Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

    “До дев’яти карбованців сріблом у середні  1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини.  Тобто в півтора раз мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора раз дорожча” – йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи - Чорним лісом. Від бортників котрі збирали по дуплам мед диких бджіл до сьогодення.

   Стежка вивела мене на узлісся де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках обмотаними змащеними клаптиками зі старих шуб від мурашок. Біля них літній чоловік перейнятий справами розмовляв з бджолами завантажуючи воскотопку.

-          Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

-          Доброго. Я дід лісовий Терентій.

-          Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

-          Аж занадто місцевий.

-          Ваша пасіка?

-          Ні. Петра з міста що в на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється то я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

-          Сильні сім’ї?

-          Хороші. Степова бджола наша.  А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене коржі з салом є та молоко.

-          Дякую.

     Літній пан приніс коржі між котрим шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки і продовжив бесіду.

-         Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

-         Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

-         Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

      Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

      Пасіка в червні – зверху сонечко пригріває інколи ховаючись за хмарки котрі блукають небом як отара овець.  Коли сонце ховається за хмарину то з Інгульця на пагорб  до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип  в котрий легенько вплітається запах з димаря жевріючої серцевини верби та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий запах Зелених свят на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю.  Скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом котрий мав назву від цього лісу?

       Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-.       Чим ти славний і чим ти  грішний пан Юрко?

-          Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цім житті взятись.

-          То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі год Писаніє читав. А потім такого натворив.

-          Хто то?

-          Максим Залізняк. Та хіба в ньому одному  справа? Один горіх в торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

-          Гумор у Вас точно місцевий. 

-         А сам ти, чоловіче Юрко є місцевий?

 -       Так.  Одна гілка роду з сіл та хуторів що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

     Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За півгодини бесіди дід Терентій мовив

-        Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

-          Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

     Наступного дня заїхав у місті на станцію до Миколи.

-         Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

-         Так. А що?

-         Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-         Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті,…

-         Ти знаєш того діда?

-         Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж до Зелених Свят лісовик господарює. Одного року підлітком і жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

-         До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою. 

 

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)