Ранок в селі

Тричі відспівали півні. В деяких дворах худоба почала подавати голос, гукаючи господарів. У звуковому просторі села починають з'являтися голоси господарів. Це не слова. Це — кашель. Схопивши свіжого повітря, виходячи з хат до господарства, з різних дворів доносилося гарчання, хрипіння, підсвистування...

Паління господарями Прими, Ватри, Біломору, Шахтарських..., махорки та доморощеного тютюну забезпечувало взяття певних нот у певних октавах. У кожного господаря була своя партія в хорові кашлянні ранкового села. Коли вони кашляли, то притихали навіть домашній скот, і птиця. Чомусь здавалося, що той кашель і запах тютюну остаточно виганяв з дворів дух окремих персоналій нечистої сили, котрі затрималась після третіх півнів. Через деякий час у кашель починали вплітатися слова, котрі поступово витісняли той кашель зі звукового простору села.

Коли не той кашель, який будить Сонце, то воно могло б і проспати.

(Із записної книжки пана Бродника)

Фото Володимира Дубаса.

Молодий агроном

Більшість українських сіл у другій половині минулого століття були окремими територіальними і виробничими підрозділами. Як правило, на теренах якоїсь сільради знаходилося сільськогосподарське підприємство, у котрому постійно працювало відсотків дев’яносто працездатних жителів.

Тісні родинні відносини на селі — фактор, з яким не рахуватися неможливо. Крім родинних, ще є кумівські і сватівські поріднення. Всі вони разом знаходяться по інший бік від професійних, але останні майже цілком залежать від перших.

Прийшла рання весна до колгоспних ланів у мій перший рік праці агрономом. Завітала несподівано до недовідремонтованих культиваторів і сівалок, борін та дизелів. З енергією перших променів заметушилися по тракторній бригаді механізатори. За ними з такою ж швидкістю рухалися бригадир та завідувач майстерні.

Посередині бригади стояв молодий агроном і гучними командами старався надати цьому хаотичному руху хоч якогось порядку. Це була його перша весна в господарстві. Агроном старався, на нього дивилися як на нову людину. То був екзамен на професійну і психологічну придатність. На завоювання авторитету у трудового колективу і односельців.

У круговерті людей спокійними були тільки дві особи. Першою — старий, сліпуватий і полинялий пес Колінвал, що лежав біля кухні, витягнувшись і підставляючи бік під весняні сонячні промені. Другою — колишній парторг (хоча колишніх парторгів не буває), а нині заступник керівника господарства із загальних питань Григорій Петрович. Він спокійно протирав свої черевики серветкою біля службового авто, і здавалося, що вся ця суєта ніяк його не бентежить.

Молодий агроном не втихав, подавав гучні команди:

- Іване, заводь вантажівку і на тік грузитися під зерно.

- Не поїду. Мені ще ремонтуватись.

- Так чому ти в наряд записався?

- Заробітна плата потрібна.

- Я тобі не підпишу путівку. В майстерню до завідувача!

Підійшов до агронома парторг, взяв його під лікоть:

- Ти, Миколайовичу, не зачіпай Івана, він син завгара.

Парторг повернувся до свого авто, зайнявся черевиками. Агроном задумався, за мить прийшов до тями і продовжував:

- Петре! Заїжджай сюди. Будемо перевіряти норму висіву на майданчику.

- Вона і так нормальна.

- Яка нормальна? Будемо рахувати зерна на погонний метр.

- Та ніколи не рахували.

- Не ганьби старих агрономів, їдь сюди.

За плечима в агронома з’явився парторг:

- Ти Петра не чіпай, він зоотехніку двоюрідний брат.

Агроном мовчки провів розгубленим поглядом до службової автівки Григорія Петровича. Але все-таки не здавався.

- Миколо, відчіпай коромороздатчик і готуйся завтра в степ.

- Ні, я на фермі.

- На фермі буде Олексій.

- Так він на другій фермі.

- Встигне. У піковий період дві ферми обслуговуватиме. А ти сіяти будеш.

- Я буду скаржитися.

- Кому?

- Парторгу.

- Скаржся. Ти теж родич чийсь?

- Парторга племінник.

Агроном безнадійно глянув на парторга, котрий мовчки підтвердив кивком голови сказане.

У молодого агронома Юрія Миколайовича не витримали нерви.

- Григорій Петрович! А з ким взагалі можна тут у колгоспі керувати?

- А он бачиш біля Т-150 Ігор крутиться. Він приймак у нашому селі, ним усі й керують.

Очі агронома зустрілися з очима приймака, в яких було підтвердження сказаному.

Та все-таки спільними зусиллями і природним розумінням людей селянського призначення знаходився консенсус. І тоді оралося, сіялося, косилося, молотилося на рідних ланах.

Сільський театр

По сірій асфальтній дорозі повзуть у два напрямки автівки у своїх справах. Спершись на капот машини, стою край шляху до Миколаєва біля роздоріжжя навпроти селища Компаніївки. Навкруги степ, ворони тисячами кружляють, їх завжди багато в цій місцевості. Повітря чисте, запах трав після дощу — як у нас говорять, «дух землі». Все тут знаю, із закритими очима дістанусь до найдальшого куточка. У всіх навколишніх селах був, яри і балки пройшов, у річечках вмивався, з джерел воду пив. Пам’ятаю і ті села, щодо яких на новітній карті з’явився напис «нежиле», це значить, що село вмерло. А воно ж колись народилося, будувалося і розросталося. Бігали босоніж діти по вулицях, у школі вчилися, дорослі орали, сіяли, косили, кували, пасли, буяло життя. Тепер чагарники, покинуті напіврозвалені хати і напис на карті — «нежиле».

Дивлюся в далину, про яку писав Винниченко: «А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорi кругами плавають шулiки; часами, як по дроту…» Оце тут той степ, з якого вийшли Карпенко-Карий з когортою перших українських корифеїв театру, Яновський і Близнюк, Вінграновський та Маланюк, Яр Славутич. Цей степ своєю безкрайністю започатковує творчу натуру, народжену на цих теренах.

Ще не так давно у навколишніх селах життя було духовно багате, майже у кожному селі був аматорський театр. Наше село не було винятком.

У сільському клубі культурне життя починало оживати з кінця осені. Зимовими вечорами, коли старше покоління ткало ряднинки, вишивало рушники і сорочки, дивилося телевізор, грало в карти і просто лежало на печі, молоді за віком та молоді за душею збиралися до клубу. Співали, танцювали, заставляли звучати музичні інструменти, а відважні виходили на сцену, щоб зіграти роль. Роль у мініатюрі чи в класичній п’єсі давала хоч на годину-дві відчути себе в іншому житті.

Репертуар складали вистави, духовно зрозумілі односельцям. Довженко, Карпенко-Карий, Нечуй-Левицький, Гоголь… До Жовтневих свят — вічна вистава «Загибель ескадри» Корнійчука, щоправда, уривками. Бракувало хисту і наснаги поставити цілу виставу, колгоспники слабо сприймали революцію на сцені. У багатьох підсвідомо прокидався інстинкт дрібного власника. І те нерозуміння певних моментів політики партії спонукало до фальші на сцені.

Взагалі ж успіх виконавця залежав від того, чи до душі була йому призначена роль. Такі ролі, як дід Григорій з кіноповісті «Земля» Довженка чи Терентій Гаврилович Пузир з «Хазяїна» Карпенка-Карого, гралися не на майстерності, а на своєму глибокому розумінні цього персонажа. В такі ролі не треба було входити, вони жили в селянській душі.

Коли Терентій Гаврилович у виставі «Хазяїн» по сцені розганяв гусей, йому співчували всі глядачі. І в залі висіло питання не про жадобу Пузиря, а про те, що гуси розскубуть копиці. Ну а як на підмостках обговорювали малюнок матерії на халат Терентієві Гавриловичу, то в очах глядача була заздрість. Всі в залі мріяли мати таку домашню одежину.

Сцени з кіноповісті «Земля» Довженка знали напам’ять, описане в ній не потребувало ніякого пояснення літературознавців. Плакали або сміялися ще до початку драматичного чи сатиричного епізоду.

Бувало, актори вживалися в роль так, що п’єса вже не належала драматургові, а була виставою за мотивами його твору. Такою стала «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького. Її жодного разу не вдалося зіграти за текстом. Актори і акторки вживалися в образи дійових осіб так, що окремі епізоди глядач спостерігав як напружене спортивне змагання, приймаючи сторону то одного персонажа, то другого, часом навіть коментуючи і підказуючи акторам, як поводитися далі.

Сільський глядач відмінний від міського, і гріх не згадати його добрим словом. Міський оцінює в театрі гру актора, оформлення сцени, буфет, а сільський живе впродовж вистави життям героя, якщо його доля зачепила селянську душу.

На Кіровоградщині ставили «Хазяїна», ясна річ, не вперше. Дії вистави відбувалися в рідних для глядачів навколишніх селах. І вкотре, затамувавши подих, зал жив усім тим, що діялося на сцені. Раптом при поділі Пузирем овечої отари, в яке село скільки погнати овець, голос із залу:

- Терентію Гавриловичу, це несправедливо.

Актори на сцені завмерли, а голос літнього чоловіка із залу вів далі:

- Це несправедливо. Минулого разу і позаминулого разу на Роздолля п’ять тисяч погнали, цього разу теж. Давайте вже до нашого села п’ять, а в Роздолля три. А то несправедливо.

От вам сільський глядач і сільський актор. Один мав зіграти жадобу, щоб усім зле стало, а другий — засудити ту жадобу. Та, очевидно, перекроїти селянина неможливо, хазяїн у ньому не вмирає.

Про запізнення і паузи в сільському театрі варто згадати окремо. Зазвичай причини поважні: не встигла з вечірнього доїння на фермі, недоварила вечерю, ішли в клуб повз сільпо, в дорозі автобус із райцентру зламався… Паузи трапляються, коли актори дограють у карти або принесли з дому вечеряти, то довечерюють, щоб сил вистачило на другу дію.

І оці паузи й запізнення на сцені заповнюються. У художнього керівника заздалегідь передбачені номери з декламуванням прози, віршів, гуморесок. Трапляються й експромти. Одного разу в безвиході художній керівник просив прибиральницю клубу виручити.

- Федорівно, ви тут усі книжки перечитали в бібліотеці, то розкажіть глядачам щось із книжки. Головний артист зі станції їхав, авто зламалося, хвилин за двадцять притягнуть на буксирі. Виручите, поки я ще когось знайду.

Цей вихід на сцену прибиральниці Олени Федорівни я запам’ятав добре, він не поступиться виходу маститих майстрів слова. Поважною ходою, без книги чи навіть якогось папірця, вийшла на середину сцени, відсунула мікрофон, оглянула глядачів і впевнено, ніби й не вперше, промовила:

- Тичина. Пастелі. Витримавши паузу, з цілковитим усвідомленням відповідальності, молодо і дзвінко почала:

Пробіг зайчик.

Дивиться —

Світанок!

Сидить, грається…

Закінчувала вже хриплим протяжним голосом старої людини:

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах

Мій чорний шлях.

Покладіть отут м’яти…

Раз за життя я чув цей твір, а прибиральниця сільського клубу прочитала його так, що зрозумів увесь зал. Я цей вірш перечитав після того, можливо, більш ніж сотню разів, та не зміг попасти в ту ноту, як читала Олена Федорівна. Не зміг його прочитати правильно, а значить, у моєму виконанні його б і зал не зрозумів.

Усього було в театрі: і удач, і невдач. Глядач радів удачам і пробачав невдачі. Виходити на сцену за відсутності душі неможливо, цього глядач не пробачить. Ви уявіть останню сцену з «Ревізора», бачену в професійному театрі Києва чи Москви. І уявіть її у сільському театрі. Коли на сцені два комірники, головний бухгалтер із половиною підлеглих і начальник складу паливно-мастильних матеріалів. Як вони грали фінальну сцену: «До нас їде ревізор!».

2006 рік.