Піонер

Чи не кожен з нашого покоління проходив незабутні етапи шкільного політичного життя .

Вчитись починали безпартійними, потім приймали до жовтенят, далі до піонерів, за тим - до ленінського комсомолу. Кожен етап вимагав належної підготовки, знань з історії організацій і країни, доброго навчання. Не всім давалася та підготовка, але приймали майже кожного авансом. Сам прийом до жовтенят, піонерів, комсомольців проходив по святковому, з підбиттям підсумків, присягами, клятвами та обіцянками.

До цих дат пралося чи купувалося нове вбрання, підстригали чуба і робили зачіску - подія була нерядова. Я теж пройшов усі ці партійні свята і будні.
   Найяскравішою ж сторінкою закарбувався в пам’яті вступ до піонерської організації. Звечора мама випрасувала шкільну форму і нову білу сорочку, в портфель поклала червону пілотку та піонерський галстук. Батько розповів, як і він колись піонером був та добрі справи робив. А в мене перед очима виникали постаті тимурівців та піонерів-героїв Великої Вітчизняної війни.
   Настав святковий ранок, цвіли вишні та черешні, все село було в білому цвіті. Я крокував до школи і здоровкався до усіх зустрічних.
- Здрастуйте, тітко Галино, то мене в піонери приймають!
- Молодець, удачі тобі!
- Доброго дня, дядько Грицько, сьогодні я в піонери вступатиму!
- Добре, рости батькові в поміч!
   Підбадьорений, широким кроком, я йшов далі.
- Діду Василю, мене в піонери приймають!
- То добре, може шкоди менше робитимеш. Навіщо бабі Вєрці нитки сплутав у ткацькому станку?
   Аби дід ще чого не згадав про мої подвиги, я змінив крок на легку пробіжку.
   От і школа, одноповерхова, на два крила, у квітучому саду. Однокласники, товариші, вчителі - всі у той день не такі, як завжди. Святкова урочиста лінійка, клятва, пов’язування галстуків, привітання, побажання... На заклик піонервожатого “До справи Леніна і Комуністичної партії будьте готові !”,- віддали піонерський салют і в один голос відповіли: “Завжди готові!”, не підозрюючи, що якраз на історію нашого покоління припаде поховання піонерської організації та справи Леніна.
   Гордий, у червоній пілотці, в розстебнутому піджаку, щоб краще було видно галстук, йшов я додому. Йшов сміливо навіть мимо діда Василя, який, звертаючись до куми Клави, здивовано мовив:
- Ти ба, ниток не розплутав, а в піонери таки прийняли! Клаво, диви, Юрка в піонери прийняли.
   На що баба Клава, визирнувши з палісадника, гукнула до діда:
- То з нього й толк буде, а ти от не був, Василь, у піонерах, то й некультурний виріс. А не грав би у карти, то й цифр не знав би.
   Дискусія між бабою Клавою та дідом Василем ще точилася, та я вже не слухав. Радість переповнювала мої груди: я - піонер!
   На автобусній зупинці привітався ще з дідом Юрком, листоношею на дальнє село, він чекав рейсу. Дід був чоловік грамотний і підтвердив, що тепер у мене в житті широка дорога.
   І я пішов далі тією дорогою, але не дуже далеко: на початку нашої вулиці паслися індики тітки Галини. Помітивши на мені червоний галстук і пілотку, вони про щось жваво порадились на своїй індичій мові й широким фронтом посунули на мене...
  Я все зрозумів, та сили були нерівні. Старший індик, сидячи на моїх плечах, бив крилами, решта членів індичого угрупування підплигували з боків і цілили хто куди міг. Я ж тільки незграбно відмахувався портфелем. Дуже швидко біг під гору старий листоноша і з великими труднощами відбив юного піонера від пернатої банди.
  З синцями та подряпинами, у подзьобаній пілотці, пошматованому галстуку, брудному костюмі дістався я свого двору, де на мене чекав святковий стіл. Вражений моїм видом, батько грізно запитав:
- І з ким це ти за піонерську ідею чубився?
   Не соромлячись сліз, я розповів про підступний напад. Тато з мамою, насміявшись, поспівчували моїй пригоді, заспокоїли і подарували черевики та блокнот з ручкою.
   А ввечері прийшла тітка Галина з новою пілоткою, галстуком та цукерками вибачатися за безідейну свійську птицю.
   Після тої події ходив я до школи з місяць другою дорогою, через балку попід вербами. І як не вигадував, а не міг розминутися з дідом Василем, обов’язково попадався кепкунові на очі:
- А дивись, Вєрко, - не упускав нагоди дід . - Юрко знову нашою дорогою до школи йде. Велика біда - індики. Он мене, як ходив я читати вчитись, бичок аж на дерево загнав, тоді всією вулицею від того бичка мене рятували.
    …Минув час, нема вже тої країни з її настановами, але день прийому до всесоюзної піонерської організації пам’ятаю. Завдяки індикам.