Мамай з книгою

   

Осінь в яблуках, яблука в осені. І серед тієї осені й яблук сидить на лавці чоловік з книгою на колінах. Чорний одяг, світла книга, сиві пасма. Глибокі очі дивляться крізь осінь. На лавці біля нього кошенятко, під лавкою на осінньому килимку лежить собачка. Осінь, золотом по зеленому, в червоних яблуках, прикрашена мальвою. Небо в яблуках, душа в осені. Небо, осінь, яблука в книзі. Книга — літопис долі, що народжує думку. Цей чоловік — сама книга. Вітер своїм подихом перегортає осінній лист у такт гортанню сторінок. На осінь в яблуках спирається синє небо, по хмарах якого котиться сонце. Тиша й осінь. Сонце з-за хмари заглядає в сад. В осені серед яблук сидить Мамай з книгою.

        Мамай з кнігаю.

     Восень у яблыках, яблыкі ў восені. І сярод той восені ды яблык сядзіць на лаве мужчына з кнігаю на каленях. Чорнае адзеньне, сьветлая кніга, сівыя пасмы. Глыбокія вочы глядзяць праз восень. На лаве каля яго кацянятка, пад лаваю на восеньскім дыванку ляжыць сабачка. Восень, золатам па зялёным у чырвоных яблыках, упрыгожана мальваю.

     Неба ў яблыках, душа ў восені. Неба, восень, яблыкі ў кнізе. Кніга – летапіс долі, які нараджае думку. Гэты чалавек – сама кніга. Вецер сваім подыхам гартае асеньні ліст у такт гартаньня старонак. На восень у яблыках апіраецца сіняе неба, па хмарах якога коціцца сонца.

     Цішыня і восень. Сонца з-за хмары заглядае ў сад. У восені сярод яблы сядзіць Мамай з кнігаю.

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

                                  

Валер'ян Валер'янович

Пів року знайомства на фронті дають статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив велосипед літній чоловік. Медична сумка, картуз на вісім клинців і, крім кілометрів, як мінімум ще 70 років за спиною. Цей чоловік у своєму житті не міг бути ні інженером, ні музикантом. Цей чоловік міг стати тільки фахівцем у медицині після того, як батьки дали йому ім’я. І він дійсно був дільничим лікарем у селі. Ось він уже майже підійшов до мене. Я зняв кашкет і привітався: «Доброго дня вам, Валер’яне Валер’яновичу».

Після короткої бесіди лікар пішов далі, а я дивився йому вслід. Частина снарядів учорашнього артобстрілу влетіла в село. Валер’ян Валер’янович йшов не на виклик, він обходив жителів — у нього така місія в цьому житті. Котив велосипед, зупиняючись біля кожного двору. Говорив з людьми, при потребі прямо перед двором міряв тиск, давав ліки зі своєї сумки і йшов далі. До нього не треба було записуватися на прийом чи брати талончик. Він заміняв усіх лікарів одночасно, а історію хвороб кожного жителя знав напам’ять.

Лікар віддалявся в край села, і вулиця, якою він пройшов, наповнювалася світлом і добротою. Я ж, дивлячись на нього, переконувався, що з іменем Валер’ян Валер’янович життя могло наділити його тільки лікарським ремеслом.