Герої чужих війн

 

«Той, хто говорить неправду про війну

минулого, наближає війну майбутню»

Віктор Астаф'єв        

Герої “чужих війн” – це ми. І не важливо на чиїй землі. Кров наша, а війна чужа. Ми не подумавши хапаємось за збою, біжимо, а хтось в цей час вже забирає нашу перемогу.  Нас підбадьорюють : “Навіщо думати?”, “Вперед!”, “Усі герої!”, “Нам пращури заповідали… “ Зупинимося. Щось тут не так.

В наших краях батько ніколи не мріяв передати сину шаблю як основний засіб існування.  І тим більше не мріяв, щоб він жив за рахунок її застосування.  Шабля- то вже як засіб безвихідності. Насправді батько мріяв дати сину  книжку (освіту). Щоб син його був розумніший за ворогів.  І за допомогою тієї книжки вмів відвести від себе зброю ворога і звести ворогів між собою. Багато сил витрачено ідеологами, щоб змінити цю прописну істину поколінь в головах наступних поколінь.

       Описана нескінченна кількість військових подвигів, битв і цілих кампаній. Результати поразок, перемог,  втрати перемог розібрані по кісточкам.  Знайдені винуватці і на них повішені всі собаки.  Знайдені герої і на них теж багато чого повішено. От тільки, як правило, забули продумати, що далі і для чого.  Амбіції, незнання і небажання множили на нуль найкращі здобуття і приносили перемогу до ніг недругам.

         З екранів і сторінок влітає у свідомість  “Калину поламали, коровай надкусили”. Це не наша ідеологія, хтось навмисне нав’язує, а ми її сприймаємо. Тому що вчили книги своїх брахманів не за текстами оригіналів, а за коментарями недругів.  Як результат- шукаємо друзів з поради недругів, а не за власним розсудом, стрічаємося у часі самі з собою. Самі з собою воюємо через десятиліття.

         На древнім кромлеху серед десятків каменів можна знайти один теплий і один холодний.  Ці камені примушують порушить ритм ходи і біля них замислитись, у повній тиші, коли нема чужих пояснень , поглянути на себе через час в майбутнє…

Російське село

   

Мій співрозмовник молодший за мене. Його минуле овіяне славою активного дрібного злочинця, любителя майже всього, що не рекомендовано в Писанні. Нині не знаю, чи він відмовився від гріходіянь повністю, чи частково. Місцеві люди говорять, що вигляд його покращав, вага перевалила за центнер, зачіска і борода завжди доглянуті. І небідний прихід він влаштував у селі дуже швидко.

Погожого дня мали з ним бесіду перед пам’ятником загиблим односельцям у Другій світовій війні. Я слухав і відповідав. Він, погладжуючи нижче грудей хрест, запитував і намагався пояснювати у стверджувальній формі.

Через чистилище його релігійних поглядів йшли колонами католики, протестанти, юдеї, парафіяни Київського патріархату, члени Народного руху, знову юдеї, грузини, американці, «Правий сектор» і по третьому колу — юдеї, а потім рідновіри, литовці та латиші...

 Співрозмовник був в ударі. Я не заперечував, слухав, а його несло і несло за циркулярами московської церкви. Наркоман і злодій проповідував хліборобу. Особа, котра коригувала артилерійський вогонь на рідне донецьке село, проповідувала селянину.

          Під кінець його зовсім понесло.

- Ви знаєте, тут ніколи раніше не жили українці.

- Можливо, — я показав рукою на стелу, попрощався і пішов.

     Донецьке село. На стелі було викарбовано лише декілька російських прізвищ, що губилися серед численних Цибуля, Макогон, В’ялий, Литовченко…

 (із записної книжки пана Бродника)