Закінчилася
Друга світова війна. До міста з Німеччини повернувся полковник Емануїл
Воскобойніков. У післявоєнному мирному житті на нього чекала посада викладача в
транспортному інституті. Навчальний процес поєднувався з відбудовою зруйнованих
війною приміщень. Перше завдання від ректора — відновити роботу котельні, бо за
кілька місяців прийдуть холоди.
Після
оцінки ситуації полковник зрозумів, що будівельні роботи через брак часу
провести неможливо. За його розрахунками, до старої котельні було прокладено
кілька сотень метрів колій від залізничної гілки, що заходила на територію
інституту. І одного дня під самими стінами зруйнованої котельні з’явився
паротяг.
Той
паротяг і виконав роль котельні. Він був підключений до системи опалення. Шумів
і димів, зігріваючи перших післявоєнних студентів.
Мав
Тимофій Тимофійович мрію — придбати авто, щоб подорожувати з сім’єю. І він так
цим перейнявся, що зайнявся підробітком у товаристві «Знання». Весь вільний час
був відданий лекціям. Заводи й інститути, колгоспи й сільгосптехніки,
автоколони й локомотивні депо, школи й заклади культури, збройні сили... Де
тільки не розповідав він про історію рідного краю, відкладаючи зароблені за
лекції кошти для здійснення мрії. Гонорари за близько півтори тисячі лекцій
дали можливість придбати новий автомобіль «Москвич-408».
Тимофій
Тимофійович Коцюбинський — викладач сільськогосподарського інституту, лектор
товариства «Знання».
Москва,
1991 рік. На місцевому суднобудівному заводі закінчили роботу над замовленням
із Дніпропетровська. Новенький річковий трамвай на 245 пасажирів красувався в
очікуванні відправлення до нових господарів.
Київ,
1991 рік. Проголошення незалежності України. Декларація про Державний
суверенітет внесла корективи в спосіб руху судна. Замість завантаження в
Рибінську на ліхтер (різновид баржі) і транспортування до Херсонського порту
було запропоновано інше. Це «інше» полягало в тому, що з Москви в незалежну
Україну доведеться йти своїм ходом або залишати судно на заводі.
Капітан
Олексій Георгійович Стояновський прийняв рішення йти. Невеличка команда
прийняла річковий трамвай і з копійками в кишенях вирушила в далеку Україну. З
позитивного — наявність у портах дизельного пального і пейзажі по берегах. Зі
складнощів — відсутність харчів у крамницях того часу.
Каналом
імені Москви до Дубна. Далі Волга, залишалися позаду міста — Ярославль,
Кострома, Нижній Новгород, Казань, Самара, Саратов — аж до Волго-Донського
каналу. Доном, повз Ростов, в Азовське море. У Чорному морі, біля Фороса, шторм
вибив вікна нижньої палуби, тож так, без вікон, і ввійшли в Дніпро. Два шлюзи й
рідний Пересічень! Позаду понад чотири тисячі кілометрів.
Дніпро,
2016 рік. На хвилях Дніпра, біля парку Сагайдака, поважно погойдується красивий
річковий трамвай. За штурвалом капітан Олексій Георгійович Стояновський.
З
часом я дізнався секрет старих шахів Григоровича. Ними, 1936 року в Зеленому
театрі цього парку, грав його батько. Грав проти ексчемпіона світу Хосе Рауля
Капабланки. Третій чемпіон світу давав два сеанси одночасної гри на 30 дошках з
кращими шахістами-металургами. Старі шахи були єдиним, що залишилося від батька
Григоровича, котрий загинув у Другій світовій. Ці шахи поєднували його з
батьком.
Весняного
дня 2014 року з лівого берега Дніпра на правий по Південному мосту рухалися два
автобуси. Щойно переїхавши центр мосту, вони зупинилися. З першого автобуса
вийшов чоловік у камуфляжі. Подивився навколо, підняв руки до неба, глянув на
сонце і промовив: «О, шановний наш провідник, Степан Бандера! Збулася твоя
мрія! Бандерівці перейшли Дніпро!» Постоявши з хвилину, неквапом повернувся.
Автобуси рушили до міста базування на лівому березі Дніпра.
Весняного
дня 2014 року на порозі нашої області вже стояла війна.



