На погрібнику, рясно вкритому килимом споришу, стояла скриня, підставивши свої темно-зелені боки, розмальовані квітами, сонечку. Здавалося, що вона – вершина вісі, навколо якої обертається двір з усіма його мешканцями й крамом. Біля скрині сиділа дівчина. Наспівуючи пісню, малювала пензликом квіти і соловейка. За цією чудовою картиною стежив кіт з-під клуні, господар двору – пес з-під бузку, і я – від воріт. Коли б не важлива справа і обмаль часу, то ніякі сили не змогли б мене змусити зіпсувати цю ідилію.
- Доброго Дня, Даринко.
- Ой! Доброго. Я так захопилася справою, що й не почула, як Ви підійшли.
- Батько казав, ти поступила до технологічного.
- Так. Пройшла по конкурсу.
- Вітаю. А де батько?
- Я зараз збігаю за ним. Він говорив, як приїдете, щоб я погукала. Він – за левадами, вербу розпилює. Блискавка в дерево влучила.
- Гаразд.
- Я бігом. Ви скриню початуйте. Фарба свіжа, голуби шкоди можуть наробити.
Даринка поспішила за батьком у сам кінець вулиці, де починалися вже левади. Я неквапом обійшов скриню. Сів на стілець, розглядаючи малюнок і міцні ковані боки, мідні завіси. Не просто розглядав – відчував її душу. Читав написану на ще міцному корпусі її автобіографію…
1918 року майстер Степан Тесля виготовив мене і моїх сестер. Знатна майстриня Галина Гненна розмалювала і продала того ж року на ярмарку. Петро Коваленко придбав для доньки Марії.
1918-1920 роках Марія вишивала, шила, ткала й складала своє придане. Я була багатою скринею.
1920 року висватав Марію міцний парубок Андрій Заремба. Молодь усім кутком перетягувала мене до хати свекрухи. Моя господарка була вправна майстриня, її рушниками замінили попередні під образами.
1922 року молоді господарі рятувались від голоду, переїхала і я з ними до залізничної станції.
1923 рік. Повернулася з господарями до села. Збагатіла на пелюшки.
1925 року молоді господарі перенесли мене до нової хати. Стояла як пані під біленою стіною, накрита тканим рушником. А наді мною, в рамочці, висіли хвото всієї рідні.
В 1925 -1930 роки не бідувала. Тримала в собі й одежину з рушниками, і грошенята, та й інший крам.
1932 року раптово спорожніла. Господар зробив у мені подвійне дно і ховав там зерно.
1933 року померла господиня моя Марія і менша дочка Горпина. Андрій зі старшою донькою Наталкою витягли з мене останню ряднину. В ній їх і поховали, по-багатому.
1937 року конфіскували мене як майно ворога народу. Везли на підводі, як арештантку, до сільради. Заклеїли барвінок, жовті мальви та колоски агітками.
1941 року, при відступі радянських військ, кинули мене у сільраді. Отримала перше поранення у правий бік німецькою кулею.
В 1941-1943 роках зберігала зброю в комендатурі.
1943 року, в грудні, отримала друге поранення. Кулю від радянських військ, що наступали. Сільрада згоріла. З дещо підкопченими боками мене забрала Наталя додому.
1945 року сусідський дід поладнав мене, Наталя підфарбувала боки, підмалювала мальви й барвінок, поновила колоски й соловейка.
1946 року, завдяки моєму подвійному дну, вижила Наталчина сім’я.
1949 зосталися з Наталкою та її маленькою донькою Анютою. Чоловік-інвалід, покалічений на фронті, кудись зник перед днем народження генерального секретаря.
1950-1960 роки стояла майже порожня. Анютині шкільні зошити та Наталчин зошит із трудоднями лежали майже на дні. Любила я, коли Анютка старанно вчила на мені уроки.
1965 рік. Як придане – була подарована Анюті на весілля.
1969 рік. Поверх пелюшок, нашитого краму, зошиту з трудоднями, лягли новенькі паспорти.
1970 року, розмалювавши новими фарбами, Анюта залишила мене Наталі й гайнула з чоловіком на заробітки в Донецькі краї.
1970-1982 роки зберігала пожитки Наталії, листи від дочки і гостинці внукам. Бувало Наталія відкриє мене і дивиться як вікно часу.
1982 року забрали одежину Наталі… Повернулася дочка з сім’єю. Чоловік Степан, сини – Олекса й Павло та дворічна донька Даринка.
1986 року звели на подвір’ї нову хату. Але мене до неї не взяли. Стояла я у старій. То повна, з комбікормом, а то пуста.
1998 року відремонтував мене господар. Почистив, завіси поновив. Виніс на погрібник, щоб Даринка помалювала. Придане складала...
- Дядьку, батько вже йдуть.
- Як ти швидко обернулась.
- Я прутка.
- Чатував на совість.
- Красива скриня у мене?
- Як ти, Даринко. Дуже красива!
- Приданого наскладаєш, найкращий парубок тебе посватає, щаслива будеш.
- Прабабця із нею заміж виходила.
- Намалюй соловейку пару, Даринко.
- Намалюю. А я думаю: чого недостача?...
Я не міг відвести очей від скрині, що прийшла з України – в Україну.
(Замітка написана на основі нотаток, зроблених наприкінці 90-х)
- Доброго Дня, Даринко.
- Ой! Доброго. Я так захопилася справою, що й не почула, як Ви підійшли.
- Батько казав, ти поступила до технологічного.
- Так. Пройшла по конкурсу.
- Вітаю. А де батько?
- Я зараз збігаю за ним. Він говорив, як приїдете, щоб я погукала. Він – за левадами, вербу розпилює. Блискавка в дерево влучила.
- Гаразд.
- Я бігом. Ви скриню початуйте. Фарба свіжа, голуби шкоди можуть наробити.
Даринка поспішила за батьком у сам кінець вулиці, де починалися вже левади. Я неквапом обійшов скриню. Сів на стілець, розглядаючи малюнок і міцні ковані боки, мідні завіси. Не просто розглядав – відчував її душу. Читав написану на ще міцному корпусі її автобіографію…
1918 року майстер Степан Тесля виготовив мене і моїх сестер. Знатна майстриня Галина Гненна розмалювала і продала того ж року на ярмарку. Петро Коваленко придбав для доньки Марії.
1918-1920 роках Марія вишивала, шила, ткала й складала своє придане. Я була багатою скринею.
1920 року висватав Марію міцний парубок Андрій Заремба. Молодь усім кутком перетягувала мене до хати свекрухи. Моя господарка була вправна майстриня, її рушниками замінили попередні під образами.
1922 року молоді господарі рятувались від голоду, переїхала і я з ними до залізничної станції.
1923 рік. Повернулася з господарями до села. Збагатіла на пелюшки.
1925 року молоді господарі перенесли мене до нової хати. Стояла як пані під біленою стіною, накрита тканим рушником. А наді мною, в рамочці, висіли хвото всієї рідні.
В 1925 -1930 роки не бідувала. Тримала в собі й одежину з рушниками, і грошенята, та й інший крам.
1932 року раптово спорожніла. Господар зробив у мені подвійне дно і ховав там зерно.
1933 року померла господиня моя Марія і менша дочка Горпина. Андрій зі старшою донькою Наталкою витягли з мене останню ряднину. В ній їх і поховали, по-багатому.
1937 року конфіскували мене як майно ворога народу. Везли на підводі, як арештантку, до сільради. Заклеїли барвінок, жовті мальви та колоски агітками.
1941 року, при відступі радянських військ, кинули мене у сільраді. Отримала перше поранення у правий бік німецькою кулею.
В 1941-1943 роках зберігала зброю в комендатурі.
1943 року, в грудні, отримала друге поранення. Кулю від радянських військ, що наступали. Сільрада згоріла. З дещо підкопченими боками мене забрала Наталя додому.
1945 року сусідський дід поладнав мене, Наталя підфарбувала боки, підмалювала мальви й барвінок, поновила колоски й соловейка.
1946 року, завдяки моєму подвійному дну, вижила Наталчина сім’я.
1949 зосталися з Наталкою та її маленькою донькою Анютою. Чоловік-інвалід, покалічений на фронті, кудись зник перед днем народження генерального секретаря.
1950-1960 роки стояла майже порожня. Анютині шкільні зошити та Наталчин зошит із трудоднями лежали майже на дні. Любила я, коли Анютка старанно вчила на мені уроки.
1965 рік. Як придане – була подарована Анюті на весілля.
1969 рік. Поверх пелюшок, нашитого краму, зошиту з трудоднями, лягли новенькі паспорти.
1970 року, розмалювавши новими фарбами, Анюта залишила мене Наталі й гайнула з чоловіком на заробітки в Донецькі краї.
1970-1982 роки зберігала пожитки Наталії, листи від дочки і гостинці внукам. Бувало Наталія відкриє мене і дивиться як вікно часу.
1982 року забрали одежину Наталі… Повернулася дочка з сім’єю. Чоловік Степан, сини – Олекса й Павло та дворічна донька Даринка.
1986 року звели на подвір’ї нову хату. Але мене до неї не взяли. Стояла я у старій. То повна, з комбікормом, а то пуста.
1998 року відремонтував мене господар. Почистив, завіси поновив. Виніс на погрібник, щоб Даринка помалювала. Придане складала...
- Дядьку, батько вже йдуть.
- Як ти швидко обернулась.
- Я прутка.
- Чатував на совість.
- Красива скриня у мене?
- Як ти, Даринко. Дуже красива!
- Приданого наскладаєш, найкращий парубок тебе посватає, щаслива будеш.
- Прабабця із нею заміж виходила.
- Намалюй соловейку пару, Даринко.
- Намалюю. А я думаю: чого недостача?...
Я не міг відвести очей від скрині, що прийшла з України – в Україну.
(Замітка написана на основі нотаток, зроблених наприкінці 90-х)