субота, 10 вересня 2011 р.

Холодноярівська рулетка


Якщо хочеш йти наліво – іди наліво,
Якщо хочеш йти направо – іди направо,
Все одно тобі нікуди іти. Так краще іди вперед.
Корчма чекає тебе.
(Напис на придорожньому камені)


       На шляху від Києва до Дніпропетровська знаходиться центр світу. Прямо посередині корчми Яр, що в Мельниках на Чигиринщині. Між двома альтанками на пагорбі, де росте кущ кизилу. Отам і центр світу.  То є аксіома котру визнає всякий подорожній, котрий хоч раз був там.

        Буває поганяєш волів на столицю, а вони в  Косарях чи Камянці візьмуть та й повернуть до Холодного Яру в ліси. І ніякої сили нема щоб рівно втримати кермо. Грушківкою, мимо Змієвих валів і“Мотрони” до корчми.
        Під корчмою вже “мажі чумацькі” стоять, мотори студять.
        Борщ, капусняк, галушки,  кишеньки, сало, ковбаси , котлети, карасі в сметані,  пальчики, млинці, деруни, вареники, гречаники, ……..і все те залити зверху узваром. А з останнім ковтком узвару приходить сон.  І вже чути як з гаю похропують чумаки, порозлягавшись під деревами на лежаках.
       Не дарма дорога через корчму на столицю зветься Великим Гречаним шляхом. Таких гречаників як в Мельниках то мало де скуштувати можна. Та що там скуштувати, привезти до столиці чи Дніпра. Тихенько слух пустити і вже в гостях у вас  навіть ті кого не надіявся бачити.
       Знана корчма ще своєю Мельниківською рулеткою. Буває з столиці їде в мажі три чумаки на Дніпро. У всіх трьох документи є на управління “волами ”. І все буденно, але на Великому Гречаному шляху корчма Яр. А в корчмі крім страв ще є різної міцності напої високого ґатунку. Тоді сядуть чумаки за стіл і зіграють в Холодноярівську рулетку. Принесе дівчина до альтанки три кухля пива. Темного, холодного з піною на круглому підносі. Поставе на стіл  перед хлопцями і вимове: Рулетка панове!”
       Три келихи одинакові. В два з них налите алкогольне пиво, а в третій безалкогольне… І тільки дівчина знає де той келих з несчасливою чумацькою долею.
        Випадало і мені вибрати ту сумну посудину. Тоді я хвілосовствував над харчами. А друзям було не до хвілософії . Їм посеред Великого Гречаного Шляху випадало трішки щастя. І бігали дівчатка від кухні до нашої альтанки з тарілками смачних страв і графинами Холодного Яру...
         … гоню воли  по Гречаному шляху орієнтуючись по Чумацькому шляху. А позаду в мажі спить два чумаки котрим посміхнулась доля в корчмі  …
      
2010 рік

P.S.  Нині зупинився світ. Закрилась корчма Яр. Стоїть в бур’янах. Заріс центр світу полинем та пирієм. Пишу з надією на її відкриття.

пʼятниця, 2 вересня 2011 р.

Подорожні


Відмінність між міським водієм та сільським, що проїжджають повз місто, полягає в тому, що водій з міста їде короткою дорогою, а водій з села – головною. І хай вона буде втричі довшою, зате головна – всі повинні пропускати, поступаючись рухом. А ще водій з села намагається проїхати місто зрання, поки всі городяни сплять і не заважають. Отак і я стартував ще до перших променів сонця, щоб, коли сонце вигляне повністю з-за горизонту, бути за містом.
Шосе за містом – дуже рівна дорога з твердим покриттям – зустрічається між великими містами, інколи і між меншими. Мій Москвич як почув під своїми колесами таку рівну дорогу – помолодів років на п’ять. Поміняв голос. Скрип, котрий виникав при переїзді ям, зовсім зник. Стрілка спідометра вперлась у цифру дев’яносто і навіть заплигувала за неї, а з гори – і за цифру сто. Далі дорога розійшлась надвоє: прямо пішла до Кривого Рогу, а Київська повернула праворуч, звузилась і почорніла. В приймачі щось нечленороздільно гомоніло від невпевненого прийому радіохвилі.
Сонце того дня було безжалісним і спекотним з самого рання. Вітер, як знущався, – не подавав ніяких ознак свого існування взагалі. Він був безжальним до всього живого, як і поодинокі безнадійні хмарки, що десь з’являлись на горизонті і за ним же безслідно зникали. З радіоприймача автомобіля прорізався приємний жіночий голос, сповіщаючи, що на заході і на півночі ідуть зливи, а до нас не дійдуть. Бо зі сходу йде антициклон, який прожене в Європу оте щастя, що ледь не дійшло до нас. А ніч добрих перспектив не несла, тому що вночі сонце ховалось, а спеку забувало. І блудила та спека темрявою, поки вранці її знову не підбирало сонце.
Швидко минув час до Саївки, в балочці з’явилося село і річка Саксагань. А за нею – і П’ятихатки. В кінці об’їзної дороги пригальмував біля діда. Він, стоячи на узбіччі, активно махав однією рукою, другою витирав на чолі і потилиці піт. Ногами тримав сумку, щоб не впала.
- Сідайте діду.
- Дякую, ви до Жовтого довезете?
- А куди я подінусь, довезу.
- Не хвастай, поки не доїхав. Дорога – справа невідома.
- Правду говорите. Як вас величати?
- Яків Петрович. А скільки ти грошей візьмеш? Загнеш ціну, що й пенсії не вистачить…
- Даром довезу. Мене Юрком звати.
- От дякую тобі, пішов день зранку.
- А що робили в П’ятихатках?
- В енергонадзорі був.
- Яким вітром Вас туди потягло?
- Видно, скрутно з грошима в них, то приїхали, не розбираючись, повідрізали дроти і штрафами налякали.
- Оштрафували?
- Ні, в мене плачено. Помилково відрізали.
- Підключать за гроші?
- Ні, так підключать.
- Такого не бува.
- Там заступник на нашій вулиці родився і до школи ходив. Я його ще до восьмої виждав, коли на роботу йшов, та пристидив сказав: “В дитинстві тебе кропивою за кавуни лупцював, а тепер ціпка покуштуєш”.
Я від щирого серця в душі сміявся над методом вирішення питання Яковом Петровичем і з посмішкою допитував діда.
- Ну і що він?
- Після обіду, сказав, приїдуть хлопці – включать. Вибачався, просив, щоб його діду – моєму другу дитинства Івану – нічого не говорив, бо такого дасть йому, що мало не буде.
- Ой діду, говорите за скільки довезеш, та я Вам ще доплачувати за такі бесіди повинен.
Сонце гріло на славу, не допомагали а ні відкриті вікна авто, а ні вентилятор, котрий, підхоплюючи нагріте над асфальтом повітря, заносив його до салону.
Дві теми, котрі можуть розговорити найбільш мовчазного сільського діда: “Чи був у вашому селі дощ?” та “Історія місцевості”. То я і почав з цього, щоб скоротити шлях бесідою і поповнити багаж знань усною історією.
- А що з дощем, був тут чи ні?
При словах дощ, дід ожив і взявся за наболілу тему.
- Ти знаєш, наше село – як прокляте. Скрізь дощі ходять, а нас минають. По сусідніх селах ходять, а до нас ні. Оце з тиждень тому на Кіровоградщину такі дощі пішли! Хоч би не змило їх там. А в нас і не крапнуло. Скоро дітей на екскурсію будемо возити – показувати дощ.
- Так може батюшку привезти, нехай молитву почитає.
- Парторг проти.
- Чому?
- Каже, батюшка і марксистська ідеологія – несумісні. А я думаю, що просто він йому конкурент на ідеологічному фронті.
- То сам нехай посвятить.
- Ага, вони вже насвятили – половину рідні за молодості на кладовище одвезли.
Я притих, не бажаючи розвивати цю тему.
- А, що ти затих? Такий балакучий, а це притих. Гомони, так дорога швидше йде.
Щоб підтримати розмову я перейшов до другої теми, котрою можна зачепити найбільш мовчазного діда: заглибитися в далеку історію, знаючи, як люблять старі люди розповідати про таке.
- Яків Петрович, то правда, що в Жовтому Богдан стояв перед битвою?
- Правда, у нас село й досі на сотні ділиться.
- А де вона безпосередньо була? Бо кого з істориків не питаю – ніхто тої місцевості не може показати.
- А вони і не покажуть. Ото сидять в університеті і виглядають у вікно. Переписують з книжки до книжки одне і те саме.
- Так що, їм не вірити?
- Ну звідки ті вчені знають, де Богдан ляхів побив? От як пас я корів в дитинстві, то мені дід показував. А йому його дід показував. То ж не була битва на одному місці. Вона перебувала у процесі. Козаки пугнули, і ляхи давай тікати, а Богдан їх догнав і перед самим кордоном нинішньої Кіровоградської області розгромив. От і село Жовте з’явилося по дорозі.
Висадив діда біля пам’ятника гетьману, витяг його валізу з гостинцями, попрощався. Вдячно прийняв від нього подяки, в яких він згадав і моїх батьків добре. Добра людина Яків Петрович, щира. Закрив багажник, і тут з автобусної зупинки – голос.
- Синок, до Куколівки не підкинеш?
Біля зупинки стояв майже такий самий дідусь, як Яків Петрович, з двома сумками.
- Підкину, як доїдемо.
- От добре.
- Сідайте.
Завантажив ноші дідові, посідали. Натиснув педаль газу, повернув ключ в замку запалювання системи, чхнувши Москвич завівся, рушили. В голові промайнула думка перевірити останні метеорологічні дані, які повідав мені Яків Петрович, а потім історичну тему, котра небайдужа для сільських дідів.
- Чого ви, діду, мовчите.
- Та оце сів і думаю, чи ти добра людина, чи пограбуєш. Зараз на дорогах всякого буває, різних чуток багато ходить.
- А я що, на злодія схожий?
- Наче ні, того діда, що привіз, випустив.
Сприймаючи дідові слова відразу за серйозні, я зрозумів, що він з притаманним селянам гумором жартує. Міцна людина – на такій спеці вистояв, і ще сил вистачає до жартів.
- Як, діду, звуть вас?
- Михайло Гурійович, говори просто Гурович – мене так в селі величають.
- Ви в гості, а чи з гостей?
- Сестру два дні провідував, додому їду.
- Що там на батьківщині з дощами?
Виявляється, що слово «дощ» оживляє в спеку сільську людину неабияк.
- Нема і не було, і, кажися, що ніколи не буде. А тут ідуть. Кожного тижня, як на замовлення. От раніше дощі були – бурякові поля на рівній землі змивали.
- Так попередній попутник казав, що тут нема, а у вас залива.
- Неправда. У них ідуть, то вони, щоб не зурочить.
Перевірка народної мудрості «В сусідньому селі дощі ідуть, а у нас нема» вдалася, і я перейшов до історичного питання про битву на Жовтих Водах.
- Той дідусь, якого підвозив, говорив, що Богдан розбив ляхів майже перед кордоном з Кіровоградщиною. Ви не чули, де те місце, а то вчені мовчать. Позначили номінально місце битви.
- Як ти сказав оте слово?
- Ну, номінально – ніби для галочки позначить.
- Ото саме так. Звідкіля ті вчені знають. Пишуть книжки один для одного. Потім їх читають і довигадують. Мені мій дід розповідав, де битва була.
Я зрозумів, що втрапив на нескінченну комору історичних фактів, забув навіть про спеку.
- А ну давайте, Михайле Гурійовичу, детально. Бо і я ж повинен щось онукам розповідати.
- Слухай. Ото Богдан як знявся з Жовтого, та й поїхав назустріч полякам до Княжих Байраків. Налякав їх на марші. Вони давай тікати. Він же їх догнав і битву дав таку, що від поляків один пух зостався. Все майно захопив і почав перемагати після того їх у всіх битвах.
- Гурович, а де безпосередньо ота основна битва була?
- Як де? У нас на Кіровоградщині, в Петрівському районі. Тільки перетнули війська кордон нашої області, і там остаточна битва організувалась.
Мене взяла гордість за цих дідів. Які патріоти! Кожен із них з таким натхненням тягнув до себе це історичне місце битви. Я навіть подумав, що з них були б добрі екскурсоводи в історичному музеї. Порівняно з сонними жіночками, що розповідають казенним голосом про ті часи, як про порох віків і щось далеке, що нас і не стосувалося.
- Діду Михайле, точно в Кіровоградській області?
- Ну що ти мені не віриш? Мені розповідав дід, а дідові його дід, чиста правда, науковий хвакт.
Промайнула думка, що як наступний дід буде з Черкащини то третім і остаточним місцем битви під Жовтими Водами буде урочище під Кам’янкою або Чигирином.
Трішки погомоніли з дідом Михайлом, час пролетів швидко, доїхали, з пагорба відкрилася балка, рідне дідове село. Попрощалися, побажали один одному всього доброго.
Минув Олександрію, проїхав Пантаївку, от і Знам’янка. Їхав вулицею з одноповерховими будинками, котрі тонули в зелені садків. Майже п’ять години дороги. Людей побачив і почув. У кожного свої проблеми, своє життя. Але за великим рахунком, як і всі, ці люди – різні й одинакові. Життя плине нашими степами однією течією по річці під назвою Життя.
За рогом з’явилася батьківська хата. Ворота були широко відчинені, посеред двору стояв в слом’яному брилі тато. Йому не треба було писати чи телефонувати, йому завжди все снилося і сон збігався з подією, котра повинна була статися. Він бачив у снах погоду і приїзд рідних, врожай, з якого вулика вилетить рій, мої успіхи чи невдачі на роботі…
- Тату заїхати до двору, чи що повинні привезти?
- Став машину в двір. Тобі відкрив.
- А звідкіля знаєте, що приїду? Я ж не писав.
- Сон снився синок…

1998 рік.