Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги, поринали в садках xати. І ніщо не
нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилось.
Невеликі поля, за котрими красувались ліси, радували душу. Душа знову й знову
повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман
цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілось ні про що не думати. Просто
їхати, а Душа щоби літала над луками, лісами, полями, річечками, селами…
Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. В
місті серед тисяч людей можна бути
непоміченим, а в селі ні. В селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може
бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що попадає в нього залишає інформацію
про себе, котра далі зберігається,
обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і
невпізнанну від початкової. Саме тому один великий Світ обертається
навколо кожного села окремо.
Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос,
повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж об’єкти фіксування мого
перебування в певному часовому проміжку цього села? Ага… Ось дві бабусі на скамейці під парканом
будинку, коза за вербою, дід на покосі,
гуси, котрі чекають поряд зі мною води в свою довбанку, пару котів і пес біля воріт. Ну це достатньо
для формулювання різних думок про мене.
Налив в довбанку гусям води, уже їх думка про мене позитивна.
Холодна і чиста кринична вода. Піднявши
відро пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивились на мене. Заходився
вмиватись. Затягував
час для того, щоб бабусі побудували всі
версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована
невелика частина розділів загальної аналітики по моїй особі. Безпомилково читав
їх бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкування
декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.
Колись
на початку моєї трудової діяльності, старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до
бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть
включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти,
головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли
їх звукова інформаційна хвиля притихатиме, говори , що все зрозумів. Питання задані правильні.
Обговориш все з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не
перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе
ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони ні одного шансу перемогти
в дискусії не дали».
Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатись і
розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував
стовідсотково.
-
Хто воно такий?
-
З
району їде.
-
В
райцентрі вроді таких нема.
-
Може
заготівельник який, товар шукає?
-
Автомобіль
не такий як в заготівельників.
-
Хто
ж він?
-
Рідню
шукає можливо?
-
На
Петра Оксаниного схожий.
-
Та
ні, на Грицька Лозу.
-
Щось
є… От тобі і Грицько.
-
Не
може бути!
-
Чому
не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?
-
Пам’ятаю. Може, й
правду говориш…
-
А може, це нове є керівництво районне?
-
Чому
тоді сам?
-
А
поки не затвердили, їздить, дивиться.
-
Розкажемо
йому про нашого голову сільради?
-
Здуріла.
Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.
-
А
може, це вчитель новий?
-
От
ти даєш, вчитель на такій машині.
-
Комерсант.
В лісництво їде за ліс домовлятись.
-
Пиляють,
пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.
-
Бачила,
жінка лісника в новім пальто до сільпо приходила?
-
А
приїхали до нас такі обношені. Обжились у лісі.
-
Може,
купляти хату їздить?
-
Може.
Додаю інтриги. Витягнув з сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда
в бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.
-
Доброго здоров’я, бабусі!
-
Доброго,…
-
І не начальство я, і не покупець на хату, і не
заготівельник,…
-
От
слух, – сказала худіша бабуся.
-
Та
який слух. Я агрономом працював десять років.
-
А
я то дивлюсь воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як
колгоспні водії.
-
Здаюсь.
Ви професіональні слідчі.
-
Від
нас ще ніхто розсекреченим не уходив. Розповідай.
-
Далеко
їду. На Боромлю, а там шлях аж в Дніпро.
І
пішла бесіда, коли було краще, що робиться в місті, і чим там люди займаються.
Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни нема на кіз, і що бугай є тільки в сусіднім
селі. Про дощ, межу, ціну на молоко…
Свіжа людина в селі – то явище ще і хвілософське.
Підтягнувся
до бесіди і дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що
дисципліну знає. Жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть.
А в кожного чоловіка в житті є сірі плями. І коли в місті про них мало хто
знає, то в селі знають усі, а часто ще й
в сусідніх селах. Поступово перейшов до
бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на
тваринницькій фермі.
-
Ви
місцевий?
-
Ні.
Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселились сюди.
-
Далеко
сусіднє село?
-
А
з околиці видно його крайні хати.
-
Ясно.
Ну а село це старе?
-
О…
Тут
пішла розповідь про виключну важливість села в історії, як мінімум, Європи. Були
точні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити
в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне:
всі значимі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше
зроблені в їхньому селі, інколи в сусідньому, де дядько народився. Технічна частина про
винаходи подавалась фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив
патріотизму простої людини до свого краю в загубленому серед лісів селі. Він
говорив щиро, з запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у
вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим
платье Екатерины».
Філософи
діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші
виправдовують свої вчинки.
Дід належав до першої, і явно не був “квартирантом” на цій землі.
-
... а, коли дніпропетровський
Родзянко був міністром при царях...
-
Підождіть,
ще раз, – я повернувся з роздумів до діалогу
-
Ну,
коли Родзянки під час першої світової …
Простою
мовою – я піймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У
нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко, і яке він мав місце в
історії. Дядько ще говорив, бабусі включались в бесіду, повертаючи його до
більш приземлених питань, а я не міг отямитись…
-
Пора
мені.
-
З
Богом. Ні, підожди.
-
Що
там?
-
Ти
бачиш добре? – питала одна з бабусь.
-
Вроді,
бачу.
-
Прочитай.
Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.
На конверті напис – «шото
красівоє». Я так і прочитав.
Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси,
коза,… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому
сила України.
Мій часовий проміжок перебування в селі закінчувався. І я
знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь з селян
буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку
і говорила…»
“Господи,
благослови всіх, хто в'їжджає в це село. Дай крила всім хто виїжджає з нього.
Даруй здоров’я, мир, спокій, віру та надію на віки всім, хто залишається в
ньому.”
