Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

«До дев’яти карбованців сріблом у середні 1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини. Тобто в півтора рази мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора рази дорожча», — йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи — Чорним лісом. Від бортників, котрі збирали по дуплах мед диких бджіл, до сьогодення.

Стежка вивела мене на узлісся, де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках, які обмотані змащеними клаптиками зі старих шуб, щоб незвані мурашки не потрапили у вулики. Біля них літній чоловік, перейнятий справами, розмовляв з бджолами, завантажуючи воскотопку.

- Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

- Доброго. Я дід лісовий Терентій.

- Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

- Аж занадто місцевий.

- Ваша пасіка?

- Ні. Петра з міста, що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється, тому я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

- Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.

- Так. І дід теж.

- Сильні сім’ї?

- Хороші. Степова бджола наша. А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з салом та молоко.

- Дякую.

Літній пан приніс коржі, між котрими шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й продовжив бесіду.

- Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

- Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

- Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження, що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

Пасіка в червні — зверху сонечко пригріває, інколи ховаючись за хмарки, котрі блукають небом як отара овець. Коли сонце ховається за хмарину, то з Інгульця на пагорб до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип, у котрий легенько вплітається запах із димаря серцевини верби, що жевріє, та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених Свят на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів — Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю. А скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом, який мав назву від цього лісу?

Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-. Чим ти славний і чим ти грішний пан Юрко?

- Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цим житті взятись.

- То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі Писаніє читав. А потім такого натворив.

- Хто то?

- Максим Залізяк. Та хіба в ньому одному справа? Один горіх у торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

- Гумор у Вас точно місцевий.

- А сам ти, чоловіче Юрко, є місцевий?

- Так. Одна гілка роду з сіл та хуторів, що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

    Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За пів години бесіди дід Терентій мовив

- Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

- Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

Наступного дня заїхав у місті до Миколи.

- Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

- Так. А що?

- Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-  Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …

- Ти знаєш того діда?

- Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює. Одного року підлітком  жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

- До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

 

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою.

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)