Історія Івана Ілліча

Як і династії царів, ханів чи фараонів в історії, в Україні існували династії колгоспних комірників. Посада комірника в багатьох господарствах передавалася від батька до сина, була спадковою і вельми шанованою на селі.

Іван Ілліч був третім комірником в історії колгоспу та своєї сім'ї і вже готувався передати ключі від комори своєму синові Василю Івановичу — обліковцю третього відділення господарства.

Поважною ходою, вітаючись із зустрічними, щоранку він йшов до комори, подзенькуючи в'язкою ключів. Закінчивши ритуал відмикання замків, обходив господарство, змірявши оком мішки з борошном та цукром, бідони з медом та олією й усякий інший колгоспний скарб. Старанно витерши пил на столі, розкладав облікову документацію і починав відпускати та приймати матеріальні цінності.

 

Комора була колгоспом у колгоспі, де особа Івана Ілліча стала культом особистості. Тонкощі професійної специфіки відпрацьовувалися роками. Наприклад, «галочка» вгору або вниз у кінці підпису голови означала — видати кращий чи гірший продукт. Наявність чи відсутність крапки в підписі бухгалтера означала те саме. У коморі було двоє терезів: одні — для відпуску товару, другі — для отримання. Загалом в Івана Ілліча було все на пристойному рівні й відповідало найкращим зразкам соціалістичної комірничої науки.

Щомісяця він здавав звіт до бухгалтерії, довго виводячи звітові цифри з головним бухгалтером. Раз на рік приймав ревізію з бухгалтерії, обґрунтовував кожну цифру. Після підбиття підсумків у коморі накривався стіл, закріплювали тостами результати перевірки, і все було гаразд.

Та одного разу до комори забралися злодії, порушивши Івану Іллічу все його спокійне життя. Награбували темної ночі різного добра повний кузов вантажної автомашини, й недалеко від села їх затримав дільничний інспектор. Такий поворот справи ніяк не входив у плани комірника — він цього не бачив навіть у поганому сні. Злодії ввірвалися в чіткий, налагоджений протягом багатьох років механізм життя комори.

Слідчі районного відділу разом із дільничним сільради та представниками бухгалтерії були задіяні в ревізії колгоспної комори. Важилося, мірялося, перераховувалося добро в засіках господарства. Іван Ілліч нагадував темну хмару, про щось увесь час шептався з бухгалтером, лаяв тихенько міліцію і злодіїв. Одних — за те, що крали й попалися, інших — за те, що піймали.

Та коли, навіть за вирахуванням вкраденого, виявилися вагомі надлишки за всіма групами продукції, викликали самого голову колгоспу. Порадившись, “накрили галявину” та завершили ревізію, роз'їхалися з подарунками ревізори, і все пішло потихеньку своєю течією.

Притихли плітки, розправив плечі комірник, знову пішли виписки з «галочками» і крапками в підписах.

Сільський вчитель

          Рання осінь. Ранковий туман звільняв місце сонячним променям…

- Прокидайся, синку. Пора вставати. Підіймайся. Гони Квітку до череди.

Сонний, за Квіткою, махаю гіллячкою, щоби не заснути, плетусь до вигону за село, де збиралася череда. А по дорозі з провулків, дворів виходять такі ж годувальниці у супроводі господарів.

Сільські діти вітаються з вчителями не в школі, а близько шостої ранку на шляху до вигону.

- Маріє Михайлівно, доброго ранку! Давайте я Вашу Чайку заберу в череду.

Сільський учитель на виду в школі і у повсякденному житті. Він весь час на виду…

З віком починаєш розуміти, наскільки відповідальна і непроста професія сільського вчителя. Зібравши нас по чагарниках, дахах, вигонах і водоймах, він веде за руку по дорозі під назвою Життя. Виштовхує в юність, а потім підтримує під лікоть, виводячи в молодість. А далі ми вже самі намагаємося йти, спотикаючись, згадуючи все, чому він нас навчив і що ми недоучили.

Вчителем треба народитися, при наполегливій праці можна стати викладачем, а коли нічого не дано, то будеш педагогом. Так колись розкладав на три категорії тих, хто працює в школі, старий учитель. Можливо, воно так і є.

Працю вчителя оцінюють не за акуратно написаними матеріалами позашкільної роботи й не за конспектами, а за логічним мисленням дітей та їхньою поведінкою. Не той учень знає арифметику, котрий дев’яносто дев’ять плюс дев’яносто дев’ять додає в стовпчик, а той, хто від двохсот віднімає два. Може дитина написати речення, зробивши помилку в кожнім слові, і те речення буде грамотним. А можна написати каліграфічно і орфографічно правильно, а те речення буде недолугим. І тяжка та праця — навчити писати грамотно, орфографічно і каліграфічно одночасно.

Так сталося, що трудовий шлях батька починався в школі вчителем математики. Після закінчення десяти класів цілий рік він викладав у Компаніївському районі на Кіровоградщині. Далі — навчання, праця інженером і керівником підприємства. А перед пенсією, коли серце вже було хворе, викладав він виробниче навчання та підміняв усіх вчителів. Не маючи педагогічної освіти, був учителем від Життя.

Дали йому найнеслухняніший клас. У перший же день вони знайшли спільну мову і пішли країною знань, шокуючи педагогічний колектив навчальними успіхами та бурхливою позашкільною поведінкою.

Я намагався вивчити батькову методику праці з дітьми. Вона не відповідала підручникам із педагогічної майстерності й не залежала від того, що було першим у конспекті: тема чи мета уроку. Базувалася на простих речах: життєвому досвіді, знаннях, де застосовується те, чого навчають, жарті, щирості й великій його вазі. Велика людина рідко буває злою.

Одного разу підгледів у батька урок літератури, який він заміщав.

- Вчитель літератури захворів. Сьогодні ми розглянемо драму-феєрію Лесі Українки “Лісова пісня”. Слухайте уважно, щоб не підвели мене, коли вийде з лікарняного Микола Миколайович.

- Микола Дмитрович! Не вантажте. Розкажіть нам, про що там написано, а ми вам помиємо майстерню.

- Слухайте. Ото описала Леся Українка в цьому творі прекрасний ліс. А в лісі тому жила дівчина років вісімнадцяти — Мавка. І така красива, така красива, що не розповісти словами. І в тому лісі Мавка бігала геть гола. А парубок Лукаш за нею підглядав.

Такого успіху Леся Українка не мала в нашій школі ніколи. На ранок наступного дня всі середні та старші класи прочитали твір. Вчитель літератури, вийшовши з лікарняного, був вражений методикою викладання теми й розчулений таким знанням твору.

Отак і читав інженер-механік фізику й літературу, ботаніку й географію, виробниче навчання. На ботаніці рахував із дітьми, скільки якої породи дерев росте на узліссі. На зоології вчив розрізняти голоси птахів, упізнавати види риб у неводі, що витягли рибалки. Результат географії — розкопані джерела. На виробничому навчанні садили дерева та пекли хліб у шкільній їдальні, приборкували «залізного дизельного коня». Що сам знав, того й вчив.

Не довелося батькові дожити до пенсії. Не витримало серце в козака. Залишився він у пам’яті учнів як людина, котра читала не за конспектом, а від душі.

Шана тисячам таких вчителів, котрі читали й читають від душі. Виводять нас на шлях під назвою Життя.

І з’являємось ми на тім шляху для себе неочікувано…

- Прокидайся, синку, пора вже вставати. За пару годин батько до військового комісаріату повезе. В армію сьогодні…

 

Фото – моя перша вчителька Галина Василівна Дудник