Нове літо

Догорають нічні вогнища... Сонце сходить... Відчиняйте двері і вікна — стрічайте Нове літо… Сонце сходить. Свято. Світло перемогло темряву. Сьогодні день стає більшим за ніч. Починається Новий рік. Він прилетів на спині вожака зграї гусей, що йшли в першому ключі з Вирію. На Землі народив Весну. Покотився писанкою по полю, толоці, через ліс, понад річкою до села, засіваючи все, до чого доторкнувся, надією на врожай та приплід, щастя та здоров'я. Сонце сходить.

Вмивайтеся крашанками, і Божич-Сонце даруватиме Вам здоров’я. Сідайте до столу, куштуйте свяченого хліба. Свято. Нове літо. Дзвін тисяч дзвіночків. Дзвін скликає добрих духів Роду. Дзвін на Нове літо. Дзвін, котрий переплітається з піснею: «Сійте, сійте на Нове літо! Зароди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!» Шановне панство, з Новим роком! Будьте здорові, як вода, і багаті, як земля.

Рушниця

Мисливців у селі — два-три, щонайбільше. Коли вони йдуть на полювання, діти біжать за ними аж до краю вулиці, проводжаючи їх. Патронташ, рушниця, костюм — усе це викликає в дітей заздрість.

Полювання — природний інстинкт, закладений у людині зі стародавніх часів, коли полювали на мамонтів, щоб прогодувати родину. Отакий інстинкт прокинувся і в нашого сусіда діда Степана.

Як вийшов на пенсію, він купив рушницю, різні мисливські причандали і тепер, сидячи на ганку, милувався зброєю, що поблискувала проти літнього сонця.

— Ну як, Степане? — гукнув через дорогу мій дід.

— Та нічого. Ходімо на город, рушницю пристріляємо.

— Зараз, тільки майстерню закрию.

Дід склав інструмент, протер верстак, замкнув двері й повагом пішов до сусіда. Для цілі вибрали самотній сонях посеред городу; за ним був старий сад, далі — луки, отже, стрільба мала бути безпечною. Обрали позицію метрів за тридцять від цілі, виклали три коробки з набоями і почали.

Постріл за пострілом, ще і ще — а сонях цілий. Крутили приціл, стріляли і знову чаклували над точністю, а сонях стояв, як укопаний. Десь на пострілі тридцятому почувся несамовитий крик Степанової жінки: голосила вона чи погрожувала — зрозуміти було важко.

На крик збігалися сусіди, певні, що Степаниху поранено. Картину ж застали зовсім не криваву, ба навіть навпаки. Серед городу баба Явдоха тримала однією рукою за ремінь рушницю і кляла новоспечених стрільців, а другою показувала на старий сад. Городом до левад утікали сусід із моїм дідом. Тікали, пригинаючись, як від пострілів. Кожен посланий наздогін бабин проклін пригинав їх ще більше до землі.

Згодом бабина мова стала набувати змісту:

- Людоньки добрі, що ж вони наробили!..

- Та кажи вже, що там скоїлося! — перекричала бабу сусідка.

- Та там же в саду, на шворках!

- Хто там у саду на шворках?

- Та он же, дивіться!

Нарешті перед сусідами в саду відкрилася картина мисливського «навчання»: три шворки з бабиною щойно випраною білизною потрапили на траєкторію качиного дробу, який повз непохитний сонях долетів аж у сад. Немаленького розміру Явдошина білизна мала вигляд решета і навіть ще диміла, від дечого залишилося саме шмаття. Сміялися всі, крім баби Явдохи.

Діди з'явилися надвечір і не додому, а до сусіда Василя.

- Ну, як полювання? — спитав господар.

- Хоч ти не допікай, Василю. Завтра треба в область з’їздити…

- Як треба, то треба. Поїдемо.

Вранці повіз Василь бабу в місто до магазину «Велетень» за спідніми обновками. А діди, сидячи за чаркою, приймали співчуття від сусідів та виголошували тост за вдале полювання. Навіть тікаючи від баби, вони не розгубили гумору.

А сонях виріс великий, з темним добірним насінням, ми його всім кутком лузали. Мужній був сонях.

Василина

Любила баба Василина весняне сонце. З першим теплом виганяла гусенят на галявину і розмовляла з нами, з гусенятами, з сонцем, з вітром. Того року вона стрічала вісімдесят дев’яту, а може, і дев’яносту весну. Свого дня народження не пам’ятала, а церковного архіву не збереглося — згорів у 1922 році у спаленій більшовиками церкві. Чоловік Полікарп загинув у 1933-му за жменю зерна, зосталася сама з дітьми. Виховала, дала, як могла, їм раду.

І ось весняної днини сиділа проти сонечка і розмовляла чи то з дітьми і гусенятами, чи зі своїм життям.

- Бабцю, а ви до школи ходили? — питав хтось із нас.

- Аякже, диякон вчив письму та закону, грамотний чоловік був, молитви напам’ять знав.

- А школа?

- При церкві була.

- І ото диякон закони знав?

- Диякон церковні знав, а судові — мировий суддя. Мировий суддя був один на волость, його слухався навіть пан. Як не було сильного криміналу, то такі справи сам розглядав. Колись було Марія та Текля так сквернословили між собою, що ніхто не міг зупинити. А суддя наказав дати по кілька палиць їхнім чоловікам, то від Теклі з Марією більш поганого слова до смерті ніхто не чув.

Бабця притихла, зігріта весняним сонцем. Порушив тишу, проходячи мимо, дядько Андрій:

- Бабо Василино, а що то ваші з сусідом межу ділять?

При словах “межа” і “ділять” бабця заметушилась, підвелась і, спираючись на костур, швиденько посунула в напрямі городу. Поділ межі на селі — то і фольклор, і народна творчість, то своєрідна поетика, театр, спорт — усе разом!

Цього разу дочка, тітка Настя, стоячи на городі, жваво дискутувала з сусідом Павлом Івановичем — колишнім прибульцем з тульських країв, натуралізованим на наших теренах, а відтак добре обізнаним у тонкощах поділу межі. Згадали, як було минулого року, потім — як було ще раніше, а далі згадали все, що було причетне і непричетне до цієї межі.

Баба Василина, спершись на костур, не пропускала жодного слова і була в цей час схожа на тренера, який спостерігає за грою: підтакувала дочці і заперечувала сусідові. Коли скінчилися аргументи в Павла Івановича і він обізвав Настю куркульською дочкою, баба Василина пояснила сусіду історію межі між городами протягом останніх як мінімум 60–70 років, повернулась і пішла назад до гусенят.

Повернувшись до нас, кинула оком на гусенят, сказала: “Всі”, — немов кожне знала в лице, і повела далі перервану розмову з нами про школу, які хустини і черевики носять вчительки, про млин у райцентрі, куди не їздила років із двадцять. Любили ми, як бабуся розмотувала хустинку і діставала трішки копійок:

— А, збігай-но, Юрку, до лавушника та візьми цукерок тих, що я люблю.

Я вітром літав до крамниці за льодяниками. Поділивши порівну, ми ласували ними з бабусею та слухали казку про цигана:

  — Сидить циган на гілляці і пиляє її від стовбура, а пан проїздить і каже: "Впадеш, цигане!”…

Вулицею до нас наближалася ровесниця століття, баба Явдоха:

— Добридень, Василино.

— Добридень, Явдохо, куди човгаєш?

— До сільради з метрикою розбиратись. Зробили копію і написали мене на двадцять років молодшою.

— Ти б їм ще гостинця дала та подякувала. З такими роками і заміж можна.

— Тобі, Василино, смішки, нам не про заміж, а про суд божий думати пора.

 

Я тепер знаю: на цій землі всі суди ті люди пройшли і заслужили кращої долі хоч на тому світі. Отакою запам’ятали ми бабцю, яка пасла панських гусей на початку 1900-х років, пасла і тепер, через 80 років. Запам’ятали людиною, громадянкою свого століття, представницею українського села, в якому і з яким пережила за майже століття все, що можна і не можна пережити.

Виробнича практика

В навчальній частині сільськогосподарського інституту було тісно: студенти обирали місце виробничої практики. Багатьом хотілося потрапити додому, в рідне село, або хоч у сусіднє. Дехто мріяв про імениті господарства, щоб побачити й перейняти передовий досвід. Дійшла черга і до мене. Оригінальністю не вирізнявся: знайшов у переліку колгосп імені Леніна за п’ятнадцять кілометрів від татка з матусею, зібрав речі й поїхав до рідних країв.

У правлінні колгоспу знайомство пройшло швидко: за кілька хвилин головний економіст вів бесіду зі мною.

- То ти, Юрію Миколайовичу, з сусіднього господарства?

- Так, там батьки живуть.

- А Дмитрович — то батько твій?

- Батько.

- Поважна людина. Підете, Юрію Миколайовичу, до економіста з праці під крило. Працюватимете в центральній конторі й по тижню у виробничих підрозділах, щоб зрозуміти виробництво.

Скажу відверто: незважаючи на дружні стосунки з економістом з оплати праці, у підрозділах було цікавіше, ніж у конторі. Особливо, коли на мені не лежало безпосередньої відповідальності.

Перший підрозділ — колгоспний сад: більш як триста гектарів, вінець творіння людських рук. Початок йому поклав місцевий селянин Чабан після війни. Сад він любив, і той розрісся вже на нинішні гектари. Ходив по ньому я, вивчав організацію праці, і все було б добре. Та під час свого візиту секретар райкому партії угледів, що на кварталі, який готували під осінню закладку молодого саду і засіяли ячменем, рясніє сонях. Про ці технологічні негаразди він розповів негайно зібраним до того лану спеціалістам господарства, наголосивши, що їх чекає вранці, як не зникнуть соняхи. Я читав у книжках, як під час взяття Берліна німцям світили в очі великі прожектори. Отаку ж операцію довелося і нам виконувати проти соняхів. Електрики розвісили прожектори на десяти гектарах і зробили з ночі день. Спеціалісти, озброївшись ножами, до ранку «квітки сонця» вирізали, але ячмінь витоптали. Я ж засвоїв з агрономії, що посівне зерно має бути очищене повністю. Чимало й іншого, що довідався за тиждень, у житті стало в пригоді.

Після садової бригади був на молочнотоварній фермі. Життя там прокидалось дуже рано, і одночасно з гулом механізмів починалися розмови доярок з коровами. Ті слова, вживані у тваринництві, до звіту з практики записати було неможливо. А з їх допомогою описувались технологічні процеси і видавались наряди підлеглим . Підлеглі з допомогою тих слів звітували перед керівництвом та вказували маршрути руху тваринам. Вивчав я раціони і первинний облік, ганяючи лінійкою мух над звітним зошитом з практики. Засвоїв, що в молочнотоварному виробництві не завжди діють закони арифметики. Тобто надій від корівки залежить не від фізичного виміру, а від спритності завідуючого фермою в арифметичних діях. А переведення тварин по вікових групах і форма звітності № 24 - то ближче до циркового мистецтва, ніж до реальних розрахунків. І якщо Пентагону вдалося розсекретити багато військових таємниць колишньої нашої держави, то форма звітності № 24 ( про стан поголів’я ) - не по зубах найдосвідченішим дешифрувальникам і розвідникам.

Розібравшись з великою рогатою худобою, попав я до центральної тракторної бригади і до гаража. Механізатори на селі - є перші люди, в чиїх руках різноманітна техніка. Я й на сьогодні певен, що зернозбиральний комбайн складніший за літак. ТО-1, ТО-2, експлуатація машинно-тракторного парку, склади запчастин та пально-мастильних матеріалів - такі питання висвітлювались у звітнім зошиті.

Допомагав безпосередньо обліковцеві, щирої української душі, фронтовикові, працюючому пенсіонеру Петру Омеляновичу. На своєму транспорті, бєдкою, з запряженим в неї стареньким жеребцем Майором, він щодня об’їжджав поля. Перемірював посіяне, зоране, зібране, взагалі все зроблене. Практично всі обліковці міряли площі сажнем. А Петро Омелянович зробив фарбою позначку на ободі колеса і виміряв, якої довжини його окружність. Їхав і рахував оберти колеса.

Зустрічні люди віталися , він чемно відповідав. Потім, розуміючи, що збився з рахунку, смачно лаявся про себе і повертав конячку до межі поля. Починав знову рахунок обертів колеса, записував. Він мене навчив первинному обліку і звітності в рослинництві.

Далі шлях мій проліг до свиноферми, попав я на неї не в рядовий день. Зранку головний зоотехнік повідомив:

- Ферма здобула провідне місце в соціалістичному змаганні на теренах області!

- А премія буде? - питали працівники.

- Премія буде і цінні подарунки.

Оплески і вигуки задоволення.

- Прошу тиші, - продовжував зоотехнік. - кнура Цезаря під вечір забере машина до Києва на виставку досягнень народного господарства.

- То наш парубок кращий, ніж племзаводівські?

- Кращий.

Останнє повідомлення викликало жваве обговорення. Вирішено доручити супровід Цезаря до Києва студентці Марині, яка проходила практику з зооветеринарного технікуму . Не було меж радості Марини! Вже за годину, в комбінезоні та гумових чоботях, власним милом та шампунями вона в загороді мила Цезаря. Працівники ферми жартували, підбадьорювали. Дехто й заздрив , що дівчині пощастить побувати на виставці, побачити столицю України. Поблискуючи шкірою на сонці , Цезар стояв серед загону, Марина пішла оформляти документи. Однак не судилося поїхати дівчині. Повернувшись до Цезаря, застала сувору картину. В кутку загону лежала перевернута кнуром бочка, на яку чомусь вона не звернула раніше уваги. З бочки вилилося відпрацьоване мастило, посеред тієї калюжі лежав Цезар… Біля загону стояла автівка під погрузку, і кричав водій, не знати до кого персонально:

- Людоньки добрі! Як ви цю тварюку не відмиєте за дві хвилини, то я спізнюся. За півтори години автоколона з області до Києва вирушає. Я ж кілька років мріяв про поїздку до столиці. В мене зошит списаний замовленнями від родичів і кумів, що купити!

- Чого ти кричиш? Вже нікуди не поїдеш, вдома вечеряти будеш! — заспокоював хтось водія.

- Людоньки, я бабусі своїй обіцяв у Лавру сходити, свічки поставити!..

У кутку загороди сиділа і плакала Марина, крізь сльози дивлячись на оту вгодовану і вимазану тварюку серед калюжі.

Цікаві люди працювали в господарстві, в них навчився немало з того, що згодилося в повсякденному житті і чим нині на хліб заробляю. Повернувся я після ходіння в бригади під кінець практики до центральної контори в плановий відділ. Сів за звіт про бачене і те, чому навчився. Старався, радився з економістами, записував у звітний зошит зроблене за півтора місяця.

Здавалося, до кінця практики вже нічого і не відбудеться, та несподівана телефонограма: «Завтра ваше господарство відвідає делегація Академії аграрних наук України» зчинила переполох. На кухні варять обід, голова з інженером зранку — в один край господарства, щоб зустріти академіків з боку області, парторг з агрономом — у бік району, на випадок прибуття делегації звідтіля. В конторі лишилося з десяток її працівників та я, весь у мріях про зустріч з академіками. Невже побачу вчених з академії аграрних наук та з інституту ім. Шліхтера, за чиїми книжками вчився? Приготував фотоапарат, щоб додати знімки зустрічі до звітного зошита з практики.

Академіки приїхали з третього боку, від Аджамки, — і до контори. Переполох, наспіх вибігли всі спеціалісти до фойє. Через широкі подвійні двері входили поважні гості.

- Вітаємо світил нашої аграрної науки, - почав на правах старшого пенсіонер, секретар правління господарства Юхим Петрович.

- Низький уклін працівникам села, - з повагою мовив невисокий чоловік, вочевидь старший серед прибулих.

- Як доїхали? - вів далі бесіду Юхим Петрович, щоб потягнути час до повернення з межі господарства голови та дівчат з хлібом і сіллю.

- Добре, дякуємо. Вже зранку об’їхали два господарства, ваше — третє.

- То, може, пройдете до кабінету голови? Він зараз буде.

- Ні, часу мало, будемо їхати до степу. Ви нас проведете?

- Аякже!

- Давно в господарстві працюєте?

- У сорок сьомому році демобілізувався з Далекого Сходу, то весь час тут. Бригадиром на фермі і в полі був, а це вже голова каже братися до «паперотворчої» справи.

- Ви мали на увазі діловодство? - поправив один гість.

- Так, саме його.

- У вас посіяна на другій польовій бригаді озима пшениця сорту Спартанка, вигляд має центнерів на п’ятдесят. Вона може давати і більше в такий рік, як цей, - підтримав бесіду сивий вчений в окулярах. - Що, на вашу думку, їй не вистачило в цьому році?

Від такої бесіди, як рівні з рівним, Юхим Петрович зовсім осмілів і захотів підкреслити велич науковців.

- Та начебто робили все як завжди. А взагалі, товаришу академік, ви профан в цьому ділі, то ми будемо раді слухати ваші поради і виконувати їх, щоб врожай був більший.

Наші серця забилися від такого ляпсусу. Академіки, видно було, в душі сміялися, але з чемності не показували. Зрозуміли, що для дідуся, який воював у Другу світову, «професіонал» і «профан» — це одне і те ж.

Щодуху примчавши з меж господарства, голова, а за ним дівчата з хлібом і сіллю, віддихуючись, говорили слова привітання про те, як хлібороби шанують сільськогосподарську науку. Академіки навзаєм висловлювали свою повагу до працівників села. Я за цим спостерігав і пишався вихованістю людей науки, пригадуючи нещодавній візит секретаря райкому з його невеликим словниковим запасом.

Після офіційної частини пішли вчені до свого автобуса, щоб об’їхати поля і ферми. Виходячи з правління, вони поступалися один одному місцем:

- Будьте ласкаві, пане зоотехніку!

- Ні, тільки після вас, вельмишановний пане агрономе!

На другий день голова подарував Юхимові Петровичу словник і порадив вивчити зміст слів.

А я вперше тоді зрозумів, що найбільше багатство села — не матеріальні цінності, а люди. Якщо забрати в них трактори, вони будуть орати волами, якщо забрати комбайни — коситимуть косами, але ніколи не складуть у бездіяльності руки. Нескінченна праця закладена в генах селянства. У місті можна відкласти справи, знайти сотні пояснень, чому неможливо їх зробити, у селі — ні. Сіяти, косити, орати, доїти, годувати треба в строк, і скасувати чи перенести ніщо неможливо, як неможливо скасувати день чи ніч.