Миколина прабабця розміняла вже десятий десяток. За свого
життя вона бачила більше того,
що не хотіла бачити і зрідка щось хороше. Народилася на цій садибі біля ставу і
прожила тут весь вік. Того дня Микола її застав біля улюбленого заняття – баба
робила черговий раз ревізію майна у своїй скрині.
-
Доброго дня!
-
Доброго. Що там у тебе?
-
Буду женитись.
-
А що, вже треба? – відклавши в сторону білизну,
бабуся оживилася неабияк і перевела усю увагу на Миколу.
-
Треба.
Баба Текля
підняла очі вище Миколиної голови і розпочала глибинний аналіз дівчат з їх
кутка і навколо:
-… Оксана в
Ірини не хозяйська, там і мати і баба такі були…, Тетяна в Олени господарка, але крові вип’є. Баба Тетянина таке творила…, бідний її чоловік Микита. Галя у Валентини гарна.
Там усі в роду породисті. Але дуже красива - то теж погано. Рая у Василини така,
що утримає тебе і дурне з голови повибиває. Добра родина, чому б і не взяти її.
Софійка …. О там прабабця у неї! Ми з нею дівкували. Житимеш як вареник у маслі,
тільки у скандалі з усім селом, …
І так прабаця йшла
навколо господи, даючи характеристики дівчатам на базі знання п'ятьох поколінь
в їх родинах особисто і шостого на основі переказів. Коло замикалось і,
підійшовши до останнього двору, підвела підсумок у вигляді запитання:
-
Марічку Софійчину будеш граблями в ліжку шукати.
Нащо вона тобі треба? Миколо! А кого ти береш?
Микола глянув на
бабцю, набрав повні легені повітря і на видиху мовив:
-
Городську.
-
… пропав внучок – тихо мовила прабабця.
P.S. Хто ж знав,
що та городська ламатиме на городі по троє граблів за день.
Історія мала місце в житті на Кропивниччині. )))
