Кадрова політика

Теплого осіннього вечора в колгоспному саду закінчилася розширена нарада фахівців господарства. Душа голови колгоспу була в доброму гуморі й літала поміж стиглих яблук у кронах дерев. А коли вона прилетіла до альтанки, де вечеряло тіло Василя Мусійовича, то він попросив залишитися молодих фахівців для бесіди. Старші спеціалісти раптом непомітно зникли. Ми ж повсідалися колом біля голови.

Після ліричних відступів про власні молоді роки Мусійович почав розпитувати про наше бачення своїх перспектив у господарстві.

- А розкажи, Петре, як ти бачиш своє майбутнє? — звернувся голова до механіка садової бригади.

- Хочу стати завідувачем центральної ремонтної майстерні.

- Добре, Петю. Ми Івана Йосиповича піднімемо до головного інженера. А ти старайся — і тоді займеш його місце.

У Петра загорілися очі, і задоволено засяяло обличчя.

- Ну а ти, Юрку, як думаєш жити? — звернувся до мене, молодого бригадира саду, голова.

- Наберуся досвіду і мрію про посаду головного агронома.

- Сміливо. Правильно. У нас Локтіонович уже й так на пенсії.

Слова голови змусили мене відчути себе вже майже на тій посаді.

- Іване, що ти надумав? Не вік же тобі помічником завідувача птахоферми бути. Женитися треба і рости.

- На третьому відділенні хочу керуючим стати, як Гнатович вийде на пенсію.

- Справишся?

- Не святі горщики ліплять. Підвчуся.

- Я тебе за рік переведу до нього обліковцем, вчися в нього, бригаду вивчай.

Потихеньку підійшла черга і до комсорга колгоспу, мого тезки Юри.

- Як, Юрку, ти себе бачиш у майбутньому?

- Я, Мусійовичу, колгоспом керувати хочу. Вас зміню, як на пенсію йтимете за пару років.

- А парторгом не хочеш бути?

- Ні. Я головою хочу бути.

Посиділи ще, погомоніли та й розбрелися по домівках.

Колгосп — справа копітка: з рання та до вечора. Всі поринули у виробничі клопоти. Якось і бесіда та з головою підзабулася. Та десь за місяць, заскочивши до контори, побачив красиво написаний плакат на дошці оголошень: “Вітаємо секретаря комсомольської організації Юрія Петровича Максименка з призначенням його на посаду інструктора обкому комсомолу! Бажаємо успіхів на новій посаді”.

Великим стратегом був Василь Мусійович у кадровій політиці.

Тракторист-машиніст широкого профілю

Шлях до батьків — це відстань у дві з половиною сотні кілометрів. Для легкової автівки “Москвич-412” поїздка вже нерядова. Консиліум старих водіїв колгоспного гаража після перегляду технічного стану мого транспортного засобу дав остаточний висновок: “Їхати можна”. То я і вирушив.

З гори та на гору. От і дві третини шляху до батьків позаду. З дніпропетровських степів — у кіровоградські. Трасою поміж степових сіл, ланів, курганів. По сірому асфальтному шляху.

На узбіччі, біля повороту на Червону Кам’янку, стоїть струнка і худорлява бабуся з двома відрами фруктів. Гальмую. Підвезти подорожню сільську людину — то святе.

- Синку, візьми до Олександрії.

- Візьму.

- То можна сідати?

- Вмощуйтесь.

- Я баба Катерина. Доброго дня.

- А я Юрко. І вам доброго.

Поїхали знову під гірку і з гірки. Баба Катерина — до дочки в Олександрію, а я — ще далі, до Чорного лісу. Колеса міряють шлях, бабця дума свою думку, а я слухаю двигун і думаю свою. Та раптом тишу перервала бабуся:

— Ти б, Юрку, підтягнув вижимний підшипник і зазор на клапанах подивився.

Я розгубився. Чесно скажу, що не чекав від бабусі порад щодо покращення технічного стану автівки. Після паузи зібрався з думками і запитав:

- Бабусю, а звідки такі пізнання у техніці?

- Я тракторист-машиніст широкого профілю. Після війни на дизелі працювала, чоловіків мало було. А в шістдесятих декілька років на ГАЗ-51 поїздила. Голова змилувався, сказав, щоб пересіла на вантажівку, все-таки легше, ніж на дизелі.

- І в місто вантажівкою їздили чи тільки полями?

- А як же! Фрукти на Курськ возили з колгоспу, до Кіровограда й Дніпропетровська — за посівним матеріалом.

- Скільки ж у Червоній Кам’янці таких, як Ви?

- Після війни до десятка було в МТСі, а потім одна лишилась.

- Село велике завжди було?

- А хто знає? Були, кажуть, хутори, потім злилося все, і стало велике село.

Виринули будівлі. Олександрія. Місто шахтарів і машинобудівників.

- Олександрію добре знаєте?

- Так. Наш районний центр. Ти мені зупини, де тобі зручно.

- Завезу вас до центру. Мені ще гостинців на ринку докупити треба.

Пішла баба Катерина з двома відерцями гостинців для доньки. А в мене не йшов з голови її висновок щодо технічного стану мого “Москвича-412”.

За якісь хвилин сорок заганяв я вже автівку на яму до знайомого, у гаражі залізничного відділку. Мовчав про пригоду в дорозі, говорив з товаришем про новини останнього часу і скоса поглядав на майстра, котрий вивчав технічний стан “Москвича”.

Яка ж повага була в мене до баби Катерини після висновку майстра: “Пригониш завтра на десяту “Москвича”. Відрегулюємо клапани і будемо міняти вижимний підшипник”.

Не царицям треба пам’ятники ставити у наших степових містах, а отаким жінкам. Бо вони святі ще за життя.