Доля
і Недоля — дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака — то одному
Господу відомо. Коли Доля — то щастя. А коли Недоля? Викопають шаблями
побратими могилу та й поховають братчиків. Коли сам козак загинув у бою —
лежатиме під небом, поки не знайдуть свої. А знайдуть — то насиплють шапками
могилу над лицарем. Як там у думі співається: «Тогді ж то козаки штихами
суходіл копали, шликами землю виносили». І на тих могилах ставили хрести та
білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах
стояли хрести на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості,
ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.
-
Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
-
Там, на горі понад річкою.
-
А хрести де?
-
У фундаменті старого колгоспного корівника.
-
Так ось чому він «корівник на хрестах»…
-
Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать у
фундаментах корівників, свинарників, польових станів…
Історія
пишеться на цвинтарі. Там написані датування і прізвища. Нема найстарішого
цвинтаря — то й нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як
дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс
сказано: «Описуваний нами край містить у собі одинадцять сіл і селищ та сім
урочищ, що носять назви колишніх поселень». Як там у Гоголя: «А хто їх знає! У
нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак». Нерідко дати на кам’яних
хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.
Недарма
СРСР так боровся з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар
через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже перепоховував, а в
більшості випадків і не було кому. Хрести козацькі у фундаментах… Канави з
померлими в Голодомор розрівняні.
Один
із найстаріших спогадів дитинства — про похорон. На старому цвинтарі в Бобринці
біля сільгосптехніки ховали літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з
краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш —
заграв гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І
тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем, Бобринцем, Сугоклією,
нашим степом. І в тому вихорі забирав із
собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака ховали? І що він
творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш у пам’яті та подія
— як червона нитка чогось непересічного й українського…
.........
P.S. Світла пам'ять полеглим в усі часи за Рідну Землю
Україну. Полеглим у війнах, котрі були неминучими і котрих можна було уникнути.
Вічна пам'ять усім: воїнам, жінкам, дітям і літнім людям. Боже, дай Розуму
вилізти з цього всього і оминати те горе, котре можна оминути.
