День довкілля

(середина 1800-х років. Єлисаветград ( Кіровоград) ( мова оригіналу)

Генерал Сакен очень любил, или показывал, что любит хозяйство и в особенности стремление к разведению лесов и посадке деревьев. Конечно, все подчиненные это знали и старались угодить ему в этом. Вот, едет однажды Сакен по волостям. Приезжает в одну и видит, что на улице селения рассажены небольшие деревца тополей и укреплены трехугольными подставочками, окрашенными зеленою краскою.

- Ах, боже мой! Как это хорошо! Где волостной командир? ..

- В поле, - отвечает ему первый попавшийся поселянин.

- Скажи, любезный, давно посажены эти деревца?

- Нет, недавно, только перед приездом вашего высокопревосходительства.

- И скажи, любезный, примутся они? ..

- Примутся, ваше высокопревосходительство.

- Все примутся? . .

- Все примутся!

- И скоро, думаете, примутся?

- Скоро... Вот, как выедете из селений, то дня через два все и уберутся...

-Как уберутся?.. - Пробует деревца, а они все при малейшем усилии вынимаются, как посаженные на несколько дней, без корней, только для показу, для обмана, в виду ожидавшегося приезда генерала Сакена. Что было последствием этого - легко предугадать!..

(Із спогадів Достоєвського Андрія Михайловича, гол. архітектора м. Єлисаветграда)

      День довкілля через півтора століття. Кіровоград.

      З приходом весни оживає все в навколишньому світі. Починає дзвеніти струмок, розповідаючи свої зимові сни мурашнику, що виріс біля нього. Проростає трава, перетворює темну землю на килим пишно-зеленого кольору. Повертаються птахи з вирію і з завзяттям лаштують собі гнізда, співають пісень. Подекуди оживають працівники комунального господарства. Вони метушаться по зеленому килиму, збирають папір, склянки, поліетилен і різне сміття, яке викинули їх земляки.

     В цій метушні настає весняне свято всього людського племені - День Довкілля. За день до нього їдуть автомашини до лісорозсадника, розживаються молодими деревцями. А в саме свято, з самого ранку з усіх установ, як вранці мурашки з мурашника, виповзають назовні службовці. З завзятістю і наполегливістю риють ямки, позують з вставленими в ті ямки саджанцями перед фотокореспондентом газети. Після максимум години наполегливої праці вже розкладена у молодому гайку скатертина, на якій красуються харчі і щось міцне. "За довкілля!", "За чисте повітря нашого міста! ", "Хай шумлять гаї, посаджені нами!" - лунають один за другим тости...

     Після цих тостів залишаються деревця один на один з життям. Як писав Дарвін, відчувають безпосередньо на своїй долі природний добір. Проходять якось миттєво весняні дощі, вступає в свої права літо. Земля стає сухою, повітря жарким, а сонце спекотним. Берізки і дубки, горобини та липки, згортаючи молоді листочки дивляться на установи, де за вікнами сидять люди, ті що їх саджали. Сидять під кондиціонерами і не переймаються їх долею. Читають рецепти, як схуднути, не вилазячи із-за столу. Сумно рахують калорії в з'їденому і дивляться у вікно. А деревця з останньою надією дивляться в ті вікна з другої сторони і помирають стоячи.

     Якби хоч тисяча саджанців виживала в місті за рік, а висаджують в декілька раз більше, то за останні п'ять років бувли б  з птахами і тінистими алеями, з набагато чистішим повітрям.

      Можливо нам і не цікава доля тих саджанців. Для їх подальшого життя бюджету не передбачено. А вся любов до зелених насаджень міста то тільки слова з трибун, промови з піднятим келихом на День Довкілля. Статті і фото партійних лідерів і владних людей в пресі. Доцільно б перенести це свято по відтворенню навколишнього середовища на осінь. Тоді природа поливатиме сама деревця допомагаючи їм зачепитись за життя. А по весні зробити День Чистої Вулиці. Навіщо ж на вірну загибель садити саджанці навіть за бюджетні кошти. Та й діткам дурний приклад роботи завідома без результату і на погибель живого.

     Як красиво звітують про виконану роботу і списані кошти бюджетні і громадські організації, партії, .... Співають по телебаченню і радіо, пишуть колонки в пресі, дають інтерв'ю. Невже за ради піару можна принести в жертву тверезий розсуд.

     Якось на День Довкілля в одній із шкіл спостерігав як учень задавав запитання учителю:

- Леонід Іванович, а чому ми на цьому місті вже четвертий рік садимо дерева?

     Учитель замислився і вдав, що не почув це запитання...

     Гаї, як і курчат, теж рахують восени.

Молодий агроном

Більшість українських сіл, в другій половині минулого століття, були окремими територіальними і виробничими підрозділами. Як правило на теренах якоїсь сільради знаходиться сільськогосподарське підприємство. В котрому постійно працювало процентів дев’яносто працездатних жителів.
Тісні родинні на селі відносини – фактор з яким не рахуватися неможливо. Крім родинних ще є кумівські і сватівські поріднення. Всі вони разом знаходяться по другу сторону від професійних. Але останні майже в цілому залежать від перших.
Прийшла рання весна до колгоспних ланів в мій перший рік праці агрономом. Завітала несподівано до недовідремонтованих культиваторів і сівалок, борін та дизелів. З енергією перших променів заметушилися по тракторній бригаді механізатори. За ними з такою ж швидкістю рухались бригадир та завідуючий майстернею.
Посередині бригади стояв молодий агроном і гучними командами старався надати цьому хаотичному руху хоч якийсь порядок. Це була його перша весна в господарності. Агроном старався, на нього дивилися як на нову людину. То був екзамен на професійну і психологічну придатність. На завоювання авторитету у трудового колективу і односельчан.
В круговерті людей спокійними були тільки дві особи. Першою, старий, сліпуватий і полиняний пес Колінвал, Лежавший біля кухні витягнувшись і підставляючи бік під весняні сонячні промені. Другою – бувший парторг( хоча парторгів бувших не бува), а нині замісник керівника господарства з загальних питань Григорій Петрович. Він спокійно протирав свої черевики салфеткою біля службового авто і здавалось що ця вся суєта ніяк його не бентежить.
Молодий агроном не втихав, подавав гучні команди.
- Іване заводь вантажівку і на тік грузитися під зерно.
- Не поїду. Мені ще ремонтуватись.
- Так чому ти в наряд записався?
- Заробітна плата потрібна.
- Я тобі не підпишу путівку. В майстерню до завідуючого!
Підійшов до агронома парторг, взяв його під лікоть.
- Ти Миколайович не зачіпай Івана, він син завгара.
Парторг повернувся до свого авто, зайнявся черевиками. Агроном задумався, за мить прийшов в себе і продовжував.
- Петро! Заїжджай сюди. Будемо провіряти норму висіву на площадці.
- Вона і так нормальна.
- Яка нормальна, будемо рахувати зерна на погонний метр.
- Та ніколи не рахували.
- Не ганьби старих агрономів, Їдь сюди.
За плечима в агронома з’явився парторг.
- Ти Петра не трогай, він зоотехніка двоюрідний брат.
Агроном мовчки провів розгубленим поглядом до службової автівки Григорій Петровича. Але все таки не здавався.
- Миколо, відчіпай коромороздатчик і готуйся завтра в степ.
- Ні я на фермі.
- На фермі буде Олексій.
- Так він на другій фермі.
- Успіє. В піковий період дві ферми обслугуватиме. А ти сіяти будеш.
- Я буду жалітися.
- Кому?
- Парторгу.
- Жалійся. Ти теж родич чийсь?
- Парторга племінник.
Агроном безнадійно глянув на парторга котрий мовчки підтвердив кивком голови сказане.
У молодого агронома Юрія Миколайовича не витримали нерви.
- Григорій Петрович! А з ким взагалі можна тут у колгоспі керувати?
- А он бачиш біля Т-150 Ігор крутиться. Він приймак у нашому селі, ним всі і керують.
Очі агронома зустрілися з очима приймака в яких було підтвердження сказаному.
Та все таки, спільними зусиллями і природним розумінням людей селянського призначення, находився консенсус. І тоді оралось, сіялось, косилось, молотилось на рідних ланах.

1997 рік.

Сільський театр

По сірій асфальтній дорозі повзуть в два напрямки автівки у своїх справах. Спершись на капот машини, стою край шляху до Миколаєва біля роздоріжжя напроти селища Компаніївки. Навкруги степ, ворони тисячами кружляють, їх завжди багато в цій місцевості . Повітря чисте, запах трав після дощу, як у нас говорять «дух землі». Все тут знаю, з закритими очима дістанусь до найдальшого куточка. У всіх навколишніх селах був, яри і балки пройшов, у річечках вмивався, з джерел воду пив. Пам’ятаю і ті села, щодо яких на новітній карті з’явився напис « нежиле», це значить, що село вмерло. А воно ж колись народилося, будувалося і розросталося. Бігали босоніж діти по вулицях, у школі вчилися , дорослі орали, сіяли, косили, кували, пасли, буяло життя. Тепер чагарники, покинуті напіврозвалені хати і напис на карті — «нежиле».

Дивлюся в далину, про яку писав Винниченко: «А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорi кругами плавають шулiки; часами, як по дроту…» Оце тут той степ, з якого вийшли Карпенко-Карий з когортою перших українських корифеїв театру, Яновський і Близнюк, Вінграновський та Маланюк, Яр Славутич. Цей степ своєю безкрайністю започатковує творчу натуру, народжену на цих теренах.

Ще не так давно у навколишніх селах життя було духовно багате, майже у кожному селі був аматорський театр. Наше село на було винятком.

У сільському клубі культурне життя починало оживати з кінця осені. Зимовими вечорами, коли старше покоління ткало ряднинки, вишивало рушники і сорочки, дивилося телевізор, грало в карти і просто лежало на печі, молоді за віком та молоді за душею збиралися до клубу. Співали, танцювали, заставляли звучати музичні інструменти, а відважні виходили на сцену, щоб зіграти роль. Роль у мініатюрі чи в класичній п’єсі давала хоч на годину-дві відчути себе в іншому житті.

Репертуар складали вистави, духовно зрозумілі односельцям. Довженко, Карпенко-Карий, Нечуй-Левицький, Гоголь… До Жовтневих свят — вічний спектакль "Загибель ескадри " Корнійчука, щоправда уривками Бракувало хисту і наснаги поставити цілу виставу, колгоспники слабо сприймали революцію на сцені. У багатьох підсвідомо прокидався інстинкт дрібного власника. І те нерозуміння певних моментів політики партії спонукало фальш на сцені.

Взагалі ж успіх виконавця залежав від того, чи до душі була йому призначена роль. Такі ролі, як дід Григорій з кіноповісті «Земля» Довженка чи Терентій Гаврилович Пузир з «Хазяїна» Карпенка-Карого, гралися не на майстерності, а на своєму глибокому розумінні цього персонажу. В такі ролі не треба було входити, вони жили в селянській душі.

Коли Терентій Гаврилович у виставі «Хазяїн» по сцені розганяв гусей, йому співчували всі глядачі. І в залі висіло питання не про жадобу Пузиря, а про те, що гуси розскубуть копиці. Ну а як на підмостках обговорювали малюнок матерії на халат Терентієві Гавриловичу, то в очах глядача була заздрість. Всі в залі мріяли мати таку домашню одежину.

Сцени з кіноповісті «Земля» Довженка знали напам’ять, описане в ній не потребувало ніякого пояснення літературознавців. Плакали або сміялися ще до початку драматичного чи сатиричного епізоду.

Бувало, актори вживалися в роль так, що п’єса вже не належала драматургові, а була виставою за мотивами його твору. Такою стала «Кайдашева сім’я» Нечуй-Левицького. Її жодного разу не вдалося зіграти за текстом. Актори і акторки вживалися в образи дійових осіб так, що окремі епізоди глядач спостерігав як напружене спортивне змагання, приймаючи сторону то одного персонажу, то другого, часом навіть коментуючи і підказуючи акторам, як себе повести далі.

Сільський глядач відмінний від міського, і гріх не згадати його добрим словом. Міська оцінює в театрі гру актора, оформлення сцени, буфет а сільська живе впродовж вистави життям героя, якщо його доля зачепила селянську душу.

На Кіровоградщині ставили «Хазяїна», ясна річ, не перший раз. Дії вистави відбувалися в рідних для глядачів навколишніх селах. І котрий раз, затамувавши подих, зал жив усім тим , що діялося на сцені. Раптом при поділі Пузирем овечої отари, в яке село скільки погнати овець, голос з залу:

- Терентію Гавриловичу, це несправедливо.

Актори на сцені завмерли, а голос літнього чоловіка з залу вів далі:

- Це несправедливо. Минулий раз і позаминулий раз на Роздолля п’ять тисяч погнали, цього разу теж. Давайте вже до нашого села п’ять, а в Роздолля три. А то несправедливо.

От вам сільський глядач і сільський актор. Один мав зіграти жадобу, щоб усім зле стало, а другий засудити ту жадобу. Та, очевидно, перекроїти селянина неможливо, хазяїн в ньому не вмирає.

Про запізнення і паузи в сільському театрі варто згадати окремо. Зазвичай, причини поважні: не встигла з вечірнього доїння на фермі, недоварила вечерю, ішли в клуб мимо сільпо, в дорозі автобус з райцентру зламався … Паузи трапляються, коли актори дограють у карти, або принесли з дому вечеряти, то довечерюють, щоб сил стачило на другу дію.

І оці паузи й запізнення на сцені заповнюються. В художнього керівника заздалегідь передбачені номери з декламуванням прози, віршів, гуморесок. Трапляються й експромти. Одного разу в безвиході художній керівник прохав прибиральницю клубу виручити.

- Федорівно, ви тут всі книжки перечитали в бібліотеці, то розкажіть глядачам щось із книжки. Головний артист зі станції їхав, авто зламалося, хвилин за двадцять притягнуть на буксирі. Виручите, поки я ще когось знайду.

Цей вихід на сцену прибиральниці Олени Федорівни я запам’ятав добре, він не поступиться виходу маститих майстрів слова. Поважною ходою, без книги , чи навіть якогось папірця, вийшла на середину сцени, відсунула мікрофон, оглянула глядачів і впевнено, ніби й не перший раз промовила:

- Тичина. Пастелі. Витримавши паузу, з цілковитим усвідомленням відповідальності, молодо і дзвінко почала :

Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається …

Закінчувала вже хриплим протяжним голосом старої людини:

Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Одвіку в снах
Мій чорний шлях.
Покладіть отут м’яти,

Раз за життя я чув цей твір, а прибиральниця сільського клубу прочитала його так, що зрозумів весь зал. Я цей вірш перечитав після того можливо, більш ніж сотню разів, та не зміг попасти в ту ноту, як читала Олена Федорівна. Не зміг його прочитати правильно, а значить в моєму виконанні його б і зал не зрозумів.

Всього було в театрі, і удач і не удач. Глядач радів удачам і пробачав невдачі. Виходити на сцену за відсутності душі неможливо, цього глядач не пробачить. Ви уявіть останню сцену з «Ревізора», бачену в професійному театрі Києва чи Москви. І уявіть її у сільському театрі. Коли на сцені два комірники, головний бухгалтер з половиною підлеглих і начальник складу паливно-мастильних матеріалів. Як вони грали фінальну сцену: "До нас їде ревізор! ".
2006 рік.