Зошит в косу лінійку

Робітниче передмістя накрите холодним осіннім дощем. Двоповерхові шістнадцятиквартирні будинки — як постаменти пам’ятників на шляху до комунізму. Частина з них ще заселена, частина — покинута і напівпорожня. Темні силуети тополь ховають їх самих від себе серед війни. Десь там за ними — непромислові заграви великого промислового міста.

В одній із таких покинутих квартир сидів за столом чоловік років п’ятдесяти — майор російської армії. Його прізвище мало закінчення -енко. Колись давно він закінчив сільську школу на Харківщині, подався до військового училища. Блукав із сім’єю військовими містечками у безкраїх просторах Росії. За Уралом вийшов на пенсію і загубився в невеликому сибірському містечку, аж поки не запропонували рятувати батьківську землю від невідомої загрози за непоганий кошт.

Власники квартири вже були далеко. Вони хотіли змінити своє сіре передмістя Донбасу на одне з престижних міст Росії. Та місце для них виявилося лише за Уралом, десь там, де жив майор. І от тепер вони помінялися містами. Майор шукав заробітку в цих краях, а вони — щастя в його.

…У чужій квартирі накритого дощем робітничого передмістя майор намагався написати листа додому, щоб завтра передати його транспортом. Перед ним лежав підібраний із підлоги учнівський зошит у косу лінійку. Точнісінько такий, який він мав у перших класах сільської школи на Харківщині, за якихось дві сотні кілометрів північніше. Думки сперечалися за першість на сторінці. Щось не давало писати. Як не намагався наш герой, та коса лінійка не пускала слів на свої рядки. Коса лінійка…

Зошит у косу лінійку… В ньому писали перші літери і слова. Літери потрапляли рівненько між лінійок і випадали з них, дотримувалися нахилу і ні. Слово “мама“ вперше виводила його рука в руці вчительки. В цьому зошиті писалися самі “чисті” речі. Вже потім на аркушах у лінійку з’явилася хитринка, а далі, на білих аркушах, — таке, що світ очі закривав…

Перед очима майора коса лінійка… Ось він — офіцер армії, яка прийшла на його батьківську землю, знищуючи місто за містом. Він — найманець, яничар, як би не виправдовували зі шпальт газет і екранів телевізорів його вчинки. Це літературні критики та кінорежисери навчали його, що Гоголь писав “Тараса Бульбу” про поганих поляків, хитрого єврея та безмежну любов до руського царя. А насправді він писав про зраду батьківської землі, і ніякі правки не змінять суті цього твору. В сільській школі вчили щирості і чесності. В училищі будь-які сумніви вже гнали з думок заготовленими поясненнями. А в академії, на котру не вистачило коштів, могли виправдати найстрашніші речі. Сторінка зошита в косу лінійку — як невеличкий залишок місця у світі для чесності і честі.

Вже майже годину майор чужої армії із закінченням прізвища на -енко сидів перед відкритим зошитом у косу лінійку. Врешті його рука потягнулася до польової сумки. На місце зошита ліг білий аркуш…

На підвіконні квартири під кіпою старих газет лежав захований зошит у косу лінійку, як захована совість…

 

(З записної книжки пана Бродника)

Сшытак у касую лінейку

Рабочае прадмесьце накрытае халодным восеньскім дажджом. Двухпавярховыя шаснаццацікватэрныя будынкі – як пастаменты помнікаў на шляху да камунізму. Частка з іх яшчэ не заселеная, частка пакінутая і напаўпустая. Цёмныя сілуэты таполяў хаваюць іх саміх ад сябе пасярод вайны. Дзесьці там за німі прамысловыя золакі вялікага прамысловага горада.

У адной з такіх пакінутых кватэр сядзеў за сталом мужчына гадоў пяцідзесяці – маёр расейскага войска. Яго прозьвішча мела канчатак – енка. Калісьці даўно ён скончыў вясковую школу на Харкаўшчыне, падаўся да расейскай вайсковай вучэльні. Блукаў з сям’ёю вайсковымі мястэчкамі па бяскрайніх абшарах Расеі. За Уралам выйшаў на пенсію і згубіўся ў невялічкім сібірскім мястэчку, аж да таго часу, пакуль не запрапанавалі ратаваць бацькоўскую зямлю ад невядомай пагрозы за неблагі кошт.

Уласьнікі кватэры ўжо былі далёка. Яны хацелі зьмяніць свае шэрае перадмесьце Данбасу на адно прэстыжных месцаў Расеі. А месца для іх выявілася толькі за Уралам, там, дзе жыў маёр. І вось цяпер яны памяняліся месцамі. Маёр шукаў заробку ў тых краях, а яны шчасьця ў яго.

… У чужой кватэры накрытага дажджом рабочага прадмесьця маёр намагаўся напісаць ліст дадому, каб заўтра перадаць яго транспартам. Перад ім ляжаў падабраны з падлогі вучнёўскі сшытак у касую лінейку. Дакладненька такі, які ён меў у першыя класы вясковай школы на Харкаўшчыне, за нейкіх дзьве сотні кілометраў на поўнач. Думкі спрачаліся спачатку на старонцы. Штосьці не давала пісаць. Як не намагаўся наш герой, тая касая лінейка не пускала словы на свае радкі. Касая лінейка…

Сшытак у касую лінейку… У ім пісалі першыя літары і словы. Літары траплялі роўненька паміж лінеек і выпадалі з іх, прытрымліваліся і не. Слова “мама” упершыню выводзіла ягоная рука ў руцэ настаўніцы. У тым сшытку пісаліся самыя чыстыя рэчы. Ужо потым на аркушах у лінейку з’явілася хітрынка, а далей на белых аркушах такое, што сьвет вочы закрываў…

Перад вачыма маёра касая лінейка… Вось ён афіцэр войска, якое прыйшло на яго бацькоўскую зямлю і зьнішчала горад за горадам. Ён найміт, янычар, як бы не апраўдвалі з радкоў газет і экранаў тэлевізараў ягоныя ўчынкі. Гэта літаратурныя крытыкі і кінарэжысёры навучалі доўга, што Гогаль пісаў Тараса Бульбу пра паганых палякаў, хітрага габрэя і бязьмежную любоў да расейскага цара. А насамрэч ён пісаў пра здраду бацькоўскай зямлі і ніякія папраўкі ня зьменяць сутнасьці таго твора. У вясковай школе вучылі шчырасьці і адданасьці. У вучэльні якія заўгодна сумневы ўжо гналі з думак падрыхтаванымі тлумачэньнямі. А ў акадэміі, на якую не хапіла сродкаў, маглі апраўдваць самыя страшныя рэчы. Старонка сшытка ў касую лінію – як невялічкая рэшта месца ў сьвеце для шчырасьці і годнасьці.

Ужо амаль гадзіну маёр чужога войска з канчаткам прозьвішча на – енка сядзеў перад адкрытым сшыткам у касую лінію. Урэшце рэшт яго рука пацягнулася да палявой сумкі. На месца сшытка лёг белы аркуш…

На падваконьніку кватэры пад стосам старых газет ляжаў схаваны сшытак у касую лінію, як схаванае сумленьне…

(З нататніка пана Бродніка)

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

პირველი კლასის რვეული

მუშათა კვარტალში შემოდგომის ცივი წვიმა დათარეშობდა. თექვსმეტბინიანი, ორსართულიანი ბარაკები თითქოს კომუნიზმის კერპების კვარცხლბეგებად დაედგათ ამ უბანში. ნაწილი მათგანი მიტოვებულია, ნაწილს კიდევ შემორჩა აქა-იქ მაცხოვრებელი. გამურული ჭადრების სილუეტები გადაეფარნენ მათ, შუაგულ ომში, თითქოს საკუთარი თავისგენ იცავენო. სადღაც უკან დიდი, სამრეწველო ქალაქი ავად, მკვდრად გიზგიზებს ბრძოლის ალში.

ერთ-ერთ ასეთ მიტოვებულ ბინაში, მაგიდასთან, ორმოცდაათს გადაცილებული კაცი იჯდა. რუსეთის არმიის მაიორი. ოდესღაც, დიდი ხნის წინ დაამთავრა სოფლის პატარა სკოლა ხარკოვის ოლქში და შემდეგ სამხედრო სასწავლებელი. ათრია ცხოვრებამ რუსეთის ტრამალებსა და გარნიზონებში. ურალს მიღმა გავიდა პენსიაში და დაობდებოდა ციმბირში, რომ არ შემოეთავაზებინათ სასტიკი საფრთხისგან, ოდესღაც მშობლიური მიწა-წყლის გადარჩენა. კარგი ანაზღაურების სანაცვლოდ.

ბინის მფლობელები უკვე შორს იყვნენ. ეგონათ, დონეცკის უსახური შემოგარენს რუსეთის ერთ პრესტიჟულ ქალაქზე გაცვლიდნენ, მაგრამ მათ ციმბირში მიუჩინეს ადგილი, იქ, სად ადრე მაიორი ცხოვრობდა. ადგილები გააცვლევინეს, ფაქტიურად. მაიორი აქ ეძებდა ჩინ-მედლებს, ისინი კი ბედნიერებას იქ, მის ქალაქში.

... წვიმისგან ნაცრისფერი, მუშათა კვარტლის შუაგულში, სხვის ბინაში მყოფმა მაიორმა გადაწყვიტა წერილი მიეწერა სახლში, ხვალ დილით ტრასპორტს გაატანდა. წინ პირველი კლასის რვეული ედო, იატაკზე ნაპოვნი. ზუსტად ასეთი მისცეს სოფლის სკოლის პირველ კლასში რომ სწავლობდა, ხარკოვის ოლქში, აქედან ორასიოდე კოლომეტრში. ფიქრობდა, პირველი რა დაეწერა... რაღაც უშლიდა. რაღაც. პირველი კლასის რვეული. წითელი ხაზებით გვერდით ველზე.

პირველი კლასის რვეული... მასში წერდა პირველ ასოებს და სიტყვებს. ასოები ხან ჯდებოდა ხაზებს შორის, ხან ვერა. სიტყვა „დედა“ სწორედ  ასეთ რვეულში დააწერინა პირველად მასწავლებელმა. პირველი კლასის რვეული, ჩვეულებრივმა, ზოლიანმა ფურცლებზე შეცვალა, მასში ისწავლა პირველად ტყუილის წერა, შემდეგ თეთრი თაბახის ფურცლები გამოჩნდა, ეგ, იცოხლე, ყველაფერს იტანდა. 

პირველი კლასის რვეული... მაიორი იმ არმიის ოფიცერია, რომელიც მოვიდა მის მშობლიურ მიწაზე და ზედიზედ ბუგავს ქალაქებს. დაქირავებული, მამლუქი, რაც არ უნდა გაამართლოს ტელევიზიამ და გაზეთის ფურცლებმა მისი საქციელი. ლიტერატურათმცოდნენბმა და რეჟისიორებმა ჩაუდეს თავში თითქოს გოგოლი, თავის „ტარას ბულბაში“ ბოროტ პოლონელებზე, გაიძვერა ურიებზე და რუსეთის მეფის უზომო სიყვარულზე სწერდა. სინამდვილეში გოგოლი მამულის ღალატზე სწერდა და ვერანაირი შესწორებები შეცვლის მისი თხზულების აზრს. სამხედრო სასწავლებელში ასეთი აზრების ამოშლა-ამოშანთვა უცებ ხდებოდა წინასწარ გამზადებული შტამპებით. სამხედრო აკადემიისთვის ფული არ ეყო, თორემ იქ ყველაზე გაუმართლებელს და უპატიებელს უპოვინდენ ახსნა-განმარტებას. პირველი კლასის რვეული. მიამიტობის და პატიოსნების სიმბოლო.

საათზე მეტი ეწვალა რუსის ჯარის მაიორი ...-ენკო პირველი კლასის ცარიელ რვეულს. ბოლოს საველე ზურგჩანთიდან თეთრი თაბახის ფურცელს ამოიღო. ეგრე რა...

მიტოვებული ბინის ფანჯრის რაფაზე კი, ძველი გაზეთების ქვეშ შეკუჭული დარჩა პირველი კლასის რვეული. ნამუსის ფურცელი.

 (Переклав на грузинську мову  Іраклій Андроннікошвілі)

Донецькі світанки

З третіми півнями зникає нечиста сила. Зникає попід лісосмугами, вимкнувши фари на автівках, степовими дорогами. Накоївши брудних справ, тікає. Біжить у надії на щедру плату чужинців. У неї нема своєї землі. Вона квартирує на землі батьків із мрією продати її.

Тікають найманці без роду і племені, їм ніхто і ніде не буде радий. Тікають, залишивши проміжок часу для роздумів. Проміжок до перших променів сонця. З ними прийде радість і спокій. Полетять на перших променях повідомлення і дзвінки з донецьких степів, вітаючи рідних з добрим ранком. Добрим тому, що ранок, незважаючи на вітер, дощ чи пронизливий холод, є. Він є, і то вже – радість.

Донецький світанок видно в будь-якому куточку України, і він бажаніший за власний. Його стрічають у Карпатах і Бессарабії, Наддніпрянщині й Поліссі, Поділлі й Таврії, Слобожанщині й Буковині. З такою радістю, як донецькі світанки, стрічаються хіба що луганські. У ці світанки просто вірять. І неважливо, що буде за ними. Головне, що він прийшов і почав відлік новій добі, що дає надію.

На сході заграва… Червоне світло над блукаючим з вечора пилом. Окраєць невмитого туманом сонця виглядає у сподіванні, чи не порозумнішав світ за ніч. А світ не порозумнішав – лукаво дивиться назустріч сонцю. Отак і стрічаються погляди у степу надії й омани.

Звук металу затворної рами як межа ночі й дня. Патрон вже не в патроннику. Ранок. Сонце відірвалося від горизонту і покотилось над зруйнованими містами й селами, над ланами, усіяними мінами та воронками від вибухів, над людьми… Ранок, за яким буде день і буде ніч. І знов буде ранок...

Одного ранку світ все ж схаменеться. Сонячні промені принесуть розум у цей край і розвіють оману. Чисті думки на світанку в донецьких степах…

Шматочки Душі

(Епізод для кіносценарію)

Під однією з яблунь у саду, за столом, вели бесіду двоє. Один — літнього віку, інший — майже ніякого, одним словом, на початку віку. У бесіді перепліталися теми садівництва та філософії, адже ці дві теми, як їх не розділяй, окремо існувати не можуть. Бесіда серед гілок, обтяжених урожаєм груш та яблук, тривала вже годину. Молодший щось розумів, а щось удавав, що розуміє. А літній чоловік говорив повільно і розважливо, сподіваючись передати набуте й нажите.

- Душа для того й дана, щоб її віддавати. Будуєш дім, вирощуєш пшеницю, вчиш дітей, конструюєш механізм чи виготовляєш деталь до нього — ти відриваєш від своєї душі частинку і передаєш її жити в добрій справі. От ти, Юрку, посадив грушу і частинку душі віддав їй. Вона росте, родить. І частинку душі — своєї та твоєї — віддає людям: плодами, затишком, красою. Твоя душа йде через добрі справи до інших людей.

- Так душа може скінчитися? — (із посмішкою).

- Ні, вона не скінчиться. Бо та посаджена груша віддасть натомість свою частинку душі тобі. Відбувається збагачення душі. Ти й там, і тут, і в тобі світ живе.

- А коли людина не віддає частинки своєї душі?

- Тоді душа її не знаходить притулку і блукає світом.

- Як привид?

- Як привид. Вона народжує злість і заздрість, бо ні в чому хорошому її немає.

- Ви, Карповичу, закінчили лісову школу, а говорите розумні речі, як філософ.

- Тобі треба Явтуховича послухати. Він знатний мислитель.

    Карпович дістає з-під скатертини на столі аркуш. Розгортає його, надягає окуляри.

- От послухай, що мені в останньому листі Явтухович написав. У нього закладений дослід на винограднику не вийшов, то він це питання перевів у філософію. Де ж це місце в листі? Знайшов, слухай: «…на старість років дійшов висновку, що чужий розум — не свій. Скільки його не позичай, а він заточений під інших. Так що, Карповичу, свій розум треба заточувати об чужий…»

(Описана подія мала місце в житті та відбулася на станції Пантаївка, де жив Донченко Іларіон Карпович; його товариш, Кузнєцов Леонід Явтухович, мешкав у селі Веселий Кут сусіднього району. Обидва вони мали вищу освіту, закінчили в Чорному лісі лісову школу за фахом «бухгалтер-лаборант». А людина «ніякого віку» — то я.)

Ніч

Ніч у місті на Дніпрі... Відкрите вікно в ніч. Там місто. Трішки дрімає, якось рухається, намагається гомоніти. Здається, що воно говорить саме з собою. Багатоголосся нашого міста, накритого ковдрою ночі: шерех прапорів на будівлях, які полоще вітер, шурхіт шин поодиноких автівок, стукіт хвиль Дніпра, що розбиваються об каміння набережної, гуркотіння двигунів літаків і гвинтокрилів, що літають на війну і з війни, клекотіння дизеля баржі, що мандрує повільно у херсонські степи, поодинокі крики нічного птаха, естафета металевих звуків на заводах, шелест листя акацій і лип, гуркіт вагонних коліс на залізничних мостах... І всі ці звуки — лише тло для крику сирен автомобілів швидкої допомоги, що летять від літовища до лікарень і шпиталю.

Ніч. Вона і не думала засинати. Вона не спить. Від неї не сховатися.

Філософія і економіка

Сплетіння філософії та економіки — це державна політика. Що таке економіка без філософії й що таке філософія без економіки? Одне без іншого існувати не може, або ж стиха жеврітиме на певній території. І не факт, що при такому жеврінні ту територію вдасться зберегти. Державці повинні не тільки дивитися на цифри калькулятора торгової оборудки, а й бачити країну на десятки років наперед. Принаймні — основні напрями.

Все частіше у пресі з’являються заголовки про необхідність збільшити виробництво зерна у 2–3 рази, нагодувати світ, про важливість іноземного капіталу в сільському господарстві та терміновий продаж землі. Читаю і замислююсь: чи корисне в пропонованому обсязі те збільшення виробництва і до чого воно призведе?

Є два чинники збільшення валового виробництва: розширення площі й підвищення врожайності.

Перший чинник. Знищується ефемерна нині сівозміна. Ранні зернові, соняшник та рапс займають більшу частину орної землі. Спеціалізація на кількох монокультурах призведе до надмірної спокуси боротьби за собівартість. Мінімальні затрати пально-мастильних матеріалів на гектар — це не що інше, як застосування широкозахватної техніки. Наслідок — поняття контурної оранки на схилах та інших операцій, які сьогодні виконують дрібні й середні фермери, взагалі зникає. Ерозія ґрунтів. За прикладами ходити далеко не треба: гляньте навесні на руді плями на схилах полів. Вони з кожним роком ростуть і світлішають. Порогів у Дніпрі немає — їх покрив український чорнозем.

При такому підході не витримають конкуренції дрібні, а потім і середні фермери. Вони перетворяться на трактористів у володіннях кількох десятків феодалів. Знищення сільського населення. А як же відтворення населення країни? Не секрет, що перше покоління селян у місті — локомотив індустріалізації. Їхні діти в місті наполовину схожі на перше покоління за професійною ознакою. Внуки мають поважні професії, проте не такі актуальні для руху країни вперед.

При збільшенні врожайності втрачається якість продукції. Усе живе має біологічну межу росту. Тобто 600 г середньодобового приросту свинини — це ще свинина, а два кіло — це вже ніби і не свинина. А продукт типу свинячого м’яса можна отримати і без свиней. І так у всьому тваринництві й рослинництві без винятку. Найкращі вчені голови працювали над підвищенням продуктивності на 5-10% десятиліттями. А тут — відразу нагодуємо весь світ! От тільки світ не дуже намагався нагодувати нас. Одні відбирали, інші — купували відібране збіжжя.

Мине років двадцять… Світ закриє нами певний період і для більшості населення виготовлятиме штучні продукти, схожі на колись реальні. Але тільки схожі — завдяки харчовим добавкам. Продукти типу “Мівіна” і напій “Юпі” (хто пам’ятає) заповнюють ринок.

За ці двадцять років Україна, втративши чорноземи і сільське населення, “спаливши” азотом гумус, отримає змиті до глини поля. Безнадійно в них сіятиме. З останніх сил шукатиме дівчат, котрі можуть народити дітей, і хлопців, котрі ще на щось здатні… Феодали, спакувавши кошти, зникнуть. І не факт, що ті кошти не зникнуть у них — завдяки мудрим світовим економістам.

Уявіть на основі цього, чи Ви таку Україну хочете бачити і чи це буде Україна? І чи ця Україна для нас і наступних поколінь? Згідно з баченням “видатних економістів”, сільського населення передбачається 2-3 млн, населення в містах — більше 20 млн. Враховуючи міграцію дешевої робочої сили зі сходу… Можна багато писати, але домалюйте картину самі. Для кого ця країна і чи такою Ви хочете її бачити?

Може, відновити різних форм власності заготівельну діяльність та переробну промисловість? Завести інвестиції в органічне виробництво. Дати роботу в сільській місцевості. Зберегти інфраструктуру. Ввести стандарти на продукцію. Спробувати завоювати ринок. Вийти на пристойний рівень з якісною сільськогосподарською продукцією. Дуже добре подивитися на спеціалізацію областей.

Хочуть пани за кордоном, щоб їхні жінки народжували по-старинці, а не “пробіркові” дітки були у них? Так це до нас! Ціна наша, і предмету торгу немає. Чужий розум — гарний, а свій — кращий. Не все те економіка, що блищить на перший погляд. Треба заглянути й трішки далі в економіку через філософію.

 

Ранок після війни

       Ніч не спала. Дніпром, між Шевськими і Становим островами, лоцмани сплавляли плоти. Тихою течією, збирали веслами зорі в воді, ішли  на Кодак. Ішли в своєму столітті через нинішнє, зшиваючи історію в один великий розділ.

       Темінь і світло боролись в сірості світанку, сіяли тривогу в сни жителів міста.  На острові Старуха домовлялись Доля і Недоля. Сірість гасила вогні, а вони загорялись і загорялись. Надія на спокій і віра в надію гукали світанок нового дня. З майдану розтікалась мелодія, проганяючи сірість. 

      На майдані нашого міста грав скрипаль.  Грав з самого ранку, а не ввечері, як завжди. І скрипка звучала трішки по-іншому.  Вона плакала і сміялась крізь сльози, ніби гукала людей до себе. Одинокі перехожі змінювали  шлях, обступали  скрипаля. А він грав безупинно.  Грав для них, для міста, для Дніпра, для вранішнього Сонця, котре з-за спин будинків, через голови людей дивилось на майдан. І  навколо цього скрипаля було все більше і більше дніпрян.

    … посеред майдану, оточений людьми, грав скрипаль, а перед ним танцювала маленька дівчинка.  Це був  перший ранок без війни.  

Берізка

    Серед тиші і степу, недалеко від блокпосту, на зеленій траві паслася корова.  Круторога пані

мала міцний цеп і повні очі доброти.  Її красу, червоної степової породи, можливо в якомусь поколінні, підправив хтось з голштино-фризької породи.  Одним словом, вона була повноцінною місцевою степовою красунею.

   Поклавши руки на бетонні блоки, як школяр на парту, розглядав господиню, котра вносила в пейзаж степу один позитив. Голос солдата повернув мене з роздумів на блокпост.

-          Юрію Миколайовичу, ми все розвантажили.

-          Добре.  А , що це за корівка?

-       З крайньої вулиці, бабуся прив’язує тут.  В обід доїть і нам молоко віддає.  Комбікорму нам би для Берізки.

-          Ти б ще бронежилет і шолом їй попросив.

-      На тих блоках капітан намалював її  в бронежилеті і шоломі. Каже, вона учасниця АТО.

   Пішов  з цікавості до блоків. Там дійсно була намальована  Берізка,  нагадуючи вікінга шоломом і рогами. Схожість зображення, на аматорськім малюнку з  оригіналом на випасі, була присутня. Повз мене, в напрямку корівки, ніс два відра  води худенький солдат років двадцяти. Я зовсім провалився в степ. Навіть дві сороки, що затіяли суперечку, не могли відволікти  мене від спостереження за молодим бійцем і красунею степу.  Коли б не рука на плечі і голос офіцера, то моя душа нізащо не повернулась би на асфальт,  до блоків…

-          Миколайовичу, дякуємо!

-          Та нема за що. Вам дякування люди передавали.

-          Армія народна.

-          Народ і підтримує армію в антитерористичній операції.

-          Це не АТО. Це російсько-українська війна нового зразка.

-          Дурна війна.

-          Що на мирній землі?

-          Пшеницю скоро коситимуть.

    Діалог таки перервали сороки, котрі не на жарт сперечалися між собою, не звертаючи уваги навіть на проїжджаючу повз блокпост вантажівку. 

-           А солдат ваш  з таким натхненням порається біля корівки.

-      То Сергій. На асфальті виріс, а тут такий сільський! Поїть її, комбікорм у фермера місцевого випросив і стільчик бабці зробив, щоб з дому не носила. Говорить, що Берізка як Батьківщина. Велика, тепла і годує. Сяде коло неї, любить, як вона дихає в обличчя.

    Повз блокпост і військову техніку йшла по стежині літня жіночка з відерцем.  Берізка, витягнувши голову, вітала її, гукаючи до себе...

  

Блокпост

Кружка теплого, на вишневих гілочках, чаю, обійнята долонями, є вікном у просторі. Вікном, через яке людина миттєво переноситься за своїми думками в інші краї й часи, шукає відповіді на запитання. Саме у такому пошуку, на великому скаті, сидів, розмірковуючи над тим, що розділяють ці мішки з піском? Що привело сюди цих хлопців? За спиною – Дніпровський степ, попереду – Донецький. І між степів – блокпост, як камінь межовий, водорозділ свідомості.

Хто ж поділив той степ? Де той водорозділ? По мові – ні. В степу – всі розуміють один одного. Національність – ні. В степах кого тільки нема! За соціальним станом – теж ні. Он хлопці: ким тільки не працюють!  Іван – господар степу, фермер. Стоїть на блокпосту до кінця тижня. Повернеться в поля. Андрій – заступник  голови правління банку. У відпустці. Айпад і автомат.  Олег – учитель. Директор школи йому всі години поставив у три дні. Решта часу – він тут. Вадим – вальцювальник на заводі. Завод стоїть. Богдан – студент істфаку. Чи відпустили, чи гуляє… Історія ж бо твориться сьогодні й тут.

Чого вони стоять? – вони живуть майбутнім!  А ті люди, що далі по степах, - здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть, у Великій вітчизняній. Воюють за переконання псевдоветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, що тут на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня філософія –залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові людей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсудить… і життя.

От би той камінь межовий – та й перенести по свідомості людей десь за Луганськ, по Дон...

Блокпост поміж степів…

2014

Добрі люди

Найкультурніше місто

 

Коли шановне панство вважає, що найкультурніше місто Європи — це Париж чи Відень, воно глибоко помиляється. Правду кажучи, я і сам до певного часу помилявся, поки не потрапив до одного містечка років п'ятнадцять тому.

Прибув до нього зі справами зрання. До відкриття потрібної установи було ще кілька годин — достатньо часу, аби прогулятися центральною вулицею, роздивитися будівлі...

Без поспіху мандрував, порівнював архітектуру з тим, що бачив в інших містах, шукав схожості та відмінності. Від річки повівав свіжий ранковий вітерець. Спека ще не встигла перетворити на гербарії пишну красу листя дерев і трави. Одним словом, кінець травня.

Посеред цієї зеленої ранкової краси на парковій лавці сиділи дві людини. За виглядом вони навряд чи належали до еліти цього міста. Можливо, у них навіть не було постійного місця проживання. Сиділи скромно. Між ними була розстелена газета, на якій притулилися одне до одного кілька шматочків печива, струнко стояли дві склянки та пляшка коньяку.

Це місто звалося Каховка. І неважливо, що підпільно винесений із місцевого заводу коньяк дешевший за звичайне вино. Важливо те, що в цьому місті вживають виключно коньяк, незалежно від ступеня зажиточності. Каховка — реальне місто високої культури.

Пан з Малої Виски

 

Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи. Скупляюся. Продавчиня взяла кошти за покупку. Мовчки відходжу на кілька кроків від прилавка. Пакую покупки. Раптом чую дитячий голос:

- Доброго дня!

- Доброго!

- А Ви в школі погано вчилися?

- Чому ти, хлопчику, так вирішив?

- А Ви не сказали продавчині: «Дякую!»

До такого діалогу я був трохи не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла б від сорому за мене. Ось так я неввічливо вчинив. Нічого кращого, як викрутитися з ситуації, не придумав.

- Ти, козаче, звідки такий?

- З Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.

Далі вступила з поясненнями бабуся: «Вчора приїхав. За сьогодні я вже не знаю, що робити. Як по мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження».

Поряд із бабусею покидав крамницю маловисківський пан, котрий десять хвилин тому «помножив мене на нуль». Покидав із чесно заробленою шоколадкою, за яку не забув подякувати. Перед моїми очима ж стояла моя перша вчителька. І мені було соромно.

 

Горіхи

 

На краю села, понад толокою, літній чоловік виконував незвичайне дійство. Він щось вибірково садив. Але що він міг садити, зробивши отвір і щось кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за відповіддю до цієї людини. Як раптом із села з'явився перехожий.

- Доброго дня!

- Доброго!

- Пане, чи не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?

- Горіхи.

- Та ви що?!

- У нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то повитягувати можуть. Технологія така в нього.

- Це унікальна людина!

- Унікальна. Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось, чи привиділось, і почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.

- Дякую! Добра Вам!

- Нема за що. До побачення!

І тільки тепер я побачив, як декілька ворон увесь час крутилося позад тієї людини, маючи інтерес до того, що в нього у відрі.

 

Пів століття

 

В одному містечку на острові є старий парк. Блукав його алеями,  розглядав красу. Чомусь увагу весь час привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?

У розглядинах дійшов до жіночок, котрі працювали на клумбі.

-  Доброго дня!

-  Доброго ! – по черзі відповіли жіночки.  

-  А якого віку ці лавки?

- У шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком покривають. Ви не перший, хто питає, – відповіла найстарша.

Півстоліття…?  Неймовірно!!!

 

Вихованість

 

У нашому селі працював один чоловік столяром. Чоловік — як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей поважав. Ходив завжди теплої пори у фетровому капелюсі, коли було жарко — у легенькому кашкеті.

І мав той чоловік один гріх. Він любив раз на три тижні випити горілки. І не в міру, а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не робив. Вживши оковитої, ноги несли його виключно додому.

Дійшовши до воріт, він мав два варіанти перебування до полегшення свого стану. Перший — лягти на лавку під забором. Другий — лягти на спориш, головою до хвіртки, а ногами до дороги, і ні в якому разі не по-іншому.

Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь значущий об’єкт, то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою намагався зняти трішки капелюха чи кашкета, вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала пияцтво.

 

Поминальні дні.

 

На цвинтарі поралися дві жіночки. Прибирали на могилках, садили квіточки.

- Вітаю Вас!

-  Вітаю!

-  А хто Ваші за прізвищем, світла їм пам’ять?

-  Наших тут нема…

-  Ви від сільради?

-  Ні. Ми так.

-  Як?

-  Я з Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати можливості немає. Доглядаємо тут закинуті могилки, може, хто там наших батьків догляне.

Я мовчав і просто пишався жіночками.

 

Любов до людей

 

    Дід Іван був такий старий, що другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І, здається, що коли відкрити клітки й загороди, то вони від діда нікуди не підуть.

    І так велось в селі, що поки він був живий, то  ні одне дійство не відбувалось без кролів.

Ідуть дітки в школу - він усім подарує по парі кроленят, закінчаться жнива – механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунка не обходилося.

   До його дійства неможливо застосувати слова “пожертва“ чи  “благодійність”. Він робив це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.

Груша в хустині

В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…

Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали не тільки в кондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни й похизуватись квітковою прикрасою.

Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.

Хранитель Степу

         Літо, жнива...

У цей час Дух Степу складається із запахів гарячої землі, сухої стерні, молодих соняхів. Звук Степу єднає поодинокі крики птахів, гудіння бджіл і відгомін села. Вітер, як диригент цього великого хору, хвилює душі у степу.

Серед цього степового світу, на краю поля, просто під сонцем, стоїть курган. На нім управляючий відділенням із двома хлопцями виконує незвичне дійство. З витягнутого на курган причепа засипають глину в лисячі нори та шурфи, зроблені колись копачами й розмиті вже рясними дощами. Внизу торохтить тракторець, підіймаючи з бочки воду по шлангу. Тією водою проливають глину, ущільнюють пустоти в кургані, зберігаючи могилу.

Мар’янович був управляючим відділенням ще із часів Хрущова. За весь час своєї діяльності цей ритуал він проводив регулярно — раз на чотири-п’ять років. Зберігав могилу, розкопану колись людиною, котра вважала себе археологом.

Так в історії буває. Одна особа благородної дворянської крові розкопала могилу, і там було всяке скіфське добро. Ніхто не знає, що саме там викопали й куди воно поділося. Добро пропало, а ім’я копача залишилося. Залишилося поряд з іменами чесних майстрів цього ремесла. І те ім’я історики підіймали все вище, а могила ставала все нижче.

Вечір. Дух степу доповнюється запахом молока. Повертається в село череда. Мар’янович повагом сходить із кургану і йде за чередою. Старий степовик, правила життя якого прописані поколіннями предків.

         За моє десятиріччя праці в господарстві Мар’янович тричі підіймав із хлопцями причеп на курган, рятуючи від розмивання могилу предків. Хранитель Степу в часі.   

Стеблянки

Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги поринали в садках хати. І ніщо не нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилося. Невеликі поля, за котрими красувалися ліси, радували душу. Душа знову й знову повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілося ні про що не думати. Просто їхати, а душа щоб літала над луками, лісами, полями, річечками, селами…

Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. У місті серед тисяч людей можна бути непоміченим, а в селі — ні. У селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що потрапляє в нього, залишає інформацію про себе, котра далі зберігається, обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і невпізнанну від початкової. Саме тому один великий світ обертається навколо кожного села окремо.

Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос, повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж об’єкти фіксування мого перебування в певному часовому проміжку цього села? Ага… Ось дві бабусі на лавці під парканом будинку, коза за вербою, дід на покосі, гуси, котрі чекають поряд зі мною води у свою довбанку, пара котів і пес біля воріт. Ну, цього достатньо для формулювання різних думок про мене.

Налив у довбанку гусям води — уже їхня думка про мене позитивна. Холодна і чиста кринична вода. Піднявши відро, пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивилися на мене. Заходився вмиватися. Затягував час для того, щоб бабусі побудували всі версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована невелика частина розділів загальної аналітики щодо моєї особи. Безпомилково читав їхню бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкуванні декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.

Колись на початку моєї трудової діяльності старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти, головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли їхня звукова інформаційна хвиля притихатиме, говори, що все зрозумів. Питання задані правильні. Обговориш усе з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони жодного шансу перемогти в дискусії не дали».

Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатися і розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував стовідсотково.

- І хто воно такий?

- З району їде.

- В райцентрі наче таких нема.

- Може, заготівельник який, товар шукає?

- Автомобіль не такий, як у заготівельників.

- Хто ж він?

- Рідню шукає, можливо?

- На Петра Оксаниного схожий.

- Та ні, на Грицька Лозу.

- Щось є… От тобі і Грицько.

- Не може бути!

- Чому не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?

- Пам’ятаю. Може, й правду говориш…

- А може, це нове керівництво районне?

- Чому тоді сам?

- А поки не затвердили, їздить, дивиться.

- Розкажемо йому про нашого голову сільради?

- Здуріла. Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.

- А може, це вчитель новий?

- От ти даєш, вчитель на такій машині.

- Комерсант. В лісництво їде за лісом домовлятися.

- Пиляють, пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.

- Бачила, жінка лісника в новому пальті до сільпо приходила?

- А приїхали до нас такі обношені. Обжилися у лісі.

- Може, купувати хату їздить?

- Може.

Додаю інтриги. Витягнув із сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда у бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.

- Доброго здоров’я, бабусі!

- Доброго…

- І не начальство я, і не покупець на хату, і не заготівельник…

- От слух, – сказала худіша бабуся.

- Та який слух. Я агрономом працював десять років.

- А я-то дивлюсь: воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як колгоспні водії.

- Здаюся. Ви професійні слідчі.

- Від нас ще ніхто нерозсекреченим не йшов. Розповідай.

- Далеко їду. На Боромлю, а там шлях аж у Дніпро.

І пішла бесіда про те, коли було краще, що робиться в місті і чим там люди займаються. Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни немає на кіз і що бугай є тільки в сусідньому селі. Про дощ, межу, ціну на молоко… Свіжа людина в селі – то явище ще й хвілософське.

Підтягнувся до бесіди й дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що дисципліну знає: жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть. А в кожного чоловіка в житті є «сірі плями». І коли в місті про них мало хто знає, то в селі знають усі, а часто — ще й у сусідніх. Поступово перейшов до бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на тваринницькій фермі.

- Ви місцевий?

- Ні. Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселилися сюди.

-  Далеко сусіднє село?

-  За краєм лісу, що за околицею, видно його крайні хати.

-  Ясно. Ну, а село це старе?

-  О…

Тут пішла розповідь про виняткову важливість села в історії як мінімум Європи. Були влучні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне: усі значущі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше зроблені в їхньому селі, інколи — в сусідньому, де дядько народився. Технічна частина про винаходи подавалася фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив патріотизму простої людини до свого краю, загубленого серед лісів. Він говорив щиро, із запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим платье Екатерины».

Філософи діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші виправдовують свої вчинки. Дід належав до першої і явно не був «квартирантом» на цій землі.

- ...а коли дніпропетровський Родзянко був міністром при царях...

- Зачекайте, ще раз, — я повернувся з роздумів до діалогу.

-  Ну, коли Родзянко під час Першої світової…

Простою мовою — я впіймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко і яке він мав місце в історії. Дядько ще говорив, бабусі включалися в бесіду, повертаючи його до більш приземлених питань, а я не міг отямитися…

- Пора мені.

- З Богом. Ні, зачекай.

- Що там?

- Ти бачиш добре? — питала одна з бабусь.

- Наче бачу.

- Прочитай. Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.

На конверті напис — «шото красівоє». Я так і прочитав.

Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси, коза… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому сила України.

Мій час перебування в селі закінчувався. І я знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь із селян буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку і говорила…»

«Господи, благослови всіх, хто в'їжджає в це село. Дай крила всім, хто виїжджає з нього. Даруй здоров’я, мир, спокій, віру та надію на віки всім, хто залишається в ньому».