“Були
тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по
схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком
діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра,
все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди
вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж
вони! В піджаках! Батьки наші!!!”. (Олесь Гончар)
У
тиші сутінків дід Микола намагався переконатися, що хлопець його зрозумів. Він
повторював блідому від страху юнакові:
—
Іване! Чуєш мене? Коли пліт відійде від берега за півтори сотні метрів, я тебе
штовхну в спину. Падай у воду і під убитими, що поспливали, пірнай потроху до
берега. На березі в очеретах полеж на спині та наберися сил. Далі обережно йди
понад балкою до хутора, що у верхів’ях біля могили.
От
і темінь окутала пороги. Відштовхуючись жердинами, між убитими, яких прибила
течія до берега, рушили плоти. У чорній ночі чорною водою чорні піджаки й
картузи.
…
на Солонянській стороні спалахують вогні…
—
Стрибай, Іване! — і поштовх у спину.
Двічі
Іван вибирався на берег. Першого разу його піймали й знову посадили на пліт. А
другого разу вже сам стрибав. Між водяними стовпами, колодами й мертвими тілами
вдалося дістатися берега. Відлежався, а далі — у верхів’я балки до хутора. Там
і ховався по старих ямах пасік.
…
коли хтось думає, що ночами в дніпровій воді відблискують зорі, то це не так.
То дивляться з темної води дніпровських порогів у небо утоплені душі. І дідова
душа зорею споглядає небо.
P.S.
Мав можливість чути про одну з хибних переправ 1943 року від Івана Лозицького,
котрий у замітці і є юнак Іван (на момент опитування мешкав у Солонянському
районі. Опитування — початок 1990-х).
