Особливості
українізації в одному невеликому місті та його околицях. Тобто це не філологія,
а психологія.)
Група
в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники — місцеві
російськомовні громадяни міста, його околиць і ближніх сіл. Задана тема — як
нас дістала українська мова. Спостерігаю на екрані ноутбука, паралельно
займаючись своїми справами. Цікаво, бо добре знаю цю місцевість. Основна група
чисельністю півтора десятка російськомовних людей у руслі заданої теми один за
одним доповнюють глобальність цієї проблеми в степах України.
Періодично
з'являється якийсь реальний україномовний, але його колектив тут же посилає в
схрони карпатських лісів або в еміграцію. І я вже хотів покинути ці
спостереження, як дещо сталося. Один із шанувальників української мови,
очевидно, не дійшов до карпатських лісів, а привів двох нових учасників
обговорення теми. На запитання цих нових учасників ніхто не відповідав і тихо
зникав із мережі...
Дві
реальні вчительки свіжопенсійного віку ставили запитання учасникам дискусії...
-
Василю, а чи не ми з тобою їздили на олімпіаду з української мови у восьмому
класі?
Василь
зникає з дискусії.
-
Оксано, коли ми з твоєю бабусею вчилися в педагогічному училищі...
Оксана
зникає.
-
Льоша! А коли це твої пращури встигли в Росії пожити? За станцією твій дід і
прадід жили. А бабу Тетяну твій дід висватав на нашій вулиці...
Льоша
зник.
І
так далі. За хвилин десять проблема української мови зникла, і ще недавно жвава
дискусія завмерла.
Такі
особливості невеликого міста, де всього три школи.) Тут усі всіх знають.)
Особливо вчителі.)))
