Маркетинг

У вісімдесятому році був добрий медовий збір. Рік у бджолярів видався на славу. Та, як відомо, у селян два горя: перше – врожай, а друге – неврожай. Неврожай то і так ясно, чому, а коли врожай – то просто ціни нема. Ото ж наносили бджоли меду так, що не продати і в запас нема куди складати. Заготівельна контора не приймає. Знайомим за півціни продано на три роки вперед. Сушив голову не один бджоляр, як перетворити товар на гроші. Сушив голову і колгоспний бджоляр дядько Іван Смішко. У нього то взагалі меду виявилось більше за всіх: окрім власної пасіки ще й колгоспна. Із якого вулика в який бджоли мед носять, один він знає. Після детального вивчення ринку були проведені бджолярем консультації з кумою. Кума – людина обізнана в маркетингу і рекламі. Не один рік стоїть із дрібним товаром на ринку в райцентрі. Має шану в базаркома і покупців. Ото ж за результатом консультацій зняв Іван Смішко напроти куми місце на ринку. Місце як місце, кам’яні прилавки. Проплатив він його не на день, а за два місяці наперед. Оздобив аркою, заплів її колосками, прикрасив аплікаціями з квітів та бджілок. Зверху над аркою красувався на фанерці напис: “Найкращий мед. Бджоляр Іван Смішко”. Нечувана то була реклама у масштабах ринку в райцентрі на ті часи. Майже весь люд бачив, як споруджувалася така краса, і кожен, хто проходив питався: “Що ж це буде?” Минуло більше тижня з дня оформлення торгового місця. Та нема на нім дядька Івана. Стоїть місце порожнє. Покупці – народ постійний у маленькому містечку, почали переживати, чи бува чого не сталося з людиною. Так витратився на торгове місце і раптом пропав. Та за кращими правилами драматургії все було зроблено правильно. Витримавши паузу і розігрівши інтерес покупців, до гри вступила кума. Біля її прилавку почалися жваві бесіди. - А Ви не знаєте, що з бджолярем? - Знаю. - Він бува не захворів? Так витратився на торгове місце, і нема його. - Та здоровий він. Просто у нього такий смачний мед, що не може доїхати до ринку. Люди прямо до двору їдуть. От учора вже майже доїхав до краю вулиці, так люди з сусіднього району приїхали. Купляють трилітровими банками мед. - Та ви що? - А, що ви думали? Позавчора лікар обласного санаторію приїздив. Говорить, що в їхній лабораторії якісь цілющі властивості Іванового меду знайшли. - А Ви не скажете де ж той бджоляр живе? - А чому ж ні. Кілометрів за десять звідсіля ... І та вистава у виконанні куми з кожним виступом ставала все досконалішою. Після другого дня вона вже так вправно грала свою роль, що цілком могла би поповнити трупу як мінімум обласного театру. А люди потягнулися додому до дядька Івана Смішка за його смачним медом. Того року так і не склалося постояти з товаром на ринку бджоляру. Розкупили все під хатою, як говорять в народі. Тепер мені частенько доводиться відвідувати лекції з маркетингу і реклами. Не рідко лектор наводить успішні приклади зі світової практики. А я в цей час згадую дядька Івана Смішка і питаю себе: «А чи не вартий світового рівня приклад продажу меду в роздріб кінцевому покупцю сільським бджолярем в далекому тисяча дев’ятсот вісімдесятому році?»

Як ми різали кабанчика

Святе діло перед Різдвом кабанчика зарізати. Яке то вже щастя буде в сім’ї! Ковбаси, холодець, котлети, різна смачна всячиня. Аж подих перехоплює, як подумаєш!
Отож одного року перед Різдвом запросив мене товариш на таке дійство. Довго запрошувати до участі в подібній справі не доводиться. Тож уже зрання, прихопивши нехитрі знаряддя, я вирушив на запланований захід. Повагом, під гірку по свіжому сніжку йшов у роздумах.
У товариша вже все було наготові. Теща підносила посуд усіх можливих розмірів на дерев’яний стіл під грушею. Тесть ладнав петлі на мотузці, жартуючи над нами.
- Ну, хлопці, давайте до справи. Вже свіжини хочеться. Та й пляшечка є на такий випадок. От і сусід дід Олексій зрання тричі вітався – чекає на запрошення.
Виводив я за мотузку кабанця, а товариш підганяв його збоку до самої старої груші. Рябий, волохатий, здоровий - за півтора центнера. Кандидат у свіжину йшов нехотя, немов підозрюючи щось недобре.
Не буду описувати безпосередньо нашу майстерність різників, то не прикрасить оповідання ані в культурнім, ані в літературнім сенсі.
Упав кабанчик, навіть не подавши й звуку. Межі розчаруванню тещі не було.
- Все сало і м’ясо буде червоне! Кабанчик не кричав, а значить кров не стекла, - бідкалася теща, пробігаючи то в одну, то в іншу сторону повз нас. - Оце зарізали кабанчика, догодили! Годувала-годовувала, а ви так недбало закололи, - не могла заспокоїтись жінка, все закидаючи нас не надто позитивними характеристиками.
Посиділи ми винуваті біля кабанця, розпалили лампи, розігріли їх, взялися за процедуру смаління. Тільки-но спалахнула щетина, як наш кандидат у свіжину схопився на ноги і щодуху помчав. Понісся метрів сім в напрямку майстерно складеної копиці. З розбігу вдарився палаючим своїм правим боком прямісінько в те місце де було насмикано, з середини копиці, сухого і м'ягкого сіна для витирання після смаління безпосередньо його. Коли ще врахувати під сіном ганчіки котрими витирали пролитий бензин з ламп - ефект був. Збивши полум’я і перелякавшись зовсім, помчав кабанець, потягнувши за собою вірьовку, в степ. Повз колгоспний ток по свіжому сніжку, по мерзлій землі тікав кбанчик від господи, де ще недавно його так любили і годували.
Ми заклякли у німій сцені. Теща хотіла кричати, та не виходило. Тесть, як досвідчений боєць колгоспних буднів, мовчки оцінював ситуацію. Ми ж дивилися то на тікаючого кабанця, то на тестя в надії на розумне слово, то на палаюче сіно, то на тещу. І ця коротка пауза, здавалося, тягнулася вічно.
До тями прийшли швидко, а точніше відразу, як тільки до тещі повернулась мова.
- Пожежа! Кабан! Люди рятуйте! – волала теща.
- Сіно, хлопці, сіно! Ми на півострові – нікуди кабанець не втече, наздоженем, – зорієнтувався в ситуації тесть.
Свіжі пориви легенького морозного вітерцю роздували полум’я в сухому сіні. Його язики охоплювали вже один бік копиці. Сусіди зібралися на пожежу швидко. Зі знанням справи розтягували копицю, збивали полум’я. Працювали, як заправські пожежники. Бо й раніше доводилось тренуватися. Бувало, дітлахи перекурюють, чи по сусідству хто від заздрощів сірника кине, а чи по іншій пиричині займається вогонь. Ото і забавка для пожежників по всьому кутку на селі.
Після того, як тесть переконався в достатності і кваліфікованості сил для гасіння пожежі, то завів мотоцикл і разом з жінкою відбув у напрямку, куди попростував кабан.
Ми ж рятували сіно. Вже копиця була розкидана по городу. Односельці відчайдушно дотушували окремі оберемки сіна. Для них це була неабияка подія, котра внесла різноманітність в зимові сільські будні. Зі Святого Миколая селяни майже не виходили з-за святкових столів, а тут така надзвичайна ситуація.
Коли вже завершили гасити пожежу, повернулися і тесть з тещею.
- Ну, різники, збирайтеся, поїдемо.
- А ви знайшли жертву продовольчої програми?
- Знайшли, прив’язали до кленка в посадці за током. Добре, що вірьовка міцно затягнута і не спала з ноги.
- Живий?
- Та ви так зарізали, що живіший за живих!
- Поїхали, а то замерзне бідолаха в степу.
Сиділи ми з товаришем в колясці, а тесть за кермом. Навряд чи кабанчик зрадів, побачивши нас.
Не до свіжини було в той день. Стомлені, ми не заперечували жодному критичному зауваженню і даній нам характеристиці. Від ста грамів теж відмовилися. Склали до вечора сіно і порозходилися, радіючи, що день скінчивсь.
Минув час, нема вже товариша, та згадується той день. Заїхав якось до його тестя цією зимою. Розпитував про здоров’я, про життя, про події.
- Що нового?
- Свиню на тому тижні різав, внукам на Новий Рік та Різдво гостинців треба.
- А хто колов?
- Андрій.
- Ну і як?
- Та хіба то різник. От раніше були різники...
- Такі, як ми з вашим зятем?
Тесть засміявся, хотів щось сказати, а тільки махнув рукою. Дістав хустинку витер сльозу від сміху, а після паузи мовив.
- Таких як ви точно вже ніколи не буде.

1999 рік.

Жив-був Ведмідь

Хороше літнього дня, після смачного обіду, прилягти під черешнею на годинку задрімати. А ще коли дощик десь ходить то очі самі закриваються. Не даремно мене колись бабця вчила, що документи на підпис до голови колгоспу треба носити в той проміжок часу коли він пообідав і готується на часок задрімати. Я цей таємний прийом використовував з великим успіхом, будучи молодим спеціалістом господарства.
Ото я одного літнього дня пообідавши вирішив прилягти в саду задрімати. Сонце було в зеніті, легкий вітерець нишпорив під кронами дерев. Вже поклав подушку, приліг в тіні черешні на ліжко, як прибіг до двору сусідський хлопчик Ігор, шести років.
- А йди Ігорчик до мене. Сідай розкажи дядькові казку.
- Зараз розповім.
Хлопчик підбіг, сів на краю ліжка і як маститий казкар почав.
- Жив був ведмідь. Шишки збирав, з бджолами товаришував…
Я вже починав крізь сон чути його слова. Очі закривалися.
Ігорчик впевнено продовжував про героя своєї оповідки.
- Спав стільки хотів, ягодами в лісі ласував. Взагалі непогано жив. А потім зустрів ведмедиху. І все закінчилося.
Легенький вітерець в саду зупинився. Мої очі широко відкрились, сон пройшов миттєво. Стурбований долею ведмедя я вже не зміг заснути до вечора. Як же так , так щасливо жив ведмідь і в одну мить все…