Блокпост

Кружка теплого, на вишневих гілочках, чаю, обійнята долонями, є вікном у просторі. Вікном, через яке людина миттєво переноситься за своїми думками в інші краї й часи, шукає відповіді на запитання. Саме у такому пошуку, на великому скаті, сидів, розмірковуючи над тим, що розділяють ці мішки з піском? Що привело сюди цих хлопців? За спиною – Дніпровський степ, попереду – Донецький. І між степів – блокпост, як камінь межовий, водорозділ свідомості.

Хто ж поділив той степ? Де той водорозділ? По мові – ні. В степу – всі розуміють один одного. Національність – ні. В степах кого тільки нема! За соціальним станом – теж ні. Он хлопці: ким тільки не працюють!  Іван – господар степу, фермер. Стоїть на блокпосту до кінця тижня. Повернеться в поля. Андрій – заступник  голови правління банку. У відпустці. Айпад і автомат.  Олег – учитель. Директор школи йому всі години поставив у три дні. Решта часу – він тут. Вадим – вальцювальник на заводі. Завод стоїть. Богдан – студент істфаку. Чи відпустили, чи гуляє… Історія ж бо твориться сьогодні й тут.

Чого вони стоять? – вони живуть майбутнім!  А ті люди, що далі по степах, - здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть, у Великій вітчизняній. Воюють за переконання псевдо-ветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, що тут на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня філософія –залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові людей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсудить… і життя.

От би той камінь межовий – та й перенести по свідомості людей десь за Луганськ, по Дон...

Блокпост поміж степів…

Добрі люди

Найкультурніше місто

    Коли шановне панство думає, що найкультурніше місто Європи -то Париж  чи  Відень, воно глибоко помиляється. По правді сказати, я і сам до певного часу помилявся. Поки не потрапив до одного містечка.

   Прибув до нього в справах зрання. У запасі до відкриття потрібної установи  було ще декілька 

годин. Достатньо часу, аби  прогулятися  центральною вулицею, роздивитися будівлі...

    Без поспіху мандрував, порівнював архітектуру з тим, що бачив у інших містах, шукав схожість і відмінність. З річки повівав ранковий свіжий вітерець. Спека ще не встигла зробити гербарії з пишної краси листа дерев і трави. Одним словом, кінець травня.

    Посеред цієї зеленої ранкової краси  на парковій лавці сиділи дві людини.  Вони далеко не належали, по вигляду, до еліти цього міста. І ,можливо ,у них навіть не було постійного місця  проживання. Сиділи скромно. Між ними була розстелена газетка ,на котрій притулилися одне до одного кілька шматочків печива, струнко стояли дві скляночки і  пляшка коньяку.

     Це місто звалось Каховка. І то не важливо, що  підпільно винесений з місцевого заводу коньяк дешевший, ніж звичайне вино. Важливо, що в цім місті вживають виключно коньяк без прив’язки до ступеня зажиточності. Каховка - реальне місто високої культури.

 Пан з Малої Виски.

    Дніпро. Крамниця біля мого будинку. За мною в черзі жіночка з хлопчиком років шести-семи.  Скупляюсь.  Продавчиня взяла кошти за покупку. Мовчки відходжу на декілька  кроків від прилавка. Пакую покупку . Раптом чую дитячий голос:

-          Доброго дня!

-          Доброго!

-          А Ви в школі погано вчились?

-          Чому ти хлопчику так вирішив?

-          А Ви не сказали продавчині : «Дякую!»

     До такого діалогу я був трішки не готовий. У цей момент моя перша вчителька згоріла би від сорому за мене. Отак я неввічливо вчинив. Нічого кращого ,як викручуватись із ситуації , не придумав.

-          Ти, козаче, звідкіля такий?

-          З Малої Виски. До бабусі вчора приїхав.

   

    Далі вступила в пояснення бабуся : “Вчора приїхав. За сьогодні я вже не знаю, що робити?  Як по мікрорайону ходити? Він усім робить зауваження.”

     Поряд із бабусею покидав крамницю маловисківський пан ,котрий помножив десять хвилин тому мене на нуль. Покидав з чесно заробленою шоколадкою, за котру не забув подякувати.   Перед моїми очима ж  була моя перша вчителька.  І мені було соромно.

      

      Горіхи

    На краю села, понад толокою, літній чоловік  виконував незвичайне дійство. Він  щось вибірково садив. Але що він міг садити ,зробивши отвір і щось кидаючи в нього з відра? Я стояв у роздумах. Перебравши думки, зібрався іти за відповіддю до цієї людини. Як раптом  із села появився перехожий.

-          Доброго дня!

-          Доброго!

-          Пане ,чи не можете ви пояснити, що той чоловік садить на тій стороні толоки?

-          Горіхи.

-          Та ви що?!

-          У нашому селі його навіть прозвали дід Ворона. У нього заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони. Бо як менше, то повитягувати можуть. Технологія така в нього.

-          Це унікальна людина!

-          Унікальна. Щось із ним сталось таке років десять тому. Чи приснилось ,чи привиділось і почав садити. Обсадив усе село. Вже є такі горіхи метрів під чотири.

-          Дякую! Добра Вам!

-          Нема за що. До побачення!

     І тільки тепер я побачив ,як декілька ворон увесь час крутилось позад тієї людини ,маючи інтерес до того, що в нього у відрі.

Пів століття

    

В одному містечку на острові є старий парк. Блукав його алеями,  розглядав красу. Чомусь увагу весь час привертали лавки. На кінець зрозумів. Вони були з бруса. І що цікаво, весь брус одного віку і доволі старий. Питання так зацікавило, що почав розглядати сліди бодай одного ремонту. Невже простояли отак і ніхто не пошкодив ні разу?

     У розглядинах дійшов до жіночок, котрі працювали на клумбі.

-          Доброго дня!

-          Доброго !– по черзі відповіли жіночки.   

-          А якого віку ці лавки?

-          У шістдесят восьмому поставили, до свята в місті. Кожного року лаком скривають. Ви не перший ,хто питає, – відповіла найстарша.

    Півстоліття…?  Неймовірно!!!

 Вихованість

     У нашому селі працював один чоловік столяром. Чоловік - як чоловік. Шматок хліба заробляв чесно, людей поважав. Ходив завжди теплої пори  в фетровому капелюсі, коли жарко - в легенькому кашкеті.

    І мав той чоловік один гріх. Він любив раз неділі на три випити горілки. І не в міру,  а добре випити. Голови не втрачав, шкоди не робив. Вживши оковитої ,ноги несли його виключно додому. 

    Дійшовши до воріт, він мав два варіанта подальшого перебування до полегшення свого стану. Перший – лягти на лавку під забором. Другий - лягти на спориш , головою до хвіртки, а ногами до дороги ,і ні в якому разі не по- іншому.

    Коли мимо нього по дорозі рухався хоч якийсь значимий об’єкт ,то він припіднімав голову, не приходячи до свідомості, і рукою  намагався зняти  трішки капелюха чи кашкета ,вітаючись. Його вихованість, на відміну від сили волі, перемагала пияцтво.

   

    

Поминальні дні.

    На цвинтарі порались дві жіночки. Прибирали на могилках, садили квіточки.

-          Вітання Вам!

-          Вітання!

-          А хто Ваші по прізвищу, світла їм пам’ять?

-          Наших тут нема…

-          Ви від сільради?

-          Ні. Ми так.

-          Як?

-          Я з Житомирщини, Марія з Одеської області. Могили наших батьків там. Поїхати можливості нема. Доглядаємо тут кинуті могилки, може, хто там наших батьків догляне.

    Я мовчав і просто гордився жіночками.

   

        Любов до людей

    Дід Іван був такий старий, що другого за віком діда в селі він водив у школу до першого класу. Жив сам. Мав сад і город. Тримав незліченну кількість кролів. Вони жили у нього скрізь. І, здається , що коли відкрити клітки і загороди,то вони від діда нікуди не підуть.

    І так велось в селі, що поки він був живий, то  ні одне дійство не відбувалось без кролів.

Ідуть дітки в школу -він усім подарує по парі кроленяток, закінчаться жнива – механізаторам по кролику, новосілля теж без його вухатого подарунку не обходилося.

   До його дійства неможливо застосувати слова “пожертва “ чи  “благодійність”. Він робив це просто від Душі. Так дід намагався по-своєму дарувати радість людям.