Віра

Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.

(Дан Берест)

Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”.

Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”

Кожен молився про своє і думав своє.

Бог є. Як є і віруючі люди.

Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і непублічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости, Господи, списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб у синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.

Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і прихід”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить із престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами й молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші за церковним статусом люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не скасовував.

Мій дійсно набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб”. Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?

Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до Бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи, прости… і це тільки за тиждень”.

Бог є, як є і віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, юдеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони й серед священнослужителів.

Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи, прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” у десять відсотків на “залатиє купола”…

Перед очима двоє священників. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи, прости”.

Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився — «номенклатурний священник». От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їхніх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому навряд чи потрібні «золоті куполи» і «Мерседеси». Йому потрібна Віра.

Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

Варта

 

Кінець 1980-х. Межа весни і літа. За місяць — офіцерські збори. За ними — кінець служби і цивільне життя. Що в нім і як в нім? З такими думками помічник начальника варти (тобто я) підходив міняти один із постів на полігоні. За спиною йшли вартові змін. Оклики вартового, мої відповіді. Все як завжди. У спокійний хід служби і філософські роздуми про життя увірвався гучний дзвінок телефонного апарата на посту. Взяв слухавку. В ній лунав чіткий командний голос начальника варти:

- Сержант! Прискорся до посту на КПП. Там літня жінка хоче пройти на територію полігону. Вартовий її стримує, але вона дуже активна. Ти знаєш, що на полігоні є гості. Розберись у ситуації.

- Буде виконано.

Так, гості. Комбриг вже другий день із командирами двох сусідніх полків париться в лазні за повною програмою. Добра лазня, нова, два місяці як збудували. З того часу здається, що вона не зупинялась у наданні послуг вищим офіцерам бригади і гостям. То було тихе життя тут, а тепер тільки й дивись. У таких роздумах прискорював крок. Вже не розглядав небо і узлісся. Поглядав на водойму, де була лазня, та на КПП, котре з'явилось у полі зору. Що за тітка? Що їй треба? Там ще солдат цікавий на зміні, пів року як служить.

До КПП залишалась якась сотня метрів. Жіночка, побачивши нас, очевидно, зрозуміла, що таку кількість військових вона не переможе, і зробила спробу активізації. Вартовий, виконавши всі вимоги статуту з попереджень, зробив постріл у повітря. Вже залишалось якихось двадцять метрів, як пролунала команда: «Руки за голову, ноги на ширину плечей!»

На обличчі вартового було написано, що він їде у відпустку за цей подвиг. Обличчя жіночки я не бачив, так як вона лежала ним донизу, а іншою конфігурацією свого тіла догори. Розумів, що це точно не загроза від імперіалістів, і думав — як це все уладнати. Десь зверху летів УАЗик начальника варти. Молодий лейтенант, у нього це була всього друга чи третя варта після училища. Я ж намагався умовити піднятися кремезну жінку, вона мені чомусь не довіряла і лежала — руки за головою, ноги на ширині плечей.

...звук гальм УАЗика. Притримуючи фуражку, вискочив з автівки лейтенант, він ледь зупинився біля нас.

- Хто ця особа, з'ясували? Мету проникнення на полігон з'ясували?

- Ще ні.

Він говорив так швидко, гучно й емоційно, що жінка підняла голову і глянула на нього. Їхні погляди зустрілися, і він зблід... У той момент картина на КПП виглядала так: вартовому це все не заважало думати про відпустку в Липецьк, я і порушниця років шістдесяти дивилися одне на одного в роздумах, що робити, троє вартових, котрі прийшли зі мною, підтримували лейтенанта і намагалися привести його до тями. Десь недалеко другу добу парився в лазні комбриг із двома командирами сусідніх полків.

Перше, що сказав, прийшовши до тями, лейтенант — це «теща комбрига». Йому знову стало зле, і вартові підхопили його під лікті...

За пів години прибув новий начальник варти. Молодого лейтенанта забрав лікар у санітарну частину.

По обіді наступного дня командир роти сказав мені, що викликає комбриг. Описувати свої емоції та думки в очікуванні кількох годин до зустрічі з комбригом я не буду. Напишу про саму зустріч із ним. Зробивши крок через поріг кабінету, дуже несміливим голосом промовив:

- Сержант Фоменко. За Вашим наказом прибув.

- Заходь. Сідай там на стілець, — показав пальцем де, не відриваючи очей від паперу, який читав.

Ще з хвилину він читав, потім відклав папір. Глянув на мене. Піднявся, підійшов і сів поруч. Секунд двадцять мовчав. Я боявся, щоб він не почув, як стукає моє серце в цій тиші. Далі спокійно почав бесіду:

- Лейтенант у санітарній частині?

- Так.

- Ти бачив, як усе відбувалося?

- Так, на власні очі.

- Солдат правильно поводився? Ротний каже, що в нього в голові іноді блукають таргани.

- Усе правильно. Активної сили не застосовував. Тільки перешкоджав. Застосував зброю, коли не зміг уже нічого зробити. Команди всі правильно подав. Далі я повільно і злякано продовжив опис події: громадянка лягла на землю, руки поклала за голову, ноги — на ширину плечей.

- Про що мріє солдат?

- Він службу тягне, хоче в партію вступити. Каже, що з нею по життю легше йти.

- Таргани в голові? — на обличчі комбрига з'явилася посмішка.

Комбриг на секунд десять замовчав. А в мене пішов холод в очікуванні покарання за тещу.

- Так кажеш, руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей?

- Так.

- А скільки лежала?

- Хвилин до десяти.

- Руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей.

Комбриг повернувся, щоб глянути мені в обличчя. Права рука його піднялася у мене над головою і всією шириною долоні почала опускатися на спину. Після того, як відчув дружню долоню і його пальці на спині, він мовив:

— Синок! Мені таке не вдалося зробити за все своє життя. Ноги на ширині плечей, руки за головою. І це моя теща... — Далі він мав невеликий монолог, а можливо, діалог із власним життям про свою тещу. Потім закінчив бесіду зі мною:

- За тещу перед строєм я відпустку не можу дати. Анекдоти ходитимуть і за межами округу. Ротний організує тобі днів п'ять відпустки. Солдату зробимо кілька звільнень у місто і віддамо замполіту, нехай подивиться, який із нього комуніст може вийти. Можеш іти.

- Є.

Коли я покидав кабінет, то за спиною чув ще фразу комбрига: «Треба ж... Руки за голову...»

    

Поїздка до райцентру

Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто бував і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька разів на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася в міру потреби.

Відстань у пару десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного, запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на його твердих кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз у раз глохло, щось відпадало, аж доки не з'являлися перші одноповерхові будинки міста.

Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…

Перший торговий заклад, куди заходили, — не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовляли жіночці за прилавком: «Лимонад і тістечко „Літо“». Тістечко «Літо» — шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин: нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня темного кольору, що нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують якнайшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита під мамину диктовку було записано все, що треба купити. Від пунктів, позначених у записці, залежав маршрут.

Відвідували магазини споживкооперації, дедалі тяжчими ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільним у магазинах — то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв таких, як ми, відвідувачів тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами — у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинною оливою, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари — то запах свіжих паляниць… 

Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, у якому везли морозиво, в ці дні діти зустрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива — два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе на “п’ятачку”, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.

Цікаві події — це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.

До рейсового автобуса, однак, поверталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.

На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Їдальня на вокзалі — то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно вмостившись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти із закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».

Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправлення, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.

І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.                                                                                      

    

Найкраще місце, яке могло дістатися, — в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І, отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати в рейс.

Загули, заревіли, задиміли, поїхали…

         Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глухло. Нарешті — село. Стрибонувши, автобус зупинявся, і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.

На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.