МакДональдс

Сільська дитина, потрапляючи в місто, стає тихою, спокійною і слухняною. На теренах рідного села вона все знає, а в місті — ні. Все для неї велике, незнайоме, вона тримається за старшого, як курча за квочкою. Виїзд за межі рідного поселення — подія неординарна. Зважаючи на перелічені характеристики, екскурсійні агенції полюбляли працювати із сільськими школами.

До Умані, Полтави, Запоріжжя бігли екскурсійні автобуси. Ну і, звісно, до рідного Дніпропетровська — із сіл області. Є що подивитися в нашому місті: музеї, театри, планетарій, історичні місця, цирк, старі та нові будівлі. Про одну з таких поїздок учнів Дібрівської середньої школи до обласного центру написано це оповідання.

Грудневого дня, переглянувши в планетарії копію сільського нічного неба, блукали екскурсанти довкола палацу студентів у парку Шевченка. Екскурсовод розповідала про велич царських персон та їхнього оточення у розв’язанні питань щодо заснування міста на Дніпрі.

Ті учні, котрі вчилися з великими труднощами, поєднували зміст словосполучень екскурсовода: милостива государиня і кріпосне право, святіша персона і небачена повія, визволительниця краю і знищення Запорізької Січі. Дочекавшись закінчення розповіді, дітлахи приступили до обов’язкової протокольної процедури в парку ім. Шевченка — фотографування на скульптурі лева.

Наступав обід. У плані поїздки були відвідини ресторації «Макдональдс». Це іноземне слово манило своєю таємністю, невідомими заморськими стравами. І взагалі було цікаво.

Нарешті екскурсійний автобус прибув до невідомого «Макдональдзу». Після, як нам здавалося, радянської одноманітності у сфері громадського харчування, у першій половині 90-х років минулого століття почали з’являтися, як гриби після дощу, ресторації різного ґатунку. Їхні назви збуджували населення своєю неординарністю і таємним змістом. На зміну звичайним назвам на зразок «Хвиля», «Берізка», «Лісова галявина», «Левада», «Марічка» прийшли нові: «Елен», «Дієго», «Чікаго», «Фудзіяма». У них подавали старі й нові страви: щось було гірше, щось краще. А багато що просто перейменували: поганий м’ясний пиріг, схожий на гербарій, — піца, смажена соломкою картопля стала картоплею фрі, шматок піджареного м’яса — стейком. Взагалі для любителів модних слів, а не кухні, — це неабияке задоволення.

Поява «Макдональдсу» в Дніпропетровську була подією феєричною, як і, чесно кажучи, на всьому пострадянському просторі. Місяць до нього стояла черга, як у передсвятковий день до залізничних кас. Потім інтерес підупав, зосталися тільки стійкі шанувальники. І вже після тієї великої першої хвилі цікавих потягнулися до заморської ресторації робити виторг екскурсійні автобуси з периферії.

Отак і наш автобус підкотив до невідомого майже всім дітям закладу громадського харчування. Після короткого огляду краси будівлі та благоустрою території наш зголоднілий колектив рушив до приміщення.

Швидко вишикувались діти, вітаючись із чемним працівником ресторації.

- Доброго дня.

- Доброго, а звідкіля ви?

- З Діброви.

- Це де?

- На Дніпрі.

Проходили екскурсанти в зал, минаючи працівника, що роздумував над питанням, де саме на Дніпрі ота Діброва. Звиклі триматися на чужій території табором, діти зайняли столи в дальнім кутку залу. Склали речі й вишикувалися до кас. У вишикуваному строю, з піднятими до цінників головами, діти завмерли, вивчаючи цифри. З протилежного боку, з-за прилавків, на них дивилися працівники цього закладу. Така пауза тривала більше хвилини. Порушив її один із касирів.

- Що будемо замовляти?

У відповідь — тиша. А ще за півхвилини розпочався діалог між дітьми.

- Сашку, що таке гамбургер?

- То дві булочки по десять копійок, а між ними шматочок дуже маленької поганої котлетки.

- А чому він тоді коштує, як відро пшениці?

- Не знаю.

- Оксанко, а що таке…

І та розмова набувала все більшого негативу до кухні цього закладу. Підсилювався він пропорційно поширенню запаху пересмаженої олії.

Скінчилося все несподівано для працівників ресторації. Закінчивши вивчати астрономічні цифри цін, дітлахи з такою ж швидкістю, як і йшли до прилавка, розвернулися і рушили, немов за командою, до зайнятих ними столів. Розмістилися і почали витягувати свої домашні харчі. Ну яка мама відпустить із села в далеку дорогу дитину, не давши простих сільських наїдків? Того дня нехитра сільська їжа була представлена в такому асортименті: борщики на свинині й курятині, супи з домашньою локшиною та фрикадельками, котлетки різних видів, відбивні, печеня, тушкована картопелька, пельмені, вареники з картоплею і печінкою, сиром, сальце копчене й не копчене, ковбаса домашня, сметана і ряжанка… Довго розписувати не буду. Скажу тільки, що в інших відвідувачів цієї ресторації апетит пропав відразу. Нещасний гамбургер не міг змагатися ні за смаковими якостями, ні за видовими з бройлером Павлика, а картопля фрі — з Оленчиною тушкованою картоплею.

Відвідувачі покидали заклад один за одним, так і не замовивши або не доївши замовлене. У кутку сумно сидів персонал ресторації, дивлячись на таке нестандартне дійство в залі.

Треба віддати належне керівництву: їхні нерви витримали до закінчення обіду. Далі їхній директор розмовляв із керівником екскурсії. На прощання побажав щасливо провести час, що залишився в місті, і без пригод повернутися додому.

В автобусі всі зрозуміли, чому їх так наполегливо попросили залишки продуктів викинути в окремий контейнер. Його двоє працівників волокли за територію закладу. Вчителі, дивлячись на це дійство, допитували екскурсовода:

- Ну, що вони сказали?

- Що сказали?

- Так, що?

- А сказали, щоб сільських дітей до їхнього закладу більше не возили. Мало того, що нічого не купують, так ще й проводять диверсії проти закладу.

Далі в культурній програмі був цирк. На повні шлунки він виглядав весело і цікаво. Поверталися, сповнені вражень, вже потемки до рідного села.

Пройшло вже з десяток років після першого відвідування МакДональдза. Та інколи, глянувши на нього, згадую ту подію і посміхаюся.

Посівний календар

Можливо, саме життя чи якийсь інший фактор заклали в наших людей віру в диво. Розумом люди знають, що цього дива ніколи не буде, а душею вірять. Вірять як дітлахи, наївно і таємно. І ці два фактори — знання і віра в неможливе диво — вживаються в одній особі. Не виняток і наша сім’я.

Посівний календар – диво, котре з’явилося на шпальтах газет і журналів. Після переважно чудес медичного спрямування (Кашпіровського і Чумака із зарядженою водою, білих і чорних чаклунів), з’явились поради по часу посіву та посадки городини. Посівний календар замахнувся сперечатися з самою агротехнікою, зі спостереженнями за природними явищами протягом багатьох десятиліть. Ще вчора селяни міряли температуру ґрунту та його вологість, оцінювали кліматичні умови за прогнозами погоди та прикметами. А сьогодні все це вже нікому не потрібно. Всі турботи як гора з плечей. Купляєш районну газету, там вже за селянина подумали, коли сіяти і коли саджати. На це диво піддалися навіть ті, хто вирощував городину у великій кількості для продажу.

Отак і моя дружина піддалась на таку провокацію. Увечері старанно вивчила надрукований календар і завела бесіду.

- Тут пишуть, що завтра до першої години дня треба висадити розсаду.

- А чому до першої?

- Пишуть, місяць буде йти на спад і тоді треба садити все, що росте під землею.

- А який зв’язок у місяця і нашої розсади?

- Написано: коли в цей час посадити,, то вродить.

- Та ще Святого Юрія весняного не було, на нього завжди якийсь негаразд у погоди прихований.

- Написано, всі садять — і нам треба.

Зламався агроном, піддався умовлянням і таємній надії на диво-врожай. Зрання розкинув шланги водопостачання до ділянки висадки розсади. Відкрив парникові рами. Сходив за кілометр до тракторної бригади, роздав наряди на польові роботи — і вітром до садиби.

О дев’ятій ранку з жінкою на городі почали роботи. Бігом, бігом від парника до ланки. Ямки, вода, ямки, вода, розсада… Рядочок за рядком, один за одним шикувався на ділянці. Під одинадцяту я починав проситись.

- Борисівно, може зупинимося та відпочинемо?

- Ні. До першої години вже недалеко, а третина розсади не висаджена.

- Ой, щось неладне чую.

- Сади розсаду, як вродить то будемо з врожаєм.

Чому до першої? Поїли б, відпочили б. А потім потихеньку і посадили б томати і перець. Ходили в голові думки, а руки все садили і садили.

О першій ми все закінчили. Посадили з пів тисячі розсади удвох. Гуділи спина й ноги, пальці рук заклякли і не гнулись. Та все-таки радість: рядочками стоять перець, томати. Робота зроблена.

- Як вродить — ото вторгуємо…

- А як не вродить, посуха чи що інше?

- Вродить, календар розумні люди складають, отак просто в районній газеті його друкувати не стали б.

На краю ланки я очима рахував врожай. Томатів і перцю на продаж буде трішки. Можливо, навіть на вугілля та дрова вистачить виторгу. Проглянувши ще раз ділянку, пішов обідати.

А на душі все щось не так. Учора ноги крутило, і взагалі якось важкувато, як на зміну погоди.

Смачний борщ у Борисівни. Після тарілки другої настає душевний спокій і задоволення життям. Хочеться прилягти й годинку поспати. Та цього разу щось потягнуло мене ще раз поглянути на висаджену розсаду, пройтися по двору.

З краю городу я розглядав чорну хмару, що сунула прямо на наше село і безпосередньо на двір. Вона була така чорна, що в її добрих намірах запідозрити було неможливо. Вона йшла по небу впевнено, широким фронтом, кожної хвилини посилюючи розуміння безнадійності ситуації. Ось уже вона над Звонецьким порогом, і того берега не видно. Між чорним небом і Дніпром — біла стіна.

От і все… Ніколи не треба рахувати виторг від врожаю наперед, погана прикмета. Посівний календар… Цілий ряд думок про нього промайнув майже миттєво. І жодна думка не була толерантною та літературною. Ще якось кволо подумав покласти граблі з лопатою навхрест серед двору, та біла стіна зливи вже була на нашому березі.

Потекли миттєво струмки, земля укрилася льодяними кульками. Град шматував молоде листя на деревах, рубав безжалісно викохану Борисівною розсаду. А за хвилин двадцять усе затихло, з’явилося сонце. Небо стало блакитне і безхмарне. На сході зникала за обрієм чорна хмара, караючи передплатників районної газети за виконання порад посівного календаря.

На городі лежала пошматована розсада. Борисівна мовчала, і я мовчав. А по двору неквапливо розносив вітер шматки районної газети.

Отак було покарано слабкість людської натури до дива.

Стали ми по-старому працювати: міряли вологість ґрунту і температуру, уважно стежили за прогнозом погоди. А посівні календарі більше не читали. Якось співпраця з ними не склалася.

Дитяча мрія

Дитячі мрії! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.

На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стомлених після роботи, на краю вулиці в надії, що котрийсь таки, попри втому, згодиться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки нас туди влазило, сказати дуже важко: визирали з усіх вікон, хіба що в багажнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей і качок, що паслися обабіч дороги.

Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости й отак, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.

Минуло три десятиліття з того часу. Приїхав якось на хутір мого дитинства, а точніше — на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив повертатися, аж тут завважив, що двоє малюків років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:

- Хлопчики, а ви чиї?

- До діда Миколи приїхали.

- А звати ж вас як?

- Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.

- Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.

Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась. Їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія: вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.

Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.

- Діду Миколо, чи пам'ятаєте мене?

- Вас, Маржанів, по породі видно. А ти чим на хліб заробляєш?

- Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.

- Добре діло. На хліб вистачає?

- Та коли як.

- Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?

- Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.

- Мало нас тут зосталось, десятків зо два.

- А чому до дітей в Бобринець не їдете?

- У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.

Поговорили з дідом, попрощався і поїхав дорогою, якою ходив малим. Їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулася.

Менеджер

Постало проблема придбання нового ноутбука для співробітниці компанії. Вирішуючи це питання, ми прибули до крамниці побутової техніки.

Простора зала з стелажами, різноманіття товарів, напівсонні працівники. Поодинокі покупці вибирали товар. Декому з них розповідали продавці-консультанти про неперевершеність праски чи фотоапарата. Дехто сам намагався розібратися в технічних характеристиках товару. На виході з торгової зали охоронник загравав до дівчини на касі. Все підкреслювало велич крамниці.

У цій напівкосмічній невагомості до нас підійшла дівчина з опитувальним листом.

На беджі красувалося: Ілона. Менеджер. Не піднімаючи очей, натреновано посміхнулася.

- Ви вперше в нашій крамниці?

- Ні.

- Ви робили раніше придбання?

- Так.

Вона чітко йшла очима по інструкції опитування, котру тримала на планшетці перед очима.

- Що ви у нас раніше купували?

- Холодильник.

- Ви задоволені?

- Ні.

Нештатна ситуація вивела її зі сонливого стану. Розгублено бігала очима по інструкції. Зібравши весь свій інтелект, зробила імпровізацію на межі своїх можливостей.

- Чому?

Я вирішив познущатися. І з серйозним виразом обличчя продовжив діалог.

- Ваш холодильник вночі надкушує продукти, а вранці звертає на мене.

Дівчина потрапила в такий стан, що в комп’ютері відповідає слову «завис».

За цим дійством із сусіднього відділу спостерігав чоловік років п'ятдесяти. Можливо, то був директор магазину, можливо, його заступник. Не настільки важлива посада, важливий той рівень майстерності, з яким він вийшов із ситуації.

- Шановний пане, то Вам попала модель холодильника, котру збирають в Україні.

Визнаю, його імпровізація була вищою за мою.

Коли ми покидали крамницю, менеджер ще стояла з тим же виразом обличчя і на тому місці, де ми з нею вели діалог. Бідна дівчина була загнана в кут нештатними відповідями клієнта і перебувала в тому ж стані, що вище порівняний зі станом комп’ютера перед перезавантаженням.

Можливо, я даремно так пожартував?

Акваріум

Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробітку в колгоспі, ну і в проміжках — для шкоди, без якої в дитячому віці прожити неможливо.

От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень у колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка, кидав у воду камінці та перебирав, якими будуть увечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в куток вже не ставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як потрапимо матерям під гарячу руку — ще й мокрою ганчіркою. Отак, у дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором спекотної червневої днини на березі водоймища.

Водоймищем його назвати було важко, більше підходила б назва «болотище». Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був одним із трьох, що були в селі, найменшим, і не кожного року в ньому трималася вода повний сезон. Зручно вмостившись на станині водяного насоса, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала посередині ставу.

- Вікторе, дивись, риба плаває, плавники видно!

- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!

- А яка тут може риба бути?

- Дядько минулого року ловив на вудочку біля очеретів коропа та карася.

- Давай мерщій за підсаками!

Щосили бігли берегом, а далі стежкою через город до Вікторового дядька. Вбігши в двір, ледь віддихаючись, почали розмову:

- Дядько Микола, дайте нам підсаки, метеликів половити.

- А чим це вони вам так дошкулять стали?

- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...

Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув із комори два старі підсаки. Декілька разів повторив застереження, щоб повернули цілі, і все-таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.

Ми бігли до ставка не стежкою, а понад картоплею, цибулею і нещодавно висадженою розсадою.

Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі пішли у воду, де глибина разом з мулом сягала колін. Повільно переставляючи ноги, рухалися, аж раптом блиснула спина великої риби. Я махнув підсаком, щоб накрити її, – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам здавалося, що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я, і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчилися користуватися підсаком на випередження рибини, перехитрили її.

Перший улов – короп кілограмів зо два. Я його тримав, а серце так калатало, що короп, можливо, лякався не мене, а того, як воно стукало від радості.

Вдача посміхнулася і Віктору, і мені, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір, одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитися, кому бігти за другим відром, та з верб на березі почули хриплий голос діда Максима:

- А що, хлопці, ви ловите?

Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали, і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.

- Та то, діду, наша качка до чужого стада прибилася, ото хочемо повернути її додому.

- Ага...

Дід недоговорив і закашлявся, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів рибину, що пропливала повз, і відпрацьованим за годину рухом підсака майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:

- Яка качка? Це ж короп!

І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За пів години ми були розсекречені, і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися: хто біг навпростець, хто на мотоциклі, хто навіть машиною, з крайнього двору несли для улову ночви через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена стосовно кількості та величини риби, яку виловлювали на водоймі. Біг і Вікторів дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибальськими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:

- Ой, мої помідори, ой, моя капусточка, ой, мої огірочки!.. Щоб твоя риба повиздихала!

А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали, і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!

За годину в ставку було більше людей, ніж риби, носилися односельці по водоймі, і нам там місця вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більше і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.

Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:

- Мамо, чистіть рибу, тут усім нам вистачить! - і нахилив відро для оглядин улову.

Мама, як побачила рибу, враз забула про мій вранішній похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни, і, не вірячи своїм очам, почала витягувати рибу з відра. Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибалок, ні дід, ні батько, а тут красні коропи по пару кілограмів кожний — я їх піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв уже про нові рибалки та снасті.

Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми — в той день у селі був рибний вечір.

Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або повтікали, або перелякані сиділи по очеретах, не подаючи голосу. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали — затоптали.

Минуло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав уваги. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав з ремонтом класу.

Якось стала забуватися вже й та рибалка, та, переглядаючи новий підручник із зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їхню будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя у водоймах. І тут вичитав, що карасі, коли пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться у водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, — миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив...”.

Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво, і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталася. Аж ось після перекопування першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась грамів на триста, а може, й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом нумо копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.

І знов, як грім серед чистого неба, цей голос з верб діда Максима:

- А що то, хлопці, ви копаєте, чи садити що будете?

Дід своїм запитанням поставив нас у безвихідне становище.

- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може, змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.

- Я пам’ятаю, як після війни....

Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:

- Юро, я ще одного карася викопав, подивись!

Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.

Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не вистачало місця, і сиділи ми на березі зі своїми п’ятьма карасями на двох, поглядали на події, які відбувались.

Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі — переважно жінки та діти на греблі, і копачі — переважно чоловіки та підлітки з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:

- Іване, глибше копай!

- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!

- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!

- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!

Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і просив повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.

Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора, у зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотний присмак.