Блокпост

Кружка теплого, на вишневих гілочках, чаю, обійнята долонями, є вікном у просторі. Вікном, через яке людина миттєво переноситься за своїми думками в інші краї й часи, шукає відповіді на запитання. Саме у такому пошуку, на великому скаті, сидів, розмірковуючи над тим, що розділяють ці мішки з піском? Що привело сюди цих хлопців? За спиною – Дніпровський степ, попереду – Донецький. І між степів – блокпост, як камінь межовий, водорозділ свідомості.

Хто ж поділив той степ? Де той водорозділ? По мові – ні. В степу – всі розуміють один одного. Національність – ні. В степах кого тільки нема! За соціальним станом – теж ні. Он хлопці: ким тільки не працюють!  Іван – господар степу, фермер. Стоїть на блокпосту до кінця тижня. Повернеться в поля. Андрій – заступник  голови правління банку. У відпустці. Айпад і автомат.  Олег – учитель. Директор школи йому всі години поставив у три дні. Решта часу – він тут. Вадим – вальцювальник на заводі. Завод стоїть. Богдан – студент істфаку. Чи відпустили, чи гуляє… Історія ж бо твориться сьогодні й тут.

Чого вони стоять? – вони живуть майбутнім!  А ті люди, що далі по степах, - здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть, у Великій вітчизняній. Воюють за переконання псевдо-ветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, що тут на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня філософія –залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові людей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсудить… і життя.

От би той камінь межовий – та й перенести по свідомості людей десь за Луганськ, по Дон...

Блокпост поміж степів…

Добрі люди

Найкультурніше місто

    Коли шановне панство думає, що найкультурніше місто Європи - то Париж  чи  Відень, воно глибоко помиляється. По правді сказати, я і сам до певного часу помилявся. Поки не потрапив до одного містечка.

   Прибув до нього в справах зрання. У запасі до відкриття потрібної установи  було ще декілька 

годин. Достатньо часу, аби  прогулятися  центральною вулицею, роздивитися будівлі...

    Без поспіху мандрував, порівнював архітектуру з тим, що бачив у інших містах, шукав схожість і відмінність. З річки повівав ранковий свіжий вітерець. Спека ще не встигла зробити гербарії з пишної краси листа дерев і трави. Одним словом, кінець травня.

    Посеред цієї зеленої ранкової краси  на парковій лавці сиділи дві людини.  Вони далеко не належали, по вигляду, до еліти цього міста. І, можливо, у них навіть не було постійного місця  проживання. Сиділи скромно. Між ними була розстелена газетка, на котрій притулилися одне до одного кілька шматочків печива, струнко стояли дві скляночки та  пляшка коньяку.

     Це місто звалось Каховка. І то не важливо, що  підпільно винесений з місцевого заводу коньяк дешевший, ніж звичайне вино. Важливо, що в цім місті вживають виключно коньяк без прив’язки до ступеня зажиточності. Каховка - реальне місто високої культури.

 Пан з Малої Виски.

    Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи.  Скупляюсь.  Продавчиня взяла кошти за покупку. Мовчки відходжу на декілька  кроків від прилавка. Пакую покупку. Раптом чую дитячий голос:

-          Доброго дня!

-          Доброго!

-          А Ви в школі погано вчились?

-          Чому ти хлопчику так вирішив?

-          А Ви не сказали продавчині : «Дякую!»

     До такого діалогу я був трішки не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла би від сорому за мене. Отак я неввічливо вчинив. Нічого кращого ,як викручуватись із ситуації , не придумав.

-          Ти, козаче, звідкіля такий?

-          З Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.

   

    Далі вступила в пояснення бабуся : “Вчора приїхав. За сьогодні я вже не знаю, що робити?  Як по мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження.”

     Поряд із бабусею покидав крамницю маловисківський пан, котрий помножив десять хвилин тому мене на нуль. Покидав з чесно заробленою шоколадкою, за котру не забув подякувати.   Перед моїми очима ж  була моя перша вчителька.  І мені було соромно.

      

      Горіхи

    На краю села, понад толокою, літній чоловік  виконував незвичайне дійство. Він  щось вибірково садив. Але що він міг садити, зробивши отвір і щось кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за відповіддю до цієї людини. Як раптом  із села появився перехожий.

-          Доброго дня!

-          Доброго!

-          Пане ,чи не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?

-          Горіхи.

-          Та ви що?!

-          У нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то повитягувати можуть. Технологія така в нього.

-          Це унікальна людина!

-          Унікальна. Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось ,чи привиділось і почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.

-          Дякую! Добра Вам!

-          Нема за що. До побачення!

     І тільки тепер я побачив, як декілька ворон увесь час крутилось позад тієї людини ,маючи інтерес до того, що в нього у відрі.

Пів століття

    

В одному містечку на острові є старий парк. Блукав його алеями,  розглядав красу. Чомусь увагу весь час привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?

     У розглядинах дійшов до жіночок, котрі працювали на клумбі.

-          Доброго дня!

-          Доброго ! – по черзі відповіли жіночки.   

-          А якого віку ці лавки?

-          У шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком скривають. Ви не перший, хто питає, – відповіла найстарша.

    Півстоліття…?  Неймовірно!!!

 Вихованість

     У нашому селі працював один чоловік столяром. Чоловік - як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей поважав. Ходив завжди теплої пори  в фетровому капелюсі, коли жарко - в легенькому кашкеті.

    І мав той чоловік один гріх. Він любив раз неділі на три випити горілки. І не в міру,  а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не робив. Вживши оковитої, ноги несли його виключно додому. 

    Дійшовши до воріт, він мав два варіанти подальшого перебування до полегшення свого стану. Перший – лягти на лавку під забором. Другий - лягти на спориш, головою до хвіртки, а ногами до дороги, і ні в якому разі не по - іншому.

    Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь значущий об’єкт, то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою  намагався зняти  трішки капелюха чи кашкета ,вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала пияцтво.

   

    

Поминальні дні.

    На цвинтарі порались дві жіночки. Прибирали на могилках, садили квіточки.

-          Вітання Вам!

-          Вітання!

-          А хто Ваші по прізвищу, світла їм пам’ять?

-          Наших тут нема…

-          Ви від сільради?

-          Ні. Ми так.

-          Як?

-          Я з Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати можливості нема. Доглядаємо тут кинуті могилки, може, хто там наших батьків догляне.

    Я мовчав і просто гордився жіночками.

   

        Любов до людей

    Дід Іван був такий старий, що другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І, здається, що коли відкрити клітки й загороди, то вони від діда нікуди не підуть.

    І так велось в селі, що поки він був живий, то  ні одне дійство не відбувалось без кролів.

Ідуть дітки в школу - він усім подарує по парі кроленяток, закінчаться жнива – механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунка не обходилося.

   До його дійства неможливо застосувати слова “пожертва“ чи  “благодійність”. Він робив це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.