Кодак

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе.

Було перебрано всі офіційні та неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених у далекий Хабаровськ хліборобів із села Любимівка, котре біля порогу.

Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли переконливіше, ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: «…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924 г. рождения».

Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко (за дівочим прізвищем), в минулому – вчительки молодших класів із далекого Хабаровська.

Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось.

- Доброго дня, діду.

- Ти хто?

- З сусіднього села хлопець.

- Тоді здравствуй.

- Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала.

- Ти там був?

- Ні, листувався.

- А. Що говорить?

- Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо.

- Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі.

- Діду, то ще не все.

- А що?

- Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте.

- Нащо тобі?

- У вас є внуки?

- Є.

- От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю.

- Тоді питай.

Сів поряд із дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості.

- Кодак — то стрічка?

- Так.

- До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте?

- Аякже!

- Ви на поріг ходили?

- Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила.

- Діду, давайте не про Гальку, а про поріг.

- Підожди, нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії.

- Вище талії?

- Вище талії теж усе гаразд.

- Ну все, діду, Гальку я вже уявляю, давайте про поріг.

- Давай, питай.

- А що за стрічки робив Кодак?

- Перша лава розбивала воду в пил, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце було за спиною, і дивитися на поріг, то людина, яка йде по камінню, як Бог, уся в сяйві.

Я на мить уявив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі.

- Самі, діду, ходили через поріг?

- Ну а як же! Коли води влітку мало було, то ходив.

- Точно ходили?

- Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила.

- О, діду… Давайте тепер про Євку розкажіть.

- Євка… Євка то…

Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей.

- Діду Іване, давайте повернемося до історії.

- Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав…

- Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз.

- Та… Хіба зараз глина? От раніше глина була…

- Діду, гальмуйте.

А дід усе розповідав, і я його вже не зупиняв.

Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. У розмовах із місцевими старожилами виявилося, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поруч – у селі Чаплі біля Придніпровська.

Не відкладаючи справу вивчення питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана.

- Бабо Галю, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть?

- Він з Любимівки чи з Чаплів?

- З Любимівки. Говорив, що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була.

- Іван? Іван?

- Говорив, що Вам підсвистував.

- Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив?

- Напевно.

- Бреше. Годину стояла, він так і не обійняв.

Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обійняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1995 року.

Писано в 2011 році про події 1995 року.

Селекціонер

І дівчата, мов на світле свято,

Вийшли — всі в новому, як одна!

Виноград збирати — як співати,

Це ж — як пити небо із ковша!

Тим-то нині весело дівчатам,

І піснями повниться душа.

(Коли збирають виноград. Дмитро Демерджі)

1986 рік. Крим. Літнього дня Нікітським ботанічним садом йшов молодий чоловік. За пів години він вийде з ботанічного саду з боку моря і підніметься на другий поверх до дверей квартири невеликого будинку. Двері йому відчинить літній професор, запросить зайти, пригостить чаєм і цукерками. Молодий чоловік передасть привезений лист професорові. Навіть не лист, а шкільний зошит на 24 аркуші, списаний і змальований до останнього рядка останньої сторінки.

Молодий чоловік пив чай, розглядав книги на полицях і дивився, як професор Петро Михайлович Грамотенко уважно переглядав зошит. Пенсіонер, колишній завідувач відділу ампелографії Інституту виноградарства і виноробства «Магарач». На пенсії він писав статті в газети і журнали, підтримував тісний зв'язок з інститутом і виноградарями.

Зошит той був звітом спостережень, пояснень і запитань від Григорія Феодосійовича Тарана — колишнього викладача Шамівського технікуму, а нині теж пенсіонера і завзятого місцевого селекціонера. Профільна освіта та аспірантура озброїли його знаннями у виноградарстві. Під його керівництвом був закладений і понад два десятиліття функціонував селекційний виноградник при технікумі. Ним була зібрана величезна колекція сортів і гібридів винограду, котрі він використовував у селекційній роботі. Колекція розміщувалась як на ділянці технікуму в чотири гектари, так і на його присадибній, а також на присадибних ділянках друзів-виноградарів. Особливо Григорій Феодосійович переймався темою підвищення стійкості районованих сортів винограду до шкідників і хвороб. Скільки в околицях ближніх сіл і далі росте винограду, до покращення котрого він доклав знання і працю, — невідомо, але багато. І передається він з покоління в покоління: живцями, прикопаною та укоріненою лозою і навіть щепленням.

 2011

Дзвін кіс

Друга половина травня 70-х років в українському селі. Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій у природі і в житті села приходить у снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже немає, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди кружляючим над ставом лелекам. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамувавши подих.

Хочеться. Хочеться…, та не повернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких з роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

Травень, минув Великдень, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

Кожен у селі має свій клин сіножаті. Дід Антон — на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь — у верхів’ях балки… Так склалося, кажуть, за батьків-дідів, а то, може, й раніше. Косовиця — то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет, свої навички, у кожного коса — мистецький витвір.

По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по-своєму, і впізнати людську вдачу можна було за манерою косити. О цій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому, що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна, до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли, і чулося, що десь недалеко вже Зелені свята.

Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на завтрішній день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть якщо він не вдома. Починав розноситися дзвін з одного двору, потім до нього приєднувалися інші.

Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, у ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливала Перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, Друга світова, друзі й рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в обличчя дідам, коли вони клепають коси. В їхніх очах були смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвід…  

Мої односельчани, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття, навічно повинні бути записані в нашу історію. Того, що вони пережили, вистачить на добрий десяток поколінь. У них, при неоднаковій вазі і зрості, є спільні риси: немов поле плугом, поорані зморшками обличчя, глибокі, як копанки, очі, мовчазність і смуток.

І руки. Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю. Які ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.