Політтехнолог

   Він навчався в інституті на ‘відмінно”. Списував товсті зошити лекціями та конспектами першоджерел. Був відрадою викладачів “Історії КПРС”, “Політекономії”, Марксистсько-ленінської філософії ”, “Наукового комунізму”.  Його настільки любили ці викладачі, що інколи самі ходили домовлятись, аби йому підтягнули до максимальної оцінку з інших дисциплін. Він був членом  комітету комсомолу і мав підвищену стипендію.

   Він став асистентом кафедри історії КПРС. Вступив до аспірантури , вибрав тему кандидатської дисертації. Його відвідували думки про трансформацію свого прізвища на нове, із закінченням -ов, а далі – й повну зміну національності, відповідно до прізвища.   Він вже бачив себе незабаром доцентом, по тому – завкафедри, а може й секретарем райкому чи, навіть, обкому.

   …1991 рік… Доля майже зламана. Навколо – тисячі людей, котрі не думають про закінчення –ов у своєму прізвищі… Котрі говорять “не городською” мовою. Котрі радіють Незалежності, не розуміючи, що це слово існує тільки тоді, коли діють три чинники – розум, праця й любов до рідної землі.

    …Він викладав Політологію, його товариш по аспірантурі – Історію України.

       Він вважав себе росіянином, практично корінним москвичем, просто тут він – на все життя… І, навіть не виправивши закінчення у прізвищі – на -ов, був іншим. Він викладав студентам їхню меншовартість і розповідав про «тридев’яте царство» зі «стольним градом» на Півночі.

       Його товариш – розповідав студентам про “зламану калину” й “надкушений каравай”. І теж  викладав меншовартість.

       Їхні голови були повернуті у минуле. Вони його не аналізували, а вихваляли. Вони вчили людей кричати імена вождів. Ними керували емоції. Ними керував заробіток на волевиявленнях громадян. Вони знали відповіді на усі питання, крім одного – що далі?

    …А далі – було так,  як сьогодні і вчора: розділяй та володарюй.  Панотці з різних церков  читали прокльони з однієї книжки одне одному і не своїм паствам. Народ ділили по вождях, прізвищах, діалектах, річках, горах, лісах, … Ділили і владарювали.

     Він відчував себе надлюдиною, жонглюючи малозрозумілими для широкого загалу термінами. Він міг творити хаос. Він осягнув глибину глибин – для політики достатньо  емоцій та вічних розчарувань.  І його товариш, котрий читав Історію України, розумів це не гірше за нього.

     …Перемога. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати на багато років вперед . А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти?...

     Правильна мета – напівперемога або напівпрограш.  Вічна революція – заробіток. “Прийти до мети – позбавити себе заробітку” - неписана істина для політтехнолога.  

     …З різних сторін майдану стояло дві сцени під різними прапорами.  І з них – два колишніх аспіранти закликали до вічного хаосу…

      А посеред площі стояла молода людина з жовто-блакитною стрічкою на комірці. Стояла і думала: «Боже, як же ж вас, заробітчани, позбутися разом із вашими спонсорами? Я хочу тут жити, і моє тридев’яте царство – саме тут. Не женіть мене з моєї країни! Сьогодні ввечері ви побіжите звітувати до сусіднього царства про те, як опанували мене...

А я – не ваш. Я – батьків своїх і землі своєї син. Я –  Українець!».

Осінь в Протовчій

    Пізня осінь…  Сонце кидає свій погляд у  плавні - простір, де час і думки рухаються в іншому вимірі. Тут навіть сонячні промені змінюють свою швидкість і сутність. Вони граються з останнім листом шовковиці, малюють в осінній воді портрети дерев, а потім - зникають у зеленій траві голого лісу. В траві, що піднялась восени, аби забрати з собою в зиму ці промені, які, перезимувавши, зійдуть весною і посміхатимуться первоцвітами.

       Тиша. Протовче. Перетин часів… «І пішли на конях і в лодіях, і прийшли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові» . Ось їхні лодії в затоці. Я їх уявляю, ні, я їх бачу. Виснажені шляхом, статечні чоловіки важко йдуть берегом, повз мене. В руках - зброя, кольчуги. В очах втома і невідома доля.  Біля броду – коні. То спішені варяги рухаються бродом до острова. Сонячні промені губляться у цьому всьому, навіть, не відблискуючи на кольчугах і у каламутній воді переправи. Чим чи ким вони повернуться незабаром?

       Може їхні душі – то сьогоднішня зграя диких качок на озері з пізнім виводком, котрий не може відлетіти у Вирій. А може – ті акації з покрученим вітром гіллям. Бог один знає, у що, чи у кого сонячні промені перенесуть душі лицарів війни. Подарують спокій  чи неспокій.

      Осінь у плавнях. Пройти стежкою може кожен, а увійти в осінь – ні. Не кожному Протовче показує свою вічність. Чайки поміж чайками. Весла поміж крилами. Богдан Федорович Мамай під парусом думку гадає. Тріпає вітер парус і чуби лицарям війни. Хмара. Хмара над водою забрала всі чайки і промені сонця. У спокої – неспокій.  Протовче - нескінченний ланцюг вічності.

      З  цього місця ніхто нікуди не пішов.  Душі людей із різних часів навічно прив’язані тут.  Вони невтомні у своїй нескінченній справі.  Іду дамбою, збудованою у війну для залізниці. Іду серед стомлених  тяжкою працею жінок і дітей…  Тиша. Розплився туман по очеретах і, розірвавшись на шмаття, злетів білими чайками в небо…

      Безмовна історія плавнів говорить більше, ніж можна сказати.  Хитають святі дерева кронами над старим кромлехом, безмовними обсерваторією і календарем.  Теплі й холодні каміння, як чорні і білі смуги життя, як доля і недоля, читають свої тексти буття, даруючи розуміння, що Ви – ланка нескінченного ланцюга історії цієї землі.

     Ми покидали Протовче ніби виходили з невідомої хмари, що існує у нашій уяві. Очевидно, господарі міста нас дійсно приймали – то, значить, ще не втрачені наші степові Душі.

       Осінь у плавнях вишивала жовтим кленовим листом по зеленій осінній траві. Сонячні промені малювали портрети дерев у холодній воді. Зима вже десь готувала новий білий аркуш для продовження літопису. Плавні проводжали нас, не прощаючись.

...................................................................................................................................................................
- «І пішли на конях і в лодіях, і пришли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові». Це – з нагоди розміщення тут війська великого князя Святополка Ізяславовича перед переможною битвою з половцями 1103 року
-  1493 року Богдан Федорович Глинський ( Мамай) разом із «царевичем Уздемиром» ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлене  місто Очаків.Нападників Глинського хан називав козаками черкаськими
- В період другої світової війни в плавнях Хортиці була побудована дамба, по якій проходила залізниця - завдовжки 650м. На будівництві було задіяне цивільне населення Запоріжжя.