Капелюх і тростина.

 За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилося село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століть. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.

Посеред цього всього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

Обережно по кладці підійшов до рибалки.

-  Доброго дня, діду!

-  Не лякай рибу.

-  Я біля Вас сяду.

-  Що треба?

-  Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

-   Було таке. Академік.

-   Бачили його?

-   Бачив.

Дід випрямив спину. Чи то хотів пильніше розгледіти поплавки, чи то заглянути за них аж до хати, що колись була там під водою.

-   Щось зосталось там під водою від будинку?

-   Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

-   А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

-   Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

-   Може про коней?

-   Може.

-   Може про рибу чи волів?

-   Може. За північ говорили, довго.

-  Невже нічого не пам’ятаєте?

- Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одягнув капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)

Сон про колапс.

Крізь сон дивився новини. І сон перемагав…

В одному місті стався колапс. Причиною тому стали об’єктивні й суб’єктивні обставини. Кількість людей, котрі не ствердилися в житті, перевищила тих, хто досяг якогось результату. Активісти «нового» громадянського суспільства множилися і ділили простір, як «діти лейтенанта Шмідта». Вони були соціально активні, але соціально непорядні. Відсутність хоч якогось досягнутого результату в житті злобила їх. Злобила і штовхала до поливання брудом неподібних собі.

 

Активність їх залежала від кількості отриманих або недоотриманих дипломів вищої освіти і різних тренінгів. Коли цей показник множити на стаж роботи за фахом і реальні знання, то результат невтішний. А точніше, вони знали все, але нічого не вміли. І тому всю свою енергію і невеликий набір модернових слів спрямовували на останніх громадян міста, котрі були повною протилежністю їм. Одним словом, «нове» громадянське суспільство розвивалося і ставало прибутковим бізнесом. Вже навіть вирахували його дату народження — зупинка шостого призову до Збройних сил України.

Перемога для представників «нового» громадянського суспільства не була метою. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати. А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти? Працею...? Правильна мета — напівперемога або напівпрограш. Вічний процес — заробіток. «Прийти до мети — позбавити себе заробітку» — неписана істина заполонила голови.

Місто вирувало відтінками жовтих кольорів в інформаційному просторі. Експертів у військовій справі було більше, ніж кількість військових на фронті. Знавців економіки, непричетних навіть до невеличкого виробництва, ставало більше з кожним днем. Кількість екологів без стажу роботи в рази перевищувала кількість хіміків. Реальний виробничий процес замінили презентації проєктів мегакосмічного масштабу. Одним словом, колапс котився і ріс як снігова куля. Виробляти і надавати послуги вже було не таким прибутковим, як боротися проти когось чи чогось. Люди, котрі не ствердилися в житті, брали гору. Люди, котрі могли і вміли досягати результату, ставали старшими або ж їхали в інші місця. Члени «нового» громадянського суспільства, не зробивши нічого корисного у своєму житті, вже були у владі і гризлися одне з одним у боротьбі за виживання…

…прокинувся. Вимкнув телевізор. Сон чи не сон?