Рання осінь 2013 року. Поміж шляхами —
загублене в степу село. Воно нізвідки виринає перед очима своїми дахами серед
зеленого листя садів, і так само, коли покидаєш його, зникає в нікуди.
Нині з півсотні його дворів, живих -
половина. Раз на рік мій шлях пролягає
крізь нього. Цього року, коли проїжджав, то зупинився біля колодязя. Напився
води, та пішов подивитися поряд кілька покинутих дворищ. Городи біля них хтось
обробляв, а садки були де більш, а де менш занедбані. Видно, що колись
формувалися крони дерев, пізніше вже
обрізалися, як змогли дістати, зайві гілки. Останні років п’ять, або й більше,
ніхто за ними не наглядав.
Замість десяти хвилин мого відпочинку сад
першої ж маєтності затримав мене на пів години. Ці пів години я розглядав
яблука і груші, здебільшого, невідомих мені сортів серед відомих. Фотографував
їх, щоб знайти в довідниках. Звідки вони? Що то за сорти? З цими питаннями
ходив навколо дерев ще й двох сусідніх садиб.
Покидаючи село, впевнено планував наступного
разу знайти когось зі старожилів, та розпитати, що то за дерева і звідки, тому
що таких сортів не зустрічав у садах, де бував досі.
Наступного 14-го року життя внесло
корективи, і пересунуло візит на чотири роки...
Осінь, 2017 року. Той же колодязь і ті ж
самі дворища. Здалося навіть, що село трішки ожило, і на протилежному боці
вулиці хтось обжив хатину.
Блукав садками. Фотографував. Порівнював з
картинками на садівничих сайтах, і навіть куштував. Яка радість – перша вдача!
Ренет Помаранчевий Кокса, він же Кокс Пепін Помаранчевий !!! Яблука з легким
присмаком вишні. Звідки ці яблука в загубленому серед степів маленькому селі?
Далі ще удача — Кайзер Вільгельм, він же просто Вільгельм!. Цей легендарний
сорт був практично в кожному саду Німеччини та Австрії. Йшла друга година. Я
відчував себе серед саду віком у півстоліття «ботаном вищої кваліфікації», розглядаючи
на сусідньому дворищі грушу сорту Олександр Лукас. На полотні, створеному білою
хмарою в небі, висіли серед листя груші, на які з-поза хмари підглядало сонце,
торкаючись їх своїми променями…
Господарів обжитого дворища поряд не
виявилося, щоб розпитати хоч щось, тому поїхав далі своїм шляхом, задоволений
дослідженнями й обгавканий їхнім собакою.
Осінь 2021 року. Біля колодязя жінка з
обжитого дворища. Жінка мого віку. Вдача.
— Пані, доброго дня.
— Доброго.
— Як Вас звати?
— Тетяна.
— Мене Юрій. Вдача мені,
що Вас побачив.
Вона здивовано глянула на
мене, не розуміючи, що то за вдача у мене.
— Ви з якоїсь служби? —
трішки розгублено запитала.
— Ні. Я подорожній.
Інколи цим шляхом їду. Питання про сусідські дворища.
— Хочете купити?
— Ні. Розпитати про
господарів, а точніше — звідки такі яблука та груші, котрих ніде більше нема.
— А… То завдяки чоловіку,
котрий жив тут, — і показала на одне з дворищ, у котрім я блукав.
— Можете про нього
розповісти?
— Тільки з переказів його
внучки. Ми тут з березня 20-го року.
— А звідки Ви?
— Біля Попасної жили.
Коли в Золотому розвели війська, то порадилися з дідом та купили тут у далеких
родичів за копійки хатину. Вони собі її приводили до ладу, а потім передумали
жити і продали нам.
— Зрозумів. Пес їхній
залишився? Я його минулого разу бачив.
— Так. Говорили,
підібрали на шляху, пристав за ними.
Пані Тетяна сіла на лаву, запросила й мене
сісти і розповіла, що той чоловік на ім’я Микола демобілізувався з армії в 50-х
роках з Німеччини. Я спробую по пам’яті передати її розповідь: «Приїхав він на
Стрітення з двома мокрими чемоданами, обв’язаними мотузками, щоб не розлізлися,
і речовим мішком. У мішку — дрібні гостинці родичам, а у чемоданах —
замотані мокрими ганчірками гілочки з
німецьких яблунь, груш, слив… Накупив у лісництві та розпліднику корінців та й
поприщеплював те, що привіз, і те, що тут де дістав хорошого з фруктів. Внучка
говорила, що від фермера він цією справою заразився в Німеччині. Люди раніше в
селі не дуже тоді хотіли садити сади, бо податок на дерева був. Фруктів у
дворах мало було. Тому в 50-ті, коли скасували податок, то просили його
саджанці не тільки тут у селі, а й із сусідніх сіл. Завзятий чоловік був. До
нього навіть професор з Черкащини приїздив не раз вивчати те, що він
попривозив. Коли помер Микола, то дочка його з міста їздила як на дачу. Що сама
зробить, а те, що сама не може, то когось найме. Коли і її не стало, то внучці
не до саду. Видно, в городі своїх клопотів багато було. Минулого року десь за
кордон поїхала. Зовсім тепер покинуті ці садиби навпроти нас. Ото і все, що я
знаю».
Я сидів приголомшений, уявляючи усе
розказане.
— Що мовчите?
— Пані, я намагаюсь
осягнути те, що Ви розповіли. Дякую Вам.
— Що я? Це якби внучка
розповіла.
Дістав із машини дві хлібини, котрі придбав
у крамниці на шляху.
— Тримайте, гостинець
Вам.
— То ж гроші…
— Які гроші? Гостинець.
Автолавка приїздить у село?
— Двічі на тиждень. Може,
ви голодні? Я молока винесу?
— Дякую. Не голодний.
Рушаючи, я дивився не стільки на шлях, як у
дзеркало заднього виду, в котрому стояла пані Тетяна…
На степовому шляху уявляв демобілізованого
чоловіка, котрий йде з Миколаївського шляху степовою дорогою додому в село.
Уявляв його мокрі валізи, обв’язані мотузками… Уявляв, як він стоїть на коліні
і робить щеплення. І між цими уявами з’являлася картинка з минулих відвідин
села — груші в небі, освітлені сонцем. Так як Микола Степанович написав у вірші
:
“ Затисла груша в жовтих
кулачках
Смачного сонця лагідні
жовточки.”
Прим. «Дві хлібини» — так
вчили свого часу діди й бабусі: коли йде селом подорожній, то треба дати води
напитися, запитати, чи не голодний він, пустити на ніч переночувати (хоч у
сіннику). Це старі правила і звичаї. Настав час, коли в невеликих селах залишилося
обмаль людей (майже повністю це літні люди), що
відрізані від «життя», і подорожній якось може внести до їхнього життя
хоч невеличку подію бесідою чи маленьким гостинцем.
