Груша в хустині

В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…

Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали не тільки в кондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни й похизуватись квітковою прикрасою.

Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.

Хранитель Степу

         Літо, жнива...

У цей час Дух Степу складається із запахів гарячої землі, сухої стерні, молодих соняхів. Звук Степу єднає поодинокі крики птахів, гудіння бджіл і відгомін села. Вітер, як диригент цього великого хору, хвилює душі у степу.

Серед цього степового світу, на краю поля, просто під сонцем, стоїть курган. На нім управляючий відділенням із двома хлопцями виконує незвичне дійство. З витягнутого на курган причепа засипають глину в лисячі нори та шурфи, зроблені колись копачами й розмиті вже рясними дощами. Внизу торохтить тракторець, підіймаючи з бочки воду по шлангу. Тією водою проливають глину, ущільнюють пустоти в кургані, зберігаючи могилу.

Мар’янович був управляючим відділенням ще із часів Хрущова. За весь час своєї діяльності цей ритуал він проводив регулярно — раз на чотири-п’ять років. Зберігав могилу, розкопану колись людиною, котра вважала себе археологом.

Так в історії буває. Одна особа благородної дворянської крові розкопала могилу, і там було всяке скіфське добро. Ніхто не знає, що саме там викопали й куди воно поділося. Добро пропало, а ім’я копача залишилося. Залишилося поряд з іменами чесних майстрів цього ремесла. І те ім’я історики підіймали все вище, а могила ставала все нижче.

Вечір. Дух степу доповнюється запахом молока. Повертається в село череда. Мар’янович повагом сходить із кургану і йде за чередою. Старий степовик, правила життя якого прописані поколіннями предків.

         За моє десятиріччя праці в господарстві Мар’янович тричі підіймав із хлопцями причеп на курган, рятуючи від розмивання могилу предків. Хранитель Степу в часі.   

Стеблянки

Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги поринали в садках хати. І ніщо не нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилося. Невеликі поля, за котрими красувалися ліси, радували душу. Душа знову й знову повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілося ні про що не думати. Просто їхати, а душа щоб літала над луками, лісами, полями, річечками, селами…

Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. У місті серед тисяч людей можна бути непоміченим, а в селі — ні. У селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що потрапляє в нього, залишає інформацію про себе, котра далі зберігається, обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і невпізнанну від початкової. Саме тому один великий світ обертається навколо кожного села окремо.

Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос, повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж об’єкти фіксування мого перебування в певному часовому проміжку цього села? Ага… Ось дві бабусі на лавці під парканом будинку, коза за вербою, дід на покосі, гуси, котрі чекають поряд зі мною води у свою довбанку, пара котів і пес біля воріт. Ну, цього достатньо для формулювання різних думок про мене.

Налив у довбанку гусям води — уже їхня думка про мене позитивна. Холодна і чиста кринична вода. Піднявши відро, пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивилися на мене. Заходився вмиватися. Затягував час для того, щоб бабусі побудували всі версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована невелика частина розділів загальної аналітики щодо моєї особи. Безпомилково читав їхню бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкуванні декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.

Колись на початку моєї трудової діяльності старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти, головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли їхня звукова інформаційна хвиля притихатиме, говори, що все зрозумів. Питання задані правильні. Обговориш усе з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони жодного шансу перемогти в дискусії не дали».

Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатися і розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував стовідсотково.

- І хто воно такий?

- З району їде.

- В райцентрі наче таких нема.

- Може, заготівельник який, товар шукає?

- Автомобіль не такий, як у заготівельників.

- Хто ж він?

- Рідню шукає, можливо?

- На Петра Оксаниного схожий.

- Та ні, на Грицька Лозу.

- Щось є… От тобі і Грицько.

- Не може бути!

- Чому не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?

- Пам’ятаю. Може, й правду говориш…

- А може, це нове керівництво районне?

- Чому тоді сам?

- А поки не затвердили, їздить, дивиться.

- Розкажемо йому про нашого голову сільради?

- Здуріла. Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.

- А може, це вчитель новий?

- От ти даєш, вчитель на такій машині.

- Комерсант. В лісництво їде за лісом домовлятися.

- Пиляють, пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.

- Бачила, жінка лісника в новому пальті до сільпо приходила?

- А приїхали до нас такі обношені. Обжилися у лісі.

- Може, купувати хату їздить?

- Може.

Додаю інтриги. Витягнув із сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда у бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.

- Доброго здоров’я, бабусі!

- Доброго…

- І не начальство я, і не покупець на хату, і не заготівельник…

- От слух, – сказала худіша бабуся.

- Та який слух. Я агрономом працював десять років.

- А я-то дивлюсь: воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як колгоспні водії.

- Здаюся. Ви професійні слідчі.

- Від нас ще ніхто нерозсекреченим не йшов. Розповідай.

- Далеко їду. На Боромлю, а там шлях аж у Дніпро.

І пішла бесіда про те, коли було краще, що робиться в місті і чим там люди займаються. Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни немає на кіз і що бугай є тільки в сусідньому селі. Про дощ, межу, ціну на молоко… Свіжа людина в селі – то явище ще й хвілософське.

Підтягнувся до бесіди й дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що дисципліну знає: жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть. А в кожного чоловіка в житті є «сірі плями». І коли в місті про них мало хто знає, то в селі знають усі, а часто — ще й у сусідніх. Поступово перейшов до бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на тваринницькій фермі.

- Ви місцевий?

- Ні. Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселилися сюди.

-  Далеко сусіднє село?

-  За краєм лісу, що за околицею, видно його крайні хати.

-  Ясно. Ну, а село це старе?

-  О…

Тут пішла розповідь про виняткову важливість села в історії як мінімум Європи. Були влучні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне: усі значущі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше зроблені в їхньому селі, інколи — в сусідньому, де дядько народився. Технічна частина про винаходи подавалася фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив патріотизму простої людини до свого краю, загубленого серед лісів. Він говорив щиро, із запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим платье Екатерины».

Філософи діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші виправдовують свої вчинки. Дід належав до першої і явно не був «квартирантом» на цій землі.

- ...а коли дніпропетровський Родзянко був міністром при царях...

- Зачекайте, ще раз, — я повернувся з роздумів до діалогу.

-  Ну, коли Родзянко під час Першої світової…

Простою мовою — я впіймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко і яке він мав місце в історії. Дядько ще говорив, бабусі включалися в бесіду, повертаючи його до більш приземлених питань, а я не міг отямитися…

- Пора мені.

- З Богом. Ні, зачекай.

- Що там?

- Ти бачиш добре? — питала одна з бабусь.

- Наче бачу.

- Прочитай. Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.

На конверті напис — «шото красівоє». Я так і прочитав.

Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси, коза… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому сила України.

Мій час перебування в селі закінчувався. І я знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь із селян буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку і говорила…»

«Господи, благослови всіх, хто в'їжджає в це село. Дай крила всім, хто виїжджає з нього. Даруй здоров’я, мир, спокій, віру та надію на віки всім, хто залишається в ньому».