Найкультурніше місто
Коли шановне панство думає, що найкультурніше
місто Європи -то Париж чи Відень, воно глибоко помиляється. По правді
сказати, я і сам до певного часу помилявся. Поки не потрапив до одного
містечка.
Прибув до нього в справах зрання. У
запасі до відкриття потрібної установи
було ще декілька
годин. Достатньо
часу, аби прогулятися центральною вулицею, роздивитися будівлі...
Без поспіху мандрував, порівнював
архітектуру з тим, що бачив у інших містах, шукав схожість і відмінність. З річки
повівав ранковий свіжий вітерець. Спека ще не встигла зробити гербарії з пишної
краси листа дерев і трави. Одним словом, кінець травня.
Посеред цієї зеленої ранкової краси на парковій лавці сиділи дві людини. Вони далеко не належали, по вигляду, до еліти
цього міста. І ,можливо ,у них навіть не було постійного місця проживання. Сиділи скромно. Між ними була
розстелена газетка ,на котрій притулилися одне до одного кілька шматочків
печива, струнко стояли дві скляночки і пляшка
коньяку.
Це місто звалось Каховка. І то не важливо, що підпільно винесений з місцевого заводу коньяк
дешевший, ніж звичайне вино. Важливо, що в цім місті вживають виключно коньяк
без прив’язки до ступеня
зажиточності. Каховка - реальне місто
високої культури.
Пан з Малої
Виски.
Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в
черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи.
Скупляюсь. Продавчиня взяла кошти
за покупку. Мовчки відходжу на декілька кроків від прилавка. Пакую покупку . Раптом
чую дитячий голос:
-
Доброго
дня!
-
Доброго!
-
А Ви
в школі погано вчились?
-
Чому
ти хлопчику так вирішив?
-
А Ви
не сказали продавчині : «Дякую!»
До такого діалогу я був трішки
не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла би від сорому за мене.
Отак я неввічливо вчинив. Нічого кращого ,як викручуватись із ситуації , не
придумав.
-
Ти,
козаче, звідкіля такий?
-
З
Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.
Далі вступила в пояснення бабуся
: “
Вчора приїхав. За сьогодні
я вже не знаю, що робити? Як по
мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження.”
Поряд із бабусею
покидав крамницю маловисківський
пан ,котрий помножив десять хвилин
тому мене на нуль. Покидав з
чесно заробленою шоколадкою, за котру не забув подякувати. Перед моїми очима ж була моя перша вчителька. І мені було соромно.
Горіхи
На краю села, понад толокою, літній чоловік
виконував незвичайне дійство. Він
щось вибірково садив. Але що він міг садити ,зробивши отвір і щось
кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за
відповіддю до цієї людини. Як раптом із
села появився перехожий.
-
Доброго
дня!
-
Доброго!
-
Пане ,чи
не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?
-
Горіхи.
-
Та ви
що?!
-
У
нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою.
Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то
повитягувати можуть. Технологія така в нього.
-
Це
унікальна людина!
-
Унікальна.
Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось ,чи привиділось і
почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.
-
Дякую!
Добра Вам!
-
Нема
за що. До побачення!
І тільки тепер я побачив ,як
декілька ворон увесь час крутилось позад тієї людини ,маючи інтерес до того, що
в нього у відрі.
Пів століття
В одному містечку на острові є
старий парк. Блукав його алеями, розглядав красу. Чомусь увагу весь час
привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус
одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди
бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?
У розглядинах дійшов до жіночок,
котрі працювали на клумбі.
-
Доброго
дня!
-
Доброго
!– по черзі відповіли жіночки.
-
А
якого віку ці лавки?
-
У
шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком скривають.
Ви не перший ,хто питає, – відповіла найстарша.
Півстоліття…? Неймовірно!!!
Вихованість
У нашому селі працював один
чоловік столяром. Чоловік - як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей
поважав. Ходив завжди теплої пори в
фетровому капелюсі, коли жарко - в легенькому кашкеті.
І мав той чоловік один гріх. Він
любив раз неділі на три випити горілки. І не в міру, а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не
робив. Вживши оковитої ,ноги несли його виключно додому.
Дійшовши до воріт, він мав два
варіанта подальшого перебування до полегшення свого стану. Перший – лягти на
лавку під забором. Другий - лягти на спориш , головою до хвіртки, а ногами до
дороги ,і ні в якому разі не по- іншому.
Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь
значимий об’єкт ,то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою намагався зняти трішки капелюха чи
кашкета ,вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала
пияцтво.
Поминальні дні.
На цвинтарі порались дві жіночки.
Прибирали на могилках, садили квіточки.
-
Вітання
Вам!
-
Вітання!
-
А хто
Ваші по прізвищу, світла їм пам’ять?
-
Наших
тут нема…
-
Ви
від сільради?
-
Ні.
Ми так.
-
Як?
-
Я з
Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати
можливості нема. Доглядаємо тут кинуті могилки, може, хто там наших батьків
догляне.
Я мовчав і просто гордився
жіночками.
Любов до людей
Дід Іван був такий старий, що
другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав
сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І,
здається , що коли відкрити клітки і загороди,то вони від діда нікуди не
підуть.
І так велось в селі, що поки він
був живий, то ні одне дійство не
відбувалось без кролів.
Ідуть дітки в школу -він усім подарує по парі кроленяток, закінчаться жнива
– механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунку не
обходилося.
До його дійства неможливо
застосувати слова “пожертва “
чи “благодійність”. Він робив
це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.