення екзамену були в кращих сільських традиціях. Після третього тосту з мене обіцяли зробити відомого на весь район, після четвертого — на всю область. Взагалі мою популярність як баяніста у той вечір підняли на дуже пристойний рівень.

Екзамен мав відбутися рівно через тиждень. Батько задля підвищення балу на вступному іспиті завіз художньому керівникові причеп сіна і в думках вже бачив мене граючого на музичному інструменті.

На екзамені мені настукували пальцями по столу мелодії, а я мав їх відстукувати «морзянкою». Хотіли, щоб я наспівав пісню, награну на піаніно, і я наспівував, у всякому разі, я вважав, що наспівував. Та все ж схиляюся до думки, що іспит склав таки батько, а не я.

Зарахований!.. Один із найщасливіших днів батька... Його службовий «Москвич» летів, так, не їхав, а летів до райцентру і знов у село. За півтори години з моменту повідомлення про зарахування на навчання вдома стояв новенький баян. Пізніше я повторював цю поїздку «Опелем», та до такого рекорду мені не вистачило кількох десятків хвилин.

Навчання тривало недовго. По третьому тижню у мене вже шансу вище теренів району піднятися не було, а далі й зовсім... Скінчилося після того, як я почав писати на кнопках баяна цифри, в якій послідовності їх натискати.

Розгубленими і приреченими очима дивився на мене тоді батько. Йому не шкода було тих зусиль, він розумів, що і в другому поколінні мрія не здійсниться.

З баяна я регулярно витирав пи­люку, інколи його давали пограти на святах. Він і досі ще живий і нагадує мені мою незакінчену початкову музичну освіту.

...І ось з почуттям гордості я вже другий рік воджу до музичної школи свого меншого сина. На дачі та в квартирі стоять піаніно, на яких він ви­конує поки що простенькі мелодії, хоча я їх слухаю,як найскладнішу класику. Не знаю, що вийде з музичною освітою сина, але потяг до музики в нашій сім'ї — то вічне.

1 коментар:

  1. Дуже теплий і дотепний нарис!:)
    як і завше - 5+!!!
    Хай там що, а музикантом Ви, пане Юрію, таки стали - і не страшно, що тільки опосередковано, через сина... головне - душою відчувати! У Вас це виходить на всі сто!:)
    ... а мене батьки таки довчили музиці - ну, не до консерваторії, але 8 класів ДМШ і музичне училище наше і все ж закінчила:)
    Хвала, шана і велика дяка моїм батькам!

    ВідповістиВидалити