Легенда про отця Серафима

За Знам’янкою, десь на пів дороги до Чигирина, стояла церква. На пагорбі під лісом, край села. Правив в ній отець Серафим. Людина в розквіті сил, років сорока, високий, міцної статури, пудів шість вагою.

Славу добру мав, прихожан захищав, жив повноцінним життям громади і був її поводирем. Все б добре, та не в добрий час жив. Багато чоловіків з першої світової не прийшло, а тут тобі ще й круговерть революції і громадянської.

Хто тільки не приходив до села - більшовики, денікінці, мародери і бандити. Носився Пилип Хмара зі своїми хлопцями, відганяючи їх від кружних сіл, а вони йшли і йшли. Латиські стрілки і китайські робочі, башкирська кіннота та найманці з Дону. Всі поживитися були ладні селянським скарбом. Коли з Москви послали Будьонного до Польщі, то він відмовився грузитися в ешелони, а виторгував піший перехід, через Україну. Проходила його армія аж двадцять кілометрів в день, грабуючи і палячи все навкруги, як татари в свій час. Одна відміна - ясир не брали. До речі, козаки на марші долали триста кілометрів за три дні.

Всього було в той час в селі. Жителі, при загрозі, по лісам ховались. Там в кожного землянка була, в ній тримали небагаті пожитки, скот і самі мешкали.

Поверталася перша кінна з Польщі на Дон знову через Україну. Отримала з Москви наказ - повертати на Крим Перекоп брати. Який там Перекоп, грабоване польське та українське добро відвезти треба і відпочити. Та партія мудра була, сформувала другу кінну армію під керівництвом Миронова. І отримав Миронов наказ загнати Будьонного до Перекопу, щоб там вже з Врангелем розібратись.

Що тут сталось на Україні! Дві кінні армії паралельно рухаються до Криму, маючи сутички між собою. Грабують, палять, під шумок і мародери орудують. Десь хлопці в Холодному Яру не дають їм розвернутися, а південніше Олександрійська степова дивізія з останніх сил захищає села. Під Чорним лісом Пилип Хмара з селянами проти найманців воює. Та не встояти селянам без організованості, розпорошені вони. Петлюра далеко, Махно з червоними мову знайшов.

І ото, в той недобрий час, пізно звістка прийшла в село, що підрозділ першої, а не то другої кінної недалечко від села по шляху їде.

Стояв отець Серафим біля церкви і дивився, як вже котрий раз гонять односельчани скот до лісу, щоб зберегти, як ховаються люди на своїй землі. «Успіють! Ні. З другого боку в село вже кінний загін в’їжджає. Що ж робити? Можливо, Бог відміряв вік оце мені?» - думка, як блискавка промайнула. Пішов до олтаря, помолився. Із схрону за господарською будівлею витяг кулемета «Льюіса», набої до нього, ящик гранат, який ще перший Запорізький полк зоставив для захисту селянам і пішов на пагорб край дороги.

Пів години козак вистояв, багато бійців ворогу знищив. Порубали червоні Отця Серафима шаблями, приставився він того дня. Прив’язали на хрест, щоб люди лякались.

Вспіли селяни самі сховатись і скотину зберегти завдяки сину Божому Серафиму. Повернулись, а їх отець на Хресті стрічає. Поховали отця характерника-козака на тому пагорбі. Врятував село, та не надовго, бо вже в двадцять першому стукав Голод двадцять другого року в сільські ворота, а за ним всіляке горе. Як говорять, біда одна не ходить.

Таку легенду я чув в тих краях від старого лісника і можливо не вирішив би її записати. Та одне не дає спокою, в жовтні на тому пагорбі з’являлися хризантеми. На початку семидесятих років, говорять, з півтора десятків букетів, а далі менше і менше. А останній букет був в вісімдесят першому минулого століття. З тим букетом пішла і таємниця пагорба. Я ж записав те, що почув, а в кожній легенді є доля правди, а можливу і чиста правда.