Час п’яної вишні

   Ще вчора вона була стигла, а сьогодні вже п’яна. Вишневе полум’я ягід потемніло і стало хмільним. В останні степові запахи квітучого степу вплітається солом’яний дух пшениці та гіркого полину. Я не уявляю, скільки коштуватиме парфум, котрий матиме всі ці аромати разом.

   Цей час п’яної вишні, можливо, є трішки містичним. Він доволі короткий, всього 5–10 днів. Але в ньому можуть зустрітися ще квітучі липи та вискочка-сонях, який вирішив випередити усіх своїх родичів. А деякі сеньйорити-акації красуються своїм цвітом поряд із першими дикими абрикосами. Це час неочікуваних зустрічей у степу.

   Степ. На високих сухих верхівках дерев — орли. Їхні погляди в пшеничні поля. Там вітер грається колосками. Там комбайни обкошують краї пшеничних ланів. Вже завтра орли стануть супутниками цих комбайнів, споглядаючи з висоти за свіжоскошеною загінкою в надії на здобич. Жнива. Раніше, ще пару десятків років тому, відсвяткувавши Івана Купала, йшли в поле жнивувати. Тепер на Івана Купала справляємо обжинки… Здається, ми зі степом уже живемо за різними календарями.

   Час п’яної вишні — то час блукаючих у степу і часі. Сьогодні на степовій дорозі несподівано перед автівкою з’явився ворон. Більш як кілометр він вів мене до скіфської могили, підстриженої косарями, ніби козак під макітру. Її чуприна уквітчана васильками та диким льоном, всіляким степовим цвітом та червоним маком. Степ. Час п’яної вишні…

   Ворон. Він з’явився перед автівкою, тільки-но я рушив у зворотний шлях, і вів мене до того ж місця, де зустрів.

   P.S. Про ворона — не жарт. Я не можу це пояснити. Але так є, доволі часто на цьому шляху до кургану супроводжує ворон або декілька воронів. І також супроводжують на зворотному шляху. В цих степах я з початку 90-х, і так буває доволі часто при русі тим шляхом, як і того дня.

Історія одного гуцульського кохання

  У житті буває всього. Так воно влаштоване. А коли ще в нього втручається Амур своїми стрілами… Сюжети тоді можуть бути непередбачувані.

1960-ті роки. Криворівня.  В тому карпатському селі жив собі агроном. Його роки ставили йому мету завести сім’ю. Для такої справи мав дах над головою, господарством обжився. Серед того свого достатку завелась і ділянка сінокосу під лісом. Одним словом матеріальна база для створення сім’ї вже була.

   І ні, щоб придивитися яку молоду незаміжню панянку у своєму селі, чи в Жаб’є або Ясеневі?  А може на яку подолянку приглянути? То став він заглядатись на дружину лісника. Почав викликати у неї почуття. Та так докликався почуттів, що відбив дружину у лісника. Можливо Амур був лінивий і так вцілив у серця. Можливо якось по іншому сталось. То трапляється поза межами свідомості.

   Зостався лісник без дружини. А що то за розбите кохання та без помсти? Та ще й у селі?  І помста відбулася. Відбулася в кращих українських традиціях. Без відтермінування на потім. При чому виключно ботанічним методом.

   Коли агроном приїхав оглянути ділянку свого сінокосу, то це вже був не сінокіс. Це був ліс.  Вся ділянка сінокосу була лісом. Чітка прямокутна ділянка  була вся в молодих саджанцях. А висаджений ліс - то святе! Хото ж його троне?

   І зостався агроном з чужою дружиною та лісом на своєму сінокосі.
(Історія повідана  отцем Іваном Рибаруком, настоятелем храму в Криворівні.)

На фото позначена ділянка помсти лісника і старе фото цієї ділянки без лісу.)