Пан котрий не вживав слово “Я”.

    Читав отриманого на електронну пошту листа від старшого товариша. Знаю його майже два десятиліття. Про свій вік він говорить що йому близько 60-ти років, а точніше 69. Має почуття гумору  і власну думку. Думки його базуються на досвіді та хорошій освіті. Бува, що думки наші з ним збігаються, буває що  не збігаються. Підприємець і викладач, має науковий ступінь. Одним словом поважний пан.

     Перечитував його листа втретє. Був час і звернув увагу не на предмет змісту, а на його мову і спосіб пояснення своїх думок. Було відчуття чогось незвичайного. Згадував бесіди з ним за останні пару років. Повертався до читання більш давнішніх листів. Аналізував побудову речень, словосполучень. В думках повертався знову до бесід… Знайшов! Знайшов в чому незвичайність! В його мові відсутнє слово  - "Я"?  Невже його нема взагалі? Знову старі листи та відтворення в пам’яті бесіди з ним… Нема! Зовсім нема!

   Що то може бути? Людина не говорить слово “я”.  Людина відбулася в житті й те слово їй не потрібне? Людина живе в іншому вимірі? Він не робить запинок в усній мові там де повинно стояти це слово. Значить цього слова нема підсвідомо в його лексиконі.

   Дістав його візитку. На щільному білому картоні було надруковане прописом прізвище, ім’я та по батькові. Нижче номер телефону. Такі номери видавали ще на межі двохтисячних років. І все.  А навіщо? Ну так, навіщо? Достатньо для упізнавання його прізвища з іменем та по батькові.  Електронну пошту для кого потрібно то  напише олівцем.

    Можливо відсутність в мові слова “я”, а на візитівці крім номера телефону посад,  титулів і заслуг то  є ознака того що людина відбулася в житті?  

(Мова в цій замітці не йде про візитівки менеджерів по продажах чи наданні послуг котрі роздаються тисячами. А також про людей котрі славні злими справами й до таких в компанію набиватися не буду.)

Самарські плавні.

(Кінонарис. Сценарій)

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру,— бо не можна було інде йти, бо був сніг великий,— і дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі — коло Голубого лісу». ( У РІК 6695 [1187]ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1185 — 1195.)

Снопорід, а нині Самара. Іду човном, перегортаю веслом хвилі, як десятиліття історії.

     Колись цього озера не було. Тут, нижче Самарських лісів, ріка розливалася в долині, стрічаючись з малими річками, і сходилися шляхи. Копали бродники нові річища, щоб понизити воду в півколеса маж, і гатили гаті.  З року в рік погоничі-чумаки спішено йшли вбрід за возами з крамом.

Плавні – вони були безмежні. Десь від Самарських дубових лісів понад річкою до самого Дніпра вверх по Дніпру за Гнилокиш, і вниз по Шиянці до Першого порогу.

Голубий ліс. Хтось з істориків писав, що він займав площу в 90 тисяч гектарів. Пояснював його назву по кольору. Росли в ньому різноманітні лози, верба, осокір, шелюг. І росли ці дерева та кущі  по плавнях аж до дубового лісу на Самарі.

Шелюг – цю рослину в залісненні пісків переоцінити важко. Під  покривом молодого шелюга лісники висаджують саджанці дворічної сосни. Шелюг їх притіняє та підтягує вологу. Завдяки цьому винаходу природи на десятках тисяч гектарів ростуть штучні соснові ліси на пісках.

   Підіймаю весла і тихо рухаюся по інерції мимо діда Іларіоновича,
котрий в човні, закинувши три вудки, дрімає. Йому не треба було дивитися на поплавки. Вся картинка що з ними відбувалася йому телепатично транслювалася у сон і, можливо, він навіть бачив, яка риба підпливає до гачка. Не кожен старий пеньок, що обріс мохом на березі, старший за діда. Він виріс у цих плавнях. Ще в 46-му мама й сестри вижили завдяки тій рибі, що він ловив хлопчаком по очеретах.

-         Тихо, тихо, - мовив, відкривши очі, Іларіонович.

-         Та я тихо, Іларіоновичу. Добрий день.

-         Добрий.  Відразу відповідаю, що потроху ловиться риба.

-         Я не про рибу. Я про історію.

-         Катерина не пливла, Потьомкін не їхав і москалі монастир спалили.

-         Взагалі говорять що тут нічого не було. Дике поле і посеред нього  Дніпро, Самара та інші річки.

-         Який дурень тобі це сказав. Ну як це так, - риба є, а людей нема?

-         Так пишуть.

-         То ти, Юрко, не в ту бібліотеку ходиш. Купляй рибу.

-         Коштів не брав у човен.

-         На неправильні книжки є, а на рибу нема коштів.

-         Іларіоновичу, ходіть довго! Не буду рибу лякати, погріб я далі.

-         Дякую. Теж ходи ногами довго.

Самара раніше ще звалася  «Святою рікою». Можливо тому, що її оточували  ліси й болота, в яких, за легендами, жили лісовики, водяні, вили та інші міфічні створіння. А може, тому що з часів Русі на її зарослих берегах знаходили  укриття від різних ординців воїни, полонені – втікачі, та мирні жителі.

Веслами в озері перегорнув я ще одну сторінку історії цих плавнів.
«Спалили монастир» – то Іларіонович про Самарську обитель. Попереду, там, посеред озера, маячить острівець в очереті і з сухим деревцем. Зветься він Сергієвським. Це слово було присутнє в повній назві козацького монастиря - Свято-Миколаївський Сергієвський пустельний монастир. . Заснований на межі  16-го й 17-го століть, а може, й раніше. Можливо, це взагалі перший храм в цих краях. Молоді козаки молились там та благословення просили на справу. Старі козаки доживали в ньому віку, та молилися за молодших.

1687-го року, по  сусідству з ним, на старих козацьких землях організувалася фортеця з москальским гарнізоном.  Конфронтація між місцевим населенням і прийшлими була жорстока. Різні люди і різна культура. Та що там з місцевими? Десь згадка є, що навіть слобожанські козаки «булавінці» з річки Вороної де зимували того року приїздили в облогу брати гарнізон москальський.  

Ченці тої Самарської обителі підтримували козаків і місцевих людей, бо самі з них вихідці були. Командувач над гарнізоном Голіцин  приїздив залагодити те протистояння. Грошей дав 15 рублів для задобрення. Не допомогло. От тоді москалі монастир і порушили. А що з монахами сталося, то одному Господу відомо, а достеменно треба почитати в Дмитра Івановича Яворницького.

Чужі були москалі і тоді, і нині. В усі часи чужі. «Від чорта відхрестишся, від москаля й кийком не відіб'єшся» – приказка ця, може, тут і народилися?

Приказки… Жодної толерантної приказки народи протягом століть по відношенню один до одного не придумали.

На моєму шляху до острова човен. В човні двоє рибалок, котрі, можливо, не тільки на вудки ловлять. Отож пробираюсь мимо них, дивлячись, щоб якої їхньої снасті не зачепити.

-         Добрий день.  Я тихо мимо вас. На веслах острів хочу обійти.

-         Та нема питань.

-         Щось ловиться?

-         Нема кльову сьогодні – сказав молодший рибалка, щось накриваючи невеликим брезентом на дні човна.

-         То на погоду видно риба ховається.

-         Так – сказав один з рибалок в надії, що я швидко зникну, не нашкодивши їхнім снастям.

Острів . Очерети і сухе дерево серед нього. От би на місці сухого дерева великий Хрест поставити. А біля нього камінь з написам, що тут був Свято-Миколаївський Сергієвський пустельний монастир. Місто це не просте, храми будували на раніше намолених місцях. З часом, може, й капличку для рибалок чи мандруючих човнами.

Нинішній Самарський монастир – то вже інший. Він втратив, коли звідси пішов слово «Сергієвський». То й була б капличка, як продовження того нашого українського козацького монастиря.

Гортаю веслами сторінки історії. Мандрую річкою і часом. Згадую легенди про криниці й козацьку сторожу на річці Маячці, про могили на Чаплянських пагорбах, та ясир, котрий визволяв Сірко за капищем на Старій Огріні, та про малі річки. Плавні та ліси. Багато людей врятували ці плавні та ліси у війни, посухи та голодомори. Тут був притулок і  були харчі. Гійом де Боплан писав «Річка ця дуже цікава як багатством риби, так і тим, що місцевість, по якій вона протікає, багатша інших воском, медом, дичиною і будівельним лісом».

Десь там попереду Новоселиця. А от в очеретах і серйозні рибалки. Років по дванадцять. Вигорілі чуби, на засмаглих обличчях блищать очі. Щасливі очі в очеретах. Значить уже впіймали карасів грамів по триста. Коли показуватимуть треба говорити що вони за півкіло, а то і більші. Тоді мій авторитет у них буде, як мінімум, вищий за ці очерети.

-         Доброго вечора, – випередили мене.

-         Доброго вечора, козаки. Ловиться щось сьогодні?

-         Ось така риба! – і мені було показано чотири карасі і окуня грамів по триста кожний.

-         Ого! Це за півкіло кожний, – йду по плану ввічливості.

Ця підступна фраза купила щирість хлопчаків. За двадцять хвилин бесіди говорили  про рибальство і різні історії, котрі відбувалися тут. Про скарби,  заховані козаками, та сома кілограм на двісті, котрий їх охороняє.  Про те що на Зелені свята купатися не можна, бо вили (русалки) втопити можуть. Про біса, котрий на броді колеса чумацьким мажам ламав. З серйозним панством – то й серйозні бесіди.

-         Буду, хлопці, далі до Новоселівки рухатися.

-         А до кого ви?

-         Товариш там у мене, тезка, …

-         Це там, де кладка. За нею друга хата від берега – то дядька Юрка. У нього ще пес кумедний за сусідським мотоциклом бігає.

-         Точно то він, і пес у нього такий.  А чи далеко ще мені?

-         А он за ті очерети йдіть протокою, то вона вас і приведе до кутка, де дядько Юрко живе. Почуєте собак, то  вже і вулиця

-         Дякую…

Тепер уже не десятиліття історії  веслом перегортаю, а легенду за легендою. І у тім що ці легенди, розказані хлопчаками, тут живі – не остання роль мого товариша. Прижився він в цих плавнях. Став їх частинкою – чи вони стали його часткою. А може одне з іншим разом. Колись він мені розповів історію про одного рибалку. Років тридцять тому в їх селі були тільки хати кутками. Тільки крайні хати провулків було видно з води між комишів.

   Зайшли одного разу в плавні Самари рибалки промислові з Дніпра.  В одній з таких хатин жила неподалік від  товариша бабуся. Вона  сама рибалила, а ще перевозила човном на острів рибалок. І ото в неї один з тих рибалок позичив сітку. Позичив, та й не повернув. Пройшов час, і забулась та історія. Аж років через майже двадцять до її двору постукав літній чоловік.

-         Доброго дня.  Чи тут мешкає Петрівна, котра на човні рибалок переправляла на той берег?

-         Так.

-         Я у вас позичив сітку і весь час шукав, щоб віддати.

Приголомшеній Петрівні літній пан розповідав як позичив він у неї риболовну сітку, а з острова його забрали іншим човном. І деякий час не складалося, щоб потрапити до її берега.  Потім стався з ним інсульт. Одужував не швидко. А коли одужав, то не міг згадати той берег з хатами. Тому він, кожного літа упродовж багатьох років, що нагоди вивчав на берегах у плавнях кутки сіл, аби знайти свою кредиторку. Часом,  втрачав надію, бо Петрівні по  вигляду «на момент складання угоди про позичку» було років під сімдесят, і всякого могло статися за цей час.  Та обіцянка повернути сітку пекла сумління чоловіка, і він продовжував пошуки хати Петрівни, аж поки оце не знайшов.

Наступних вихідних приголомшена Петрівна розглядала майже золоту, по того часу коштам, сітку і торбину подарунків. Угода про позичку сітки була закрита.

Як же переймався цей літній рибалка тим, що могли подумати про його непорядність. Ще не так давно для нас було небайдуже, «що ж люди скажуть?». Тепер все частіше звучить «все одно, що скажуть».

Який короткий шлях пройшли ми між цими висловами! Чи не ті самі, що нам козацький монастир порушили, принесли в ментальність «без лоха жизнь плоха», «отдают долги только лохи». І оте принесене їсть нас,  як іржа залізо. І як його зупинити? 

Треба поспішати, бо буду веслом вже не історію та легенди перегортати, а збирати зорі у воді. Ледь чутно дзвони старого козацького Свято-Троїцького собору звали до вечірні.  І тихо заспівали, перебираючи на березі сітки, рибалки:

«Хлопці-риболовці з козацького роду,

Візьміть мене на той човен,

Перевезіть через воду…»

Он вже видно кладку та берег. Що я хотів розповісти? Не знаю.  Я просто мандрував Самарським плавнями. Споглядав у нинішньому часі, заглядав в минуле, і з острахом та мовчазною надією вдивлявся у майбутнє.

    Фото використані до замітки є свої, а є позичені в мережі (оскільки блог не є комерційним то може автори  пробачать)

Товариш котрий зберігає легенди та історії Самарських плавнів а також народні традиції  то 

пан Юрій Антонович Якуба. 

Діти Сонця

«Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? може, вогні?»

М. Коцюбинський. «Intermezzo».

   Драбиною до Соняха в небі, щабель за щаблем, підіймався Михайлик. Поважний пан ще ніякого віку…

  Підіймався, щоби зазирнути в очі Соняху. Підіймався, щоби посміхатися сонцю й батькові, який тримав драбину. Посміхатися всьому навколо…

   Той Сонях стояв у центрі світу. За спиною у Михайла був Дніпро з човнами та рибалками. За Дніпром і рибалками розгорнулися безкраї степи ген до Молдови. Праворуч стелилися простори аж до Азову. Ліворуч понад балками, поміж лісами та перелісками, - прямував шлях до Черкас і далі.

   А попереду, на сході, де кінчаються чумацькі шляхи, - Сіверський Донець…

-     Добридень Сонях! Добридень бджоли в кошику Соняха! Добридень ластівки й серпокрильці! Це я Михайлик!

-     Добридень! – шелестів жовтими пелюстками Сонях. Добридень! - гуділи бджоли. Добридень! – співали ластівки й серпокрильці.

   Перед паном ніякого віку був цілий Світ. Сонях же був його початком координат. Від нього починали свій відлік кілометри, роки, думки, мрії, долі, ...

   Приходили осені. Розсипав сонях своє насіння, котре по весні сходило і найвищий сонях з того насіння знову ставав центром  Світу. І в кожному селі були свої такі соняхи. Бо що то за українське село коли в нім нема центру Світу.

    Одного року десь там далеко за Слобожанщиною в болотах за лісами щось виросло зле і вродило такого, що порушило усю систему координат від нашого соняха. Порушилися кілометри, роки, думки, мрії, долі, …

     Не зможе те зле зрости на нашій землі. Зійдуть діти Сонця між уламків шахідів та ракет з насіння нашого Соняха і Соняхів в інших селах. І найвищий з них знову стане центром Світу, де не буде зла. Втопиться те зло у своїх Заліських далеких болотах. Й буде панство ніякого віку лазити по драбині в небо до своїх Соняхів, щоб посміхнутися всьому що навколо.

     В небо до Соняха, щабель за щаблем, підійметься поважний пан ще ніякого віку, драбиною, яку триматиме пан Михайло…

 

Життя між рядками

 

    На війні, крім багатьох речей, він навчився читати між рядками та чути інший зміст в текстах, незалежно від кількості й колориту слів. Розуміти без слів, по відчуттю, хто плаче, а хто сміється. Для кого через душу і нерви, а для кого "галімий піар" і черговий “лайк”.На війні він "оглух". На війні життя примусило його бачити все таким, як воно є.

    Повернувшись з війни, крім багатьох речей, він  ще навчився жити між рядками і не чути слів, тому що боявся їх. Він без слів розбирав, хто плаче, а хто сміється, - відчував душі. Він як атлант тримав свій простір в міжрядковому інтервалі життя. Він навчився жити між рядками...