Старий Суботівський шлях

   

Старий шлях понад Тясмином. Під літнім сонцем йшов ним пан із Чигирина до Суботова. Ще не старий, але вже й зовсім не молодий. Йшов неспішно, інколи зупинявся, спирався на мандрівний костур і розглядав шлях, річку, переліски, луки, небо. Цей шлях споконвічно блукає берегами Тясмину, перетинаючись із самим собою в часі та зберігаючи свою історію. Старий Суботівський шлях. На ньому історія країни писана колесами маж, повозок і лафетів, підковами, підошвами чобіт і черевиків,  босими ногами. От би зуміти прочитати, що на ньому написано…

Кожна людина зі своєю долею та думками, як і кожна подія — то є цеголка в нашій історії. І з тих цеголок можна скласти нашу історію так, що вона буде опорою для майбутніх поколінь. А можна так скласти, що буде недолугим посміховиськом, якого сторонитимуться. Історія, писана на таких шляхах і на папері, далеко не завжди збігається. Чужі люди намагалися нам складати цеголки на свій розсуд. Та і свої на чужі гроші спритні в такій справі. Усе це зветься руйнацією пам'яті. Отак і живемо чужим розумом, навіть не завжди розуміючи того, що маємо свій. А до свого розуму звертаємось, коли вже треба рятуватись, і намагаємося якось перекласти цеголки в підвалинах нашого буття. Майбутнім володіє той, хто складає з цеголок історію.

Порепаний, як Доля літній Шлях у долині понад Тясмином. Один з порталів нашої історії. Зуміти б прочитати, що написано по ньому тими, хто в різні часи ходив тим шляхом. Тими, хто "…попід горою, яром-долиною...", — це ж якраз тут. Тими, хто сіяв та косив, худобу випасав, до церкви й на ярмарок мандрував, дітлахами, що за грамотою ходили, та з іншим чесним панством. Усі подорожні на стовповій дорозі залишили частинку себе. Зуміти б хоч частку з того залишеного прочитати.

А скільки таких шляхів-порталів історії по Україні! Багато. Вони в Холодному Яру і Карпатах, у Києві на Майдані і на Майданах в містах і містечках, під Крутами й Конотопом, у Батурині та на Дніпрових порогах, у Донецьких і Луганських степах, Таврії, Поділлі та Волині, …  І мають ті шляхи властивість у безнадійний для нас час сходитись в один і проходити через нас. Рятуючи якщо не нас самих, то Україну.

Під літнім сонцем ще не старий, але вже й зовсім не молодий пан, мандруючи від замчища до замчища у просторі й часі, підходив до Суботова. За майже три години він пройшов шлях, котрий перетнув декілька століть нашої історії. Старий Суботівський шлях у нього був не під ногами. Він проходив у нього через душу у свідомість.

(Із записника пана Бродника)

Філософія замчищ

Олеський замок.

Начитавшись і наслухавшись історій під час екскурсії замком, вирушив у мандри навколо нього. Зупинившись на містку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок. У думках уявляв облоги ордами завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій слід: князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького…

На галявину перед містком винирнула зграя дітлахів із вчителькою. Моя увага тепер повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми змінювалися одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як вулик. Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і не розповідала про чвари. Вони всі Україну вже любили й у своїх бесідах її будували.

Над кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло.

Вишнівецький палац.

Щоб не пропустити бодай одного слова, я рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував у хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини й наслідки їхньої діяльності. Я слухав пані, і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії.

У Вишнівці я знайшов нове для себе: прекрасний палац зі своїми експонатами, суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше — це її філософія: «Ми — спадкоємці. Ми тут жили вічно. Так, була Польща, Росія, Німеччина… Щось вони принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і стали спокійнішими. Але тут ми — спадкоємці. А в історії треба викладати вплив України на Польщу, Росію, Австрію… А не навпаки».

На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії.

Городище Многа

На височеній горі стоїть дерев’яний хрест. Він розташований посеред замчища городища часів Русі X століття. Воно існувало ще до XIII–XIV століть, незважаючи на нашестя орд. Внизу під замчищем тече річка Многа, щоб за селом злитися з Удаєм. Це село за козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і скільки їх загинуло — ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші — чужі. Усі вони зачепили Україну. Тут під горою у вересні 1941 року відбулася остання нарада штабів Південно-Західного фронту на чолі з генерал-полковником Кирпоносом. За декілька днів у Шумейківському урочищі для багатьох із них відбудеться останній бій.

На височеній горі дерев’яний хрест. На ньому табличка з написом: «Вічна пам’ять і шана захисникам Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…». У різні часи на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників із різною вдачею. Не можна протиставляти захисників Батьківщини, вириваючи їх із різних епох. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдата однієї війни замінили солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а боронили її, то вічна пам’ять їм!

Вони є в історії України.