понеділок, 13 грудня 2010 р.

Віра



Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.
(Дан Берест)
Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…
Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже дай сил, допоможи ”.
Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”
Кожен молився про своє і думав своє.
Бог є. Як і є віруючі люди.
Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і не публічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости Господи списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб в синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.
Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і приход”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить з престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами і молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші по церковному статусу люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не відміняв.
Мій дійсно віруючий і набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб.” Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?
Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи прости… і це тільки за тиждень”.
Бог є, як і є віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, іудеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони і серед священнослужителів.
Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” в десять відсотків на “залатиє купола”…
Перед очима двоє священиків. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи прости”.
Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився “номенклатурний священик”. От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому-то навряд чи потрібні “залатиє купола” і Мерседес. Йому потрібна Віра.
Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

вівторок, 7 грудня 2010 р.

Варта



    Кінець 1980-х. Межа весни і літа. За місяць офіцерські збори. За ними кінець служби і цивільне життя. Що в нім і як в нім? З такими думками помічник начальника варти ( тобто я) підходив міняти один з постів на полігоні . За  спиною йшли вартові змін. Оклики вартового, мої відповіді. Все як завжди.  В спокійний хід служби і філософські роздуми про життя увірвася гучний дзвінок телефонного апарата на посту. Взяв слухавку. В ній лунав чіткий командний голос начальника варти.   
       - Сержант! Прискорся до посту на КПП. Там літня жінка хоче пройти на територію полігону. Вартовий її стримує, але вона дуже активна. Ти знаєш, що на полігоні є гості. Розберись в ситуації.
      - Буде виконано. 
   Так, гості. Комбриг вже другий день з командирами двох сусідніх полків  париться в бані по повній програмі.  Добра баня, нова, два місяці як збудували. З того часу здається, що вона не зупинялась в наданні послуг вищим офіцерам бригади і гостям. То було тихе життя тут, а тепер тільки й дивись. В таких роздумах прискорював крок. Вже не розглядав небо і узлісся. Поглядав на водойму, де була баня, та на КПП, котре з'явилось в полі зору. Що за тітка ? Що їй треба? Там ще солдат цікавий на зміні, півроку як служить. 
   До КПП залишалась якась сотня метрів. Жіночка, побачивши нас, очевидно зрозуміла, що таку кількість військових вона не переможе і зробила спробу активізації. Вартовий, виконавши усі вимоги статуту з попереджень, зробив постріл в повітря.  Вже зоставалось якихось двадцять метрів, як звучала команда : " Руки за голову, ноги на ширину плечей!"
   На обличчі вартового було написано, що він їде у відпустку за цей подвиг. Обличчя жіночки я не бачив, так як вона лежала ним вниз до підлоги, а іншою конфігурацією свого тіла вверх. Розумів, що це точно не загроза від імперіалістів і думав- як це все уладнати. Десь з гори летів УАЗик начальника варти. Молодий лейтенант,  в нього це був всього друга чи третя варта після училища.  Я ж намагався умовити  піднятися кремезну жінку, вона мені чомусь не довіряла і лежала- руки за головою, ноги на ширині плечей.
...звук гальмів УАЗика. Притримуючи фуражку, вискочив з автівки лейтенант, він ледь зупинився біля нас.
       - Хто ця особа, вияснили? Мету проникнення на полігон вияснили? ...
       - Ще ні.
   Він так швидко, гучно і емоційно говорив, що жінка підняла голову і глянула на нього. Їх погляди зустрілись і він зблід... В той момент картина на КПП виглядала так - вартовому це все не мішало думати про відпустку в Липецьк, я і років шестидесяти порушниця дивились одне на одного в роздумах що робити, троє вартових, котрі прийшли зі мною, підтримували лейтенанта і намагались привести його до тями. Десь недалеко другу добу  парився в бані комбриг з двома командирами сусідніх полків.  
   Перше, що сказав прийшовши до тями лейтенант - це теща комбрига. Йому знову стало зле і вартові підхопили його під лікті...
   За півгодини прибув новий начальник варти. Молодого лейтенанта забрав лікар  в санітарну частину.
   По обіді наступного дня, командир роти сказав мені, що викликає комбриг. Описувати свої емоції і думки в очікуванні декількох годин до зустрічі з комбригом я не буду. Напишу про саму зустріч з ним.  Зробивши крок через поріг кабінету дуже несміливим голосом промовив:
         - Сержат Фоменко. За Вашим наказом прибув. 
        - Заходь. Сідай там на стілець,  -  показав пальцем де, не відриваючи очей від паперу що читав.
   Ще з хвилину він читав, потім відклав папір. Глянув на мене. Піднявся, підійшов і сів поруч. Секунд двадцять мовчав. Я боявся, щоб він не почув як стукає моє серце в цій тиші. Далі спокійно почав бесіду.
        - Лейтенант в санітарній частині?
         -Так.
         -Ти бачив як все відбувалось?
         -Так, на очах.
        - Солдат правильно вів себе? Ротний говорить, що в нього в голові інколи блукають таргани .
        - Все правильно. Активної сили не застосовував. Тільки перешкоджав. Застосував зброю, коли не зміг вже нічого зробити. Команди усі правильно подав. Далі я повільно і злякано продовжив опис події. Гро-ма-дянка лягла на зем-лю , руки поклала за голо-ву в но-ги на шири-ну пле-чей.
        - Про що мріє солдат?
        - Він службу тягне, хоче в партію вступити. Говорить, що з нею по життю легше йти.
        -Таргани в голові? - на обличчі  комбрига з'явилась посмішка.
   Комбриг на секунд десять замовчав. А в мене пішов холод в очікуванні покарання за тещу.
       -Так говориш, руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей? 
       -Так.
       - А скільки лежала?
       - Хвилин до десяти.
       - Руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей.
   Комбриг повернувся, щоб глянути мені в обличчя.  Права рука його піднялась у мене над головою і всією шириною долоні почала опускатися  на спину. Після того, як дружньо відчув долоню і його пальці на спині, він мовив:
      - Синок! Мені таке не вдалось зробити за все своє життя. Ноги на ширині плечей, руки за головою.  І це моя теща. ... 
   Далі він мав невеликий монолог, а можливо діалог із своїм життям про свою тещу. Після закінчив бесіду зі мною.
     - За тещу перед строєм я відпустку не можу дати. Анекдоти ходитимуть і за межами округу. Ротний організує тобі днів п'ять відпустки. Солдату зробимо декілька звільнень у місто  і віддамо замполіту, нехай подивиться, який з нього комуніст може вийти. Можеш йти.
     - Є.
   Коли я покидав кабінет, то за спиною чув ще фразу комбрига- Треба ж . Руки за голово ....



середа, 1 грудня 2010 р.

Поїздка до райцентру


Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто був і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька раз на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася по мірі потреби.

Відстань пара десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз глохло, щось відпадало, аж доки не з яв’лялися перші одноповерхові будинки міста.

Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…

Перший торговий заклад, куди заходили, не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовлялося жіночці за прилавком: "Лимонад і тістечко «Літо». Тістечко «Літо» - шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин, нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня, темного кольору, нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують як найшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита, під мамину диктовку, було записано все, що треба купити. Згідно пунктів позначених в записці залежав маршрут.

Відвідувалися магазини споживкооперації, дедалі тяжчі ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільне в магазинах - то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв, таких, як ми, відвідувачів, тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами, у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинним маслом, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари - то запах свіжих паляниць…

Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, в якому везли морозиво, в ці дні діти стрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива - два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе під лісом, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.

Цікаві події - це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.

До рейсового автобусу, однак, верталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.

На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Столова на вокзалі - то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно усівшись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти з закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».

Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправки, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.

І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.

Найкраще місце, яке могло дістатися -в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, з зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати у рейс.

Загули, заревіли, задиміли, поїхали…

Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глохло. Нарешті, - село. Стрибонувши, автобус зупинявся і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.

На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.