Проводи літа

Тридцять першого серпня наш шлях пролягає до Діброви, на садибу. Їдемо проводжати літо. Понад Дніпром, мимо ланів з майже стиглим соняхом, мимо полів з царицею-кукурудзою — до села. По сірій асфальтовій дорозі, котра пірнає в зелений тунель з кленів та акацій. Біля нив, де сіють перші гектари жита і готують землю під озиму пшеницю. Одним словом — в Діброву.

Швидко приходить останній день спекотного серпня. По випаленій сонцем траві, босоніж по гарячій стежині, по зеленій тихій воді Дніпра. Отак просто бере і приходить. По свіжепосіяному житом полі, з шкільним портфеликом в руці. Туманом по березі, ранковою росою по траві. Жарким вітерцем по сухій кукурудзі.

І от він вже тут, на садибі у нас, в Діброві. Сидить в саду під черешнями, розуміючи: хотіли б його тут бачити чи ні, а він тут. Похазяйнує сьогодні, забере з собою літо і піде. Та це буде ввечері. А зараз йде оглянути околиці, щоб подивитись, чи готові до осені наші терени.

Скрізь має справу останній день літа в околицях. Завертає череду на пашу в Скупуватій балці, з Яцевого кургану спостерігає за сівбою озимих. З рибалками на Вороній витягує невід, на баштані під Лоханською балкою скочує кавуни. Перевіряє, як на току готують посівне зерно. Підіймається на орлиних крилах, щоб поглянути згори на наші простори. Перевіряє в осінь справи.

Швидко добігає день, і вже сонце не так далеко від горизонту повисає по той бік Дніпра, над селом Волоським. Готується сховатися за обрій, прихопивши з собою літо.

В той час притихає все у дворі, зупиняє свій подих вітер. На електричних дротах сидять рядами ластівки, спрямувавши свій погляд на захід. Важка айва, схиляючи гілля, виглядає на захід сонця. Яблука та груші, на дереві і на землі — червоні, жовті і зелені — прислухаються до сусідніх садів. Айстри з чорнобривцями, горобина і калина, стиглий виноград та городина... Все затамувало подих, ловлячи останні літні промені сонця.

Сонце повільно опускається до горизонту. Вже постелило сонячну доріжку від лівого берега Дніпра до правого. Вона поблискує, грається на гладі води. І ото по тій стежині, пошумівши на прощання листом берізки, іде від нас літо. Іде до сонця, котре гойдається на верхівках дерев Волоського гаю. Іде повагом, не поспішаючи і не оглядаючись назад. Крокує над Лоханським порогом, прощається до наступного року зі старим рибалкою Гаржею, що біля каменя “Богатиря” розкидує сітки. От літо вже під скелями на тім березі. Сонце починає прибирати доріжку від нашого берега, і доріжка зникає зовсім. А літо, сівши на плече сонцю, зникає у Волоськім гаї. Махаємо на прощання йому букетом польових квітів: “До зустрічі в наступному році, Літо!”

Якась мить спокою, і вітерець починає шелестіти листям в саду — життя продовжується.

Дим багаття, над котрим вариться куліш, вже має осінній запах. Ніч війнула теплою осінню, упала тяжка айва на землю. За нею почали гупати яблука й груші. Уже не літо, але й ще не осінь. Кричить нічний птах: “Осінь, осінь...”

А ранком з-за нашого городу з’явилося сонце. На плечі у нього сиділа осінь. Вона підіймалася вище і вище над нашим селом, Дніпром, полями, ярами, перелісками, а потім зіскочила на землю і пішла хазяйнувати. Розігнала туман над берегом Дніпра, взяла букет осінніх квітів і повела по доріжках до школи дітлахів. Осінь.

Новоявлений ресторатор

В моїй біографії був зовсім короткий проміжок часу, коли мене знали як ресторатора… Навіть у столиці. Я стрімко ввірвався і наробив короткочасної тривоги та галасу серед певного кола власників закладів громадського харчування.

Дві тисячі восьмий рік. Наше місто на Дніпрі готується до чемпіонату Європи з футболу. Пожвавлення бізнесу, плани, проєкти, кредити, тендери. Не залишилися осторонь і ми. Виграний тендер з благоустрою та озеленення стадіону «Арена Дніпро». Працюю. Поринув увесь у процес виконання робіт. За три місяці — відкриття нової мегабудови.

Одного дня — дзвінок зі столиці.

- … Юрію Миколайовичу, а давайте якось вести діалог. Ви входите в ресторанний бізнес і доволі потужно...

- Я взагалі не ресторатор. Ви помилилися.

З часом — другий дзвінок зі столиці.

- … Юрію Миколайовичу, давайте переговоримо про перспективи розвитку ресторанного бізнесу і знайдемо цікаві шляхи, вигідні для всіх...

- Можливо, є мій тезка якийсь? Вам помилково дали мій номер телефону.

Дзвінок та й дзвінок. Хтось неправильно записав номер. Весь у роботі, час невпинно летить до відкриття. Кожен наступний день стає напруженішим і наближає до непересічної події.

Одного такого дня на «Арені Дніпро» підійшов до мене молодий чоловік. Привітався. З посмішкою почав бесіду.

- Я Вам вчора телефонував і просив зустріч.

- Так.

- Ви не повірите. Я 15 хвилин тому підійшов до Вас і відійшов до східної трибуни. Весь цей час я істерично сміявся.

- Що викликало у Вас такі емоції?

- Мене прислали знайти і подивитися, чим Ви займаєтесь. Усі наші у столиці думають, що ви відкриваєте мережу китайських ресторанів …

І тут я починаю розуміти, що для закріплення рулонних газонів (на схилах) закуплено тридцять тисяч пар китайських паличок і проплачено ще двадцять тисяч пар.

   Обдарований двома ящиками суші та деякими іншими гостинцями, я прощався з менеджером, якого попросили зі столиці знайти новоявленого ресторатора.