Степовики

    

     Наддніпрянщина.  Дітлахи в ній - як місцеві вітри в цих степах. Їх думки мають непередбачувану логіку. Їх мрії одночасно чисті й наївні, а нерозуміння того, що навколо них те, про що  мріють в великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені, розмірені як течія степових річок, і запальні як літня гроза. Чотири зустрічі зі степовиками.

   Новгородка

   Шлях в степу. Їду, підіймаючись на пагорби й скочуючись з них, одним словом по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кропивницький. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді,  рушив далі. На шляху Новгородка. Зупинився придбати щось для чистки черевиків. Типовий ринок в невеликому райцентрі - прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. В пошуках потрібного товару зустрів двох  хлопців, років десяти і дванадцяти.  Симпатичні підлітки смакували хот-догами. Сказати, що хот-доги були великі, то нічого не сказати. Все було дуже по богатому, інгредієнти утопали в кетчупі  поміж рум’яними злегка підсмаженими частинами булки. Одним словом, цю різновидність ход-дога можна назвати "райцентрівський". Після вітання і їх відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару, я не втримався і продовжив бесіду.
- Хлопці, а звідки ви ?
- Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.
Хлопці пішли далі, а я стояв в роздумах над продажем кабана і купівлею хот-дога…  Сам такий був.

Тепер, коли бачу кіоск з вивіскою “Хот-дог ”, то згадую себе, хлопців і уявляю їх митрофанівського кабана.

    Мандри ківка

    По берегам Дніпра, що не село, то сторінка, а то і дві  в історії України. Мандриківка, одна назва говорить про серйозність цього населеного пункту і панства, котре в ній мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи.  Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двох людей з різницею в роках  чотири десятиріччя.  Модерновий пан з комп'ютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, з цікавинкою розглядав мене як людину з минулого століття.

- Максиме, а ти знаєш яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою.

-Лоц-Камянка.

- Чув, що там раніше лоцмани жили.

- Так. Вони за південним мостом тримали відділення Нової пошти і возили плотами посилки в Запоріжжя.

-…..?!

   В принципі правильно.  Додати особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.

   Татарка.  

   Я зустрів у Татарці реальних велолюбителів. Це не якісь "гарадскіє велосипедисти" в фірмових майках і штанцях, модернових шоломах і рукавичках. Це серйозне велопанство в подряпинах і синцях, один взагалі з забинтованою рукою по лікоть,... Це велопанство, може толокою завернути череду корів, догнати автокрамницю з морозивом і мотнутись ввечері на танці до сусіднього села,  підвезти на рамі дівча,... 
   Проводжав їх поглядом. Вони мчали дорогою дитинства і десь зникли за греблею невеликого ставка. Я ж одягнув шолом і велорукавички, поправив окуляри, сів на модерновий сучасний свій ровер і поїхав до міста. 

   Стара Огрінь

   Переді мною стояв реальний  олігарх пан Андрій зі Старої Огріні.  Він мав за спиною два класи і рюкзачок. В рюкзачку були його активи – магніт, збільшувана лінза, ліхтарик,  дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавків, ….,  самі необхідні інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Життєрадісний його погляд  давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.

- Андрію, ти багата людина.

- В мене ще дві верші в Шиянці та дідів човен в городі на березі.

- Нема слів… Давай я тебе пригощу морозивом.

- Дякую. У мене є сім гривен.

   Переді мною стояв реальний олігарх.  Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно діло не стане. Його вік був позначений цифрою  “вісім”. Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою “вісім” свій вік.

    Степ. Він скрізь. Навколо вас, у вашій душі й ви в нім. 

Вчителька з-під Бахмута

   Ми гворили на різні життєві теми в бахмутських степах. Жіночка розповідала, а я запитував і думав - чим відрізняється сільська вчителька з-під Бахмута від сільської вчительки з-під Дніпра.  Одні і ті ж проблеми - школа, учні, корівка, город, в район за покупками, приїзд дітей , зібрати сумки власним дітям,... В принципі нічим, крім однїєї суттєвої поправки - у вчительки з-під Бахмута за сусідніми селами війна. І всі її розповіді з поправкою на війну.
    Ми говорили.  Я помічав для себе, що на запитання Олена Леонідівна відповідає простіше і пряміше ніж відповідав би я. Зрештою  наважився на запитання більш глобальне.
- Щоб відійти від Росії і наблизитись до Європи, що треба зробити?
- Подивитись, що пов'язує нас з Росією і послабити ці ланцюги.
- А що об'єднує на Вашу думку?
- Крадійство і алкоголізм.
- Почекайте, а література? А слов'янство? А галузеві зв'язки?
- Нас література об'єднує з поляками , татарами, канадцями теж. Слов'яни, коли глянути на мапу, в більшості мешкають з іншої сторони від Росії до України. Галузеві зв'язки в виготовленні товарів минулого століття чи потрібні на сьогодні взагалі?
- А перемога над фашизмом?
- З різних сторін наші люди були. Питання правильніше ставити – хто змусив вбивати українців один одного?
- Так все-таки, на Вашу думку, алкоголізм і крадійство?
- Уяви собі, що цього нема в Україні. Або уяви, що воно хоч вдвічі менше, ніж є.
- ... як просто?
- Не просто.
- Але зменшення цих показників прямопропорційне збільшенню відстанні від Росії .- І шлях до Європи коротший?
- Та навіть не до Європи, а до гідного населення в гідній країні.
- Ви як політолог.
- Я вільна мислительниця.
- ...алкоголізм і крадійство... Ви, Олена Леонідівна, не політолог, ви дійсно хвілософ.

    Бахмутські  гори і степи, села, котрі по балкам туляться до річечок і ставків. Колись в 1546 році путивльський  воєвода повідомляв  московському цареві: "Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцов, и киян, и твоих государевых. Вышли, государь, на поле из всех украин"

Різдвяний степ

     Коли вечір для Різдвяної ночі над степом розкочує темну ковдру, коли перша зірка шукає між
хмарами прогалину, щоб заглянути на землю,  народжується надія, котру оберігатиме і роститиме віра. Та надія складається з багатьох маленьких іскринок-надій.

     В цей вечір маленькі ангели несуть листи від діток батькам на фронт.  В тих листах любов і надія,  частинки тепла і тому сніжинки, що падають на них, відразу розтають. Ідуть маленькі ангели-поштарики на світло хатніх вікон. Від села до містечка, від містечка до міста, від міста до села. Ідуть і збирають в свої торби листи.

      Над  Різдвяним степом зірка, над Різдвяним степом ніч.  І веде та зірка маленьких ангелів на схід. Несуть вони в своїх торбинках віру в надію. Не підібратись злим людям до торбин, з яких іде тепло частинок щирих дитячих душ. От і злиться Ірод, шле заметіль, щоб не видно було вогників у хатніх вікнах, запалює в небі вогнища, щоб загубилась в їх вогнях зірка.

      Сходяться шляхи маленьких-листонош , тепла стає більше і розтає сніг на стежинках. Злиться Ірод. Карає своїх слуг, котрі не перешкодили листоношам. Та запізно. Вже видно вогники На Сіверськом Дінці і за Бахмутом, у верхів’ях Вовчої і до самої Домахи. Це вогники, де чекають листонош.

       Різдво.  Перемогла зірка злість Ірода, перешкоди його злих слуг, вказала шлях. Цього дня народжується надія і віра в надію. Коляда вже підіймає Сонце вище. Завтра народиться новий місяць. А тепло дитячих листів зігріватиме душі батьків.  І звучить над Різдвяним степом колядка:

 “Ірод московський, щоб нас обдурити,

Хотів червону зірку засвітити.

Та нам її не треба, хочем світла з неба,

Хочем щастя в наш край, і нам, Боже, помагай!”

Домаха - козацька фортеця з 1594 року. В подальшому місто Маріуполь.