Самарські плавні.

(Кінонарис. Сценарій)

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру — бо не можна було інде йти, бо був сніг великий — і дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі — коло Голубого лісу». (У РІК 6695 [1187]. ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1185 — 1195.)

Снопорід, а нині Самара. Іду човном, перегортаю веслом хвилі, як десятиліття історії.

Колись цього озера не було. Тут, нижче Самарських лісів, ріка розливалася в долині, стрічаючись з малими річками, і сходилися шляхи. Копали бродники нові річища, щоб понизити воду в півколеса маж, і гатили гаті. З року в рік погоничі-чумаки спішено йшли вбрід за возами з крамом.

Плавні — вони були безмежні. Десь від Самарських дубових лісів понад річкою до самого Дніпра, вверх по Дніпрі за Гнилокиш і вниз по Шиянці до Першого порогу.

Голубий ліс. Хтось з істориків писав, що він займав площу в 90 тисяч гектарів. Пояснював його назву кольором. Росли в ньому різноманітні лози, верба, осокір, шелюг. І росли ці дерева та кущі по плавнях аж до дубового лісу на Самарі.

Шелюг — цю рослину в залісненні пісків переоцінити важко. Під покривом молодого шелюга лісники висаджують саджанці дворічної сосни. Шелюг їх притіняє та підтягує вологу. Завдяки цьому винаходу природи на десятках тисяч гектарів ростуть штучні соснові ліси на пісках.

Підіймаю весла і тихо рухаюся по інерції мимо діда Іларіоновича, котрий у човні, закинувши три вудки, дрімає. Йому не треба було дивитися на поплавці. Вся картинка, що з ними відбувалася, йому телепатично транслювалася у сон, і, можливо, він навіть бачив, яка риба підпливає до гачка. Не кожен старий пеньок, що обріс мохом на березі, старший за діда. Він виріс у цих плавнях. Ще в 46-му мама й сестри вижили завдяки тій рибі, що він ловив хлопчаком по очеретах.

- Тихо, тихо, — мовив, відкривши очі, Іларіонович.              

- Та я тихо, Іларіоновичу. Добрий день.

- Добрий. Відразу відповідаю: потроху ловиться риба.

- Я не про рибу. Я про історію.

- Катерина не пливла, Потьомкін не їхав, і москалі монастир спалили.

— Взагалі говорять, що тут нічого не було. Дике поле і посеред нього Дніпро, Самара та інші річки.

- Який дурень тобі це сказав? Ну, як це так: риба є, а людей нема?

- Так пишуть.

- То ти, Юрко, не в ту бібліотеку ходиш. Купляй рибу.

- Коштів не брав у човен.

- На неправильні книжки є, а на рибу нема коштів.

- Іларіоновичу, ходіть довго! Не буду рибу лякати, погріб я веслами далі.

- Дякую. Теж ходи ногами довго.

Самара раніше ще звалася «Святою рікою». Можливо, тому, що її оточували ліси й болота, в яких, за легендами, жили лісовики, водяні, вили та інші міфічні створіння. А може, тому, що з часів Русі на її зарослих берегах знаходили укриття від різних ординців воїни, полонені-втікачі та мирні жителі.

Веслами в озері перегорнув я ще одну сторінку історії цих плавнів.

«Спалили монастир» — то Іларіонович про Самарську обитель. Попереду, там, посеред озера, маячить острівець в очереті й з сухим деревцем. Зветься він Сергіївським. На деяких мапах якраз десь тут і зображений монастир козацький. Це слово було присутнє деякий час в повній назві козацького монастиря — Свято-Миколаївський Сергіївський пустельний монастир. Заснований на межі XVI й XVII століть, а може, й раніше. Можливо, це взагалі перший храм у цих краях. Молоді козаки молилися там та благословення просили на справу. Старі козаки доживали в ньому віку та молилися за молодших.

1687 року по сусідству з ним, на старих козацьких землях, організувалася фортеця з московським гарнізоном. Конфронтація між місцевим населенням і прийшлими була жорстокою. Різні люди й різна культура. Та що там з місцевими? Десь згадка є, що навіть слобожанські козаки-булавінці з річки Вороної, де зимували того року, приїздили в облогу брати московський гарнізон.

Ченці тієї Самарської обителі підтримували козаків і місцевих людей, бо самі з них вихідці були. Командувач над гарнізоном Голіцин приїздив залагодити те протистояння. Грошей дав — 15 рублів для задобрення. Не допомогло. От тоді москалі монастир і спалили. А що з монахами сталося, то одному Господу відомо, а достеменно треба почитати в Дмитра Івановича Яворницького.

Чужі були москалі і тоді, і нині. В усі часи чужі. «Від чорта відхрестишся, від москаля й кийком не відіб'єшся» — приказка ця, може, тут і народилася?

Приказки… Жодної толерантної приказки народи протягом століть по відношенню один до одного не придумали.

На моєму шляху до острова човен. У човні двоє рибалок, котрі, можливо, не тільки на вудки ловлять. Отож пробираюся повз них, дивлячись, щоб якоїсь їхньої снасті не зачепити.

- Добрий день. Я тихо повз вас. На веслах острів хочу обійти.

- Та нема питань.

- Щось ловиться?

- Нема кльову сьогодні, — сказав молодший рибалка, щось накриваючи невеликим брезентом на дні човна.

- То на погоду, видно, риба ховається.

- Так, — сказав один з рибалок в надії, що я швидко зникну, не нашкодивши їхнім снастям.

Острів. Очерети й сухе дерево посеред нього. От би на місці сухого дерева великий хрест поставити. А біля нього — камінь з написом, що тут був Свято-Миколаївський пустельний монастир. Місце це не просте, храми будували на раніше намолених місцях. З часом, може, й капличку для рибалок чи мандруючих човнами.

Нинішній Самарський монастир — то вже інший. То й була б капличка як продовження того нашого українського козацького монастиря.

Гортаю веслами сторінки історії. Мандрую річкою і часом. Згадую легенди про криниці й козацьку сторожу на річці Маячці, про могили на Чаплянських пагорбах, та ясир, котрий визволяв Сірко за капищем на Старій Огріні, та про малі річки, плавні й ліси. Багато людей врятували ці плавні та ліси у війни, посухи та голодомори. Тут був притулок і були харчі. Гійом де Боплан писав: «Річка ця дуже цікава як багатством риби, так і тим, що місцевість, по якій вона протікає, багатша за інші воском, медом, дичиною і будівельним лісом».

Десь там попереду Новоселиця. А ось в очеретах і серйозні рибалки. Років по дванадцять. Вигорілі чуби, на засмаглих обличчях блищать очі. Щасливі очі в очеретах. Значить, уже впіймали карасів грамів по триста. Коли показуватимуть, треба говорити, що вони за пів кіло, а то й більші. Тоді мій авторитет у них буде, як мінімум, вищий за ці очерети.

 

 

- Доброго вечора, — випередили мене.

- Доброго вечора, козаки. Ловиться щось сьогодні?

- Ось така риба! — і мені було показано чотири карасі й окуня грамів по триста кожний.

- Ого! Це за пів кіло кожний, — йду за планом ввічливості.

Ця підступна фраза купила щирість хлопчаків. За двадцять хвилин бесіди говорили про рибальство і різні історії, котрі відбувалися тут. Про скарби, заховані козаками, та сома кілограмів на двісті, котрий їх охороняє. Про те, що на Зелені свята купатися не можна, бо вили (русалки) втопити можуть. Про біса, котрий на броді колеса чумацьким мажам ламав. Із серйозним панством — то й серйозні бесіди.

- Буду, хлопці, далі до Новоселівки рухатися.

- А до кого ви? Товариш там у мене, тезка…

- Це там, де кладка. За нею друга хата від берега — то дядька Юрка. У нього ще пес кумедний за сусідським мотоциклом бігає.

- Точно, то він, і пес у нього такий. А чи далеко ще мені?

- А он за ті очерети йдіть протокою, вона вас і приведе до кутка, де дядько Юрко живе. Почуєте собак — то вже й вулиця.

- Дякую…

Тепер уже не десятиліття історії веслом перегортаю, а легенду за легендою. І в тім, що ці легенди, розказані хлопчаками, тут живі — не остання роль мого товариша. Прижився він у цих плавнях. Став їх частинкою, чи вони стали його часткою. А може, одне з іншим разом. Колись він мені розповів історію про одного рибалку. Років тридцять тому в їхньому селі були тільки хати кутками. Тільки крайні хати провулків було видно з води між комишів.

      Зайшли одного разу в плавні Самари рибалки промислові з Дніпра. В одній з таких хатин жила неподалік від товариша бабуся. Вона сама рибалила, а ще перевозила човном на острів рибалок. І ото в неї один з тих рибалок позичив сітку. Позичив та й не повернув. Пройшов час, і забулася та історія. Аж років через майже двадцять до її двору постукав літній чоловік.

- Доброго дня. Чи тут мешкає Петрівна, котра на човні рибалок переправляла на той берег?

- Так.

- Я у вас позичив сітку і весь час шукав, щоб віддати.

Приголомшеній Петрівні літній пан розповідав, як позичив він у неї риболовну сітку, а з острова його забрали іншим човном. І деякий час не складалося, щоб потрапити до її берега. Потім стався з ним інсульт. Одужував нешвидко. А коли одужав, то не міг згадати той берег з хатами. Тому він кожного літа упродовж багатьох років вивчав на берегах у плавнях кутки сіл, аби знайти свою кредиторку. Часом втрачав надію, бо Петрівні за виглядом «на момент складання угоди про позичку» було років під сімдесят, і всяке могло статися за цей час. Та обіцянка повернути сітку пекла сумління чоловіка, і він продовжував пошуки хати Петрівни, аж поки оце не знайшов.

Наступних вихідних приголомшена Петрівна розглядала майже золоту, по тому часу коштам, сітку і торбину подарунків. Угода про позичку сітки була закрита.

Як же переймався цей літній рибалка тим, що могли подумати про його непорядність. Ще не так давно для нас було небайдуже: «що ж люди скажуть?». Тепер усе частіше звучить: «усе одно, що скажуть».

Який короткий шлях пройшли ми між цими висловами! Чи не ті самі, що нам козацький монастир зруйнували, принесли в ментальність «без лоха жизнь плоха», «отдают долги только лохи»? І оте принесене їсть нас, як іржа залізо. І як його зупинити?

Треба поспішати, бо буду веслом уже не історію та легенди перегортати, а збирати зорі у воді. Ледь чутно дзвони старого козацького Свято-Троїцького собору звали до вечірні. І тихо заспівали, перебираючи на березі сітки, рибалки:

«Хлопці-риболовці з козацького роду,

Візьміть мене на той човен,

Перевезіть через воду…»

Он уже видно кладку та берег. Що я хотів розповісти? Не знаю. Я просто мандрував Самарськими плавнями. Споглядав у нинішньому часі, заглядав у минуле і з острахом та мовчазною надією вдивлявся у майбутнє.

Товариш котрий зберігає легенди та історії Самарських плавнів а також народні традиції  то 

пан Юрій Антонович Якуба.