Наддніпрянщина. Дітлахи в ній — як місцеві вітри в цих степах. Їхні думки мають непередбачувану логіку. Їхні мрії одночасно чисті й наївні, а нерозуміння того, що навколо них те, про що мріють у великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені, розмірені як течія степових річок і запальні як літня гроза. Чотири зустрічі зі степовиками.
Новгородка
Шлях у степу. Їду, підіймаючись на пагорби й скочуючись з них, одним словом, по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кропивницький. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді, рушив далі.
На шляху — Новгородка. Зупинився придбати щось для чищення черевиків. Типовий ринок у невеликому райцентрі — прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. В пошуках потрібного товару зустрів двох хлопців, років десяти й дванадцяти. Симпатичні підлітки смакували хот-доги. Сказати, що хот-доги були великі, — то нічого не сказати. Все було дуже по-багатому, інгредієнти потопали в кетчупі поміж рум’яними, злегка підсмаженими частинами булки. Одним словом, цей різновид хот-дога можна назвати «райцентрівський». Після вітання і їхньої відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару, я не втримався і продовжив бесіду.
— Хлопці, а звідки ви?
— Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.
Хлопці пішли далі, а я стояв у роздумах над продажем кабана і купівлею хот-дога… Сам такий був.
Тепер, коли бачу кіоск з вивіскою «Хот-дог», то згадую себе, хлопців і уявляю їхнього митрофанівського кабана.
Мандриківка
По берегах Дніпра що не село, то сторінка, а то і дві в історії України. Мандриківка — одна назва говорить про серйозність цього населеного пункту і панства, котре в ній мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи. Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двох людей з різницею у віці чотири десятиріччя. Модерновий пан з комп'ютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, з цікавістю розглядав мене як людину з минулого століття.
— Максиме, а ти знаєш, яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою?
— Лоц-Кам'янка.
— Чув, що там раніше лоцмани жили.
— Так. Вони за Південним мостом тримали відділення Нової пошти і возили плотами посилки в Запоріжжя.
— …?!
В принципі правильно. Додати особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.
Татарка.
Я зустрів у Татарці реальних велолюбителів. Це не якісь "гарадскіє велосипедисти" у фірмових майках і штанцях, модернових шоломах і рукавичках. Це серйозне велопанство в подряпинах і синцях, один взагалі із забинтованою рукою по лікоть... Це велопанство може толокою завернути череду корів, наздогнати автокрамницю з морозивом і мотнутись увечері на танці до сусіднього села, підвезти на рамі дівча... Проводжав їх поглядом. Вони мчали дорогою дитинства і десь зникли за греблею невеликого ставка. Я ж одягнув шолом і велорукавички, поправив окуляри, сів на модерновий сучасний свій ровер і поїхав до міста.
Стара Огрінь
Переді мною стояв реальний олігарх пан Андрій зі Старої Огріні. Він мав за спиною два класи і рюкзачок. У рюкзачку були його активи – магніт, збільшувальна лінза, ліхтарик, дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавців... найнеобхідніші інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Життєрадісний його погляд давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.
— Андрію, ти багата людина.
— В мене ще дві верші в Шиянці та дідів човен на городі біля берега.
— Нема слів… Давай я тебе пригощу морозивом.
— Дякую. У мене є кошти на два морозива.
Переді мною стояв реальний олігарх. Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно справа не стане. Його вік був позначений цифрою “вісім”. Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою “вісім” свій вік.
Степ. Він скрізь. Навколо вас, у вашій душі, і ви в нім.
