Капелюх і тростина.

    За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.  

    Посеред цього усього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

     Обережно по кладці підійшов до рибалки.

-       Доброго дня, діду!

-       Не лякай рибу.

-       Я біля Вас сяду.

-       Що треба?

-       Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

-       Було таке. Академік.

-       Бачили його?

-       Бачив.

      Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.

-       Щось зосталось там під водою від будинку?

-       Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

-       А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

-       Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

-       Може про коней?

-       Може.

-       Може про рибу чи волів?

-       Може. За північ говорили, довго.

-       Невже нічого не пам’ятаєте?

-       Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів  капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)

Сон про колапс.

Крізь сон дивився новини. І сон перемагав …

    В одному місті створився колапс. Причиною тому стали об’єктивні і суб’єктивні обставини. Кількість людей, котрі не ствердились в житті перевищила тих, хто досяг  якогось результату. Активісти “нового” громадського суспільства множились і ділили простір як “діти лейтенанта Шмідта”. Вони були соціально активні, але соціально непорядні. Відсутність хоч якогось досягнутого результату в життті злобила їх. Злобила і штовхала до поливання брудом неподібних собі.  

    Активність їх залежала кількості отриманих або недоотриманих дипломів вищої освіти і різних тренінгів. Коли цей показник множити на стаж роботи за фахом і реальні знання, то результат невтішний. А точніше, вони знали все, але нічого не вміли. І тому усю свою енергію і невеликий набір модернових слів спрямовували на останніх громадян міста, котрі були повною протилежністю їм. Одним словом, “нове” громадське суспільство розвивалось і ставало прибутковим бізнесом. Вже навіть вирахували його  дату народження – зупинка шостого призову у Збройні сили України.  

    Перемога для представників “нового” громадянського суспільства не була метою. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати. А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти? Працею...?  Правильна мета – напівперемога або напівпрограш.  Вічний процес – заробіток. “Прийти до мети – позбавити себе заробітку” - неписана істина заполонила голови.      

    Місто вирувало відтінками жовтих кольорів в інформаційному просторі.  Експертів в військовій справі було більше, ніж кількість військових на фронті. Знавців економіки, непричетних навіть до невеличкого виробництва, ставало більше з кожним днем. Кількість екологів без стажу роботи  в рази перевищувала кількість хіміків. Реальний виробничий процес замінили презентації проектів мега космічного масштабу. Одним словом колапс котився і ріс як сніжний ком. Виробляти і надавати послуги вже не було таким прибутковим, як боротись проти когось чи чогось.  Люди, котрі не ствердились в житті, брали верх. Люди, котрі могли і уміли досягати результату, ставали старшими або ж їхали в інші місця. Члени “Нового” громадського суспільства, не зробивши нічого корисного в своєму житті, вже були у владі і  гризлись одне з одним в боротьбі за виживання…

   … проснувся. Вимкнув телевізор. Сон чи не сон ?