Старий Суботівський шлях

   

   Старий шлях понад Тясмином. Під літнім сонцем йшов по ньому  пан з Чигирина до Суботова. Ще не старий, але вже й зовсім не молодий. Йшов неспішно, інколи зупинявся, опирався на мандрівний костур і розглядав шлях, річку, переліски, луки, небо. Цей шлях споконвічно блукає берегами  Тясмина, перетинаючись сам з собою в часі та зберігаючи свою історію. Старий Суботівський шлях. На ньому історія країни писана колесами маж, повозок і лафетів, підковами, підошвами чобіт і черевиків,  босими ногами. От би зуміти прочитати що на нім написано…

   Кожна людина зі своєю долею та думками як і кожна подія- то є цеголка в нашій історії. І з тих цеголок можна скласти нашу історію так, що вона буде опорою для майбутніх поколінь. А можна так скласти, що буде недолугим посміховиськом, котрого сторонитимуться. Історія, писана на таких шляхах і на папері, далеко не завжди збігається. Чужі люди  намагалися нам складати цеголки на свій розсуд. Та і свої на чужі гроші спритні в такій справі. Все це зветься  руйнацією пам'яті. Отак й живемо чужим  розумом, навіть не завжди розуміючи того що маємо свій. А до свого розуму звертаємось коли вже треба рятуватись й намагаємося якось  перекласти цеголки в підвалинах нашого буття. Майбутнім володіє той, хто складає з цеголок історію.

   Порепаний як Доля літній Шлях в долині понад Тясмином. Один з порталів нашої історії. Зуміти б прочитати що написано по ньому  тими хто в різні часи ходив тим шляхом.  Тими, хто  "… попід горою, Яром-долиною... ", це ж якраз тут. Тими, хто сіяв та косив, худобу випасав, до церкви і на ярмарок мандрував, дітлахами що за грамотою ходили та з іншим чесним панством. Усі подорожні на стовповій дорозі залишили частинку себе. Зуміти б хоч частку з того залишеного прочитати.

   А скільки таких шляхів-порталів історії по Україні! Багато. Вони в Холоднім Яру і Карпатах, в Києві на Майдані і на Майданах в містах і містечках, під Крутами й Конотопом, в Батурині та на Дніпрових порогах, в Донецьких і Луганських степах, Таврії, Поділлі та Волині, …  І мають ті шляхи властивість у безнадійний для нас час сходитись в один і проходити через нас. Рятуючи якщо не нас самих, то Україну.

   Під літнім сонцем ще не старий, але вже й зовсім не молодий пан мандруючи від замчища до замчища у просторі й часі підходив до Суботова. За пару годин він пройшов шлях котрий перетнув декілька століть нашої історії.  Старий Суботівський шлях у нього був не  під ногами. Він проходив у нього через душу у свідомість.

( Із записок пана Бродника)

Філософія замчищ

Олеський замок.

   Начитавшись і наслухавшись історій в екскурсії по замку, вирушив в мандри навколо нього. Зупинившись на місточку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок.  В думках уявляв облоги ордами завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій слід- князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького, …

   На галявину перед містком винирнула зграя дітлахів з вчителькою. Моя увага тепер повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми змінювались одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як вулик.        Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і не розповідала про чвари. Вони усі Україну уже любили і в своїх бесідах її будували.

   Над кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло. 

Вишнівецький палац.

   Щоб не пропустити бодай хоч одне слово, рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував в хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини і наслідки їх діяльності. Я слухав пані і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії.

  У Вишнівці я знайшов нове для себе. Прекрасний палац зі своїми експонатами. Суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше -то її філософія: «Ми дідичі. Ми тут жили вічно. Да, була Польща, Росія, Німеччина,… Щось вони принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і були більш спокійніші. Але тут  ми дідичі. А в історії треба викладати вплив України на Польщу, Росію, Австрію, … А не зворотнє.»

  На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії.

Городище Многа

    На височезній горі дерев’яний хрест. Хрест посеред замчища городища часів Русі X століття. Воно існувало ще до 13-14 століття, не зважаючи на нашестя орд. Внизу під замчищем річка Многа тече, щоб за селом злитись з Удаєм. Це село за козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і скільки їх загинуло- ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші чужі. Усі вони зачепили Україну. Тут під горою в вересні 1941 року була остання нарада штабів південно-західного фронту на чолі з генерал-полковником Кирпоносом. За декілька днів в Шумейковім урочищі для багатьох з них буде останній бій.

   На височезній горі дерев’яний хрест. На нім табличка і надпис – “Вічна пам’ять і шана захисникам Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…” У різні часи на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників з різною вдачею. Не можна захисників Батьківщини протиставляти, вириваючи з різних часів. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдат однієї війни завісили солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а боронили її, то вічна пам’ять їм! 

   Вони в історії України є.