Лютий 2015 року.

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцівській стороні.

Зісторони Глодосового, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені, тремтячи від холоду, стояли й мовчали. Я запитував, а вони стояли та мовчали.

Послав сержанта підібрати цивільного одягу їм. Запросив поїсти й зігрітись. Вони мовчки дивились на мене. Боятись їм уже після всього, що бачили в цих степах, нічого. Але ж стоять і мовчать.

Послав солдата харчів у сумку зібрати їм. Скільки вони пройшли? Скільки їм ще йти? Можливо, до рідні чи знайомих у якесь тутешнє село? А що в них там сталось — то видно без догадок по загравах та чути по гуркоту канонад.

Сержант надягав дитині теплі в'язані шкарпетки. Жіночка мовчки дивилась на дві сумки біля своїх ніг, на село, на мене. Я підійшов до хлопчика і дав йому цукерок. Він взяв їх у жменьку і відразу віддав жіночці. Я миттєво глянув на неї, але не встиг навіть запитати, як почув її слова:

- Він знає, що продукти треба поділити так, щоб якнайдовше вистачило.

....

    Літня жінка і маленький хлопчик йшли в Кодему, а далі — на Семигір'я. Йшли замотані в одежину, котру вдалось підібрати. Десь там у них була рідня. Яка їхня доля? Хотілось би, щоб життя їм усміхнулось хоч невеличкою усмішкою.

Усе, що міг зробити, — це зателефонувати одному з жителів вулиці, до котрої вони йшли.

 - Це Бродник. Є особисте прохання. Вийдіть на вулицю, перехватіть жіночку і дитину. Відігрійте їх...

Історія і філософія

Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели суспільство в такі глухі кути, що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких глухих кутів — і набагато довше, розплачуючись сповна.

Ґрунт, на якому стоїть наша історія, повинен лежати в часовому проміжку, який не похитнути і не підірвати. А історія повинна в ньому пустити потужне коріння, щоб її не пригнув ніякий вітер з чужої сторони.

Зрештою, скільки б не сперечалися історики про те, «під яким берегом Дніпра рухався човен Катерини II», головними будуть не береги, не човен і не сам Дніпро, а Катерина. В історичній науці ми заперечуємо очевидне і вимагаємо нескінченний перелік умовностей для підтвердження.

Багато країн будують часовий фундамент своєї історії від зворотного — від національної ідеї, котра написана для багатьох поколінь уперед. Рим датований за легендою, Москва — за пізніми правками в літописах, Казань — за знайденою монетою. Для датування в Україні історикам необхідний «документ із підписом Катерини II та візою Леніна». Ну і обов'язково — в контексті власної дисертації.

Коли глянути на наші міста: Запоріжжя (Протовче, X ст.), Дніпро (Пересічень, IX ст.), Маріуполь (Домаха, XV ст.), Миколаїв (Вітовка, XIV ст.), Одеса (Кочубіїв, XV ст.), Київ (Київ, V ст.), Чернігів (Чернігів, IX ст.), Львів (Львів, XIII ст.), Луцьк (Луцьк, XI ст.), Вознесенськ (Сокілець, XV ст.), Чугуїв (Шурукань, XI ст.), Олешки (Олешшя, XI ст.)... І не факт, що вони не існували раніше. В них жили люди, котрі утворили нинішній народ України.

Mіста існували, змінюючи назви. Ніякого «Дикого Поля» нам ні Петро, ні Катерина не дарували. Та й інших земель ніхто не дарував. А ті «щедрі чужинці» — лише чужинці, що тимчасово потрапили в нашу історію. Ми тут жили з доволі давніх часів. Ми — повноцінна країна зі своєю історією на всій території. Чому б не взяти такий погляд за основу бачення?

У Бориса Мозолевського в «Геррах» — заповіт історикам:

“І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне —

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв'яже...”

Філософський ґрунт для історії повинен лежати в правильному часовому періоді. Непохитному і твердому для України.

 

P.S. Може  існувати і інше бачення. Але воно повинно існувати і працювати для наступних поколінь.

На узбіччі

Огрінський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривалися з нього. Повітряні вихори за ними підіймали опале листя з землі назустріч тому, що падало з дерев. Над шляхом — танок осені. Серед цього дійства, в очікуванні товариша, я стояв біля автівки на узбіччі.

      Навпроти мене, по той бік шляху, сидів у кріслі колісному інвалід. Бачив його і раніше, рухаючись цим шляхом, адже тут поруч пансіонат для таких людей. Тільки раніше проносився повз нього, лише пару разів зупинившись для того, щоб дати “копійчину” і нестися далі у вихор життя міста. Сьогодні у мене був вільний час, і я його роздивлявся.

      Як важливо інколи зупинитися, щоб розгледіти, подумати, глянути на себе збоку. Вихор міста призводить до величезної кількості зайвих рухів, непотрібних думок. Місто — це той майданчик, де в одному танку несамовитого темпу кружляють розум, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть… І кожне з них з усмішкою намагається виштовхнути інше за межі танцювального майданчика.

     Я тікав з міста. Тікав, щоб не бачити той танок. Зупинився на десяток хвилин, щоб передати товаришу папери, і все. Далі — на пару днів тиша, хутір, берег Дніпра зі своїми кручами в дубах і кленах, спокій думкам. Але це буде за годину, а в ці хвилини я дивився на людину в інвалідному візку по той бік шляху.

     Це був чоловік приблизно мого віку. Він жадібним поглядом зустрічав і проводжав автівки, які виринали на шляху з-за дерев і неслися в місто. В місто, де в несамовитому темпі танка кружляють розум, ідіотизм, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть… В місто, з якого намагаюся навіть за найменшої можливості втекти. Мавши Божу милість повернутися з фронту живим і неушкодженим, я тікаю. А цей чоловік в інвалідному візку поринув би в те шалене життя, не задумуючись.

- Доброго дня, дякую, що дочекався, — якось неочікувано підійшов товариш. Навіть не помітив, як він зупинив на узбіччі свою автівку.

- Вітання.

- А ти що, як наче в паралельному світі?

- Дивлюсь на того пана в інвалідному візку.

- Хвилинку, я йому коштів віднесу, завтра свято.

- Неси, зайвими вони йому не будуть. Але мріє він зовсім про інше. Про те, чого ми з тобою все більше жахаємося.

    Товариш глянув на мене, я дивився на людину по той бік дороги, людина проводжала поглядом автівки, що їхали в місто. Огрінський півострів. Осінь. Шлях. Життя.

Серед війни

Лютий 2015 року. Заграви над Дебальцевим і Горлівкою. Бахмутський степ під Гольмівським. Кодемський блокпост. Степовою дорогою із Зайцевого прийшов юнак. Сільський хлопчина років вісімнадцяти. Типовий хлопець для свого віку. Одне, що в нім привертало увагу, — це очі, виплакані сльозами. З осторогою він розповів мені, що три дні тому батько пішов з дому і він обійшов декілька сіл у його пошуках. Був у майже всієї далекої і ближньої рідні, знайомих. Нема його, і телефон його не відповідає. Просив дозволу пройти в село, що поряд із блокпостом, до далекого родича…

За пів години до блокпоста з Кодеми йшли дві людини. Син лівою рукою котив велосипед, а правою, обійнявши за плечі п’яного батька, вів його додому. У сльозах щасливий син і п’яний від безвихідності в житті посеред війни батько.

Я дивився вже їм услід і в думках сподівався, що не буде артобстрілу у них на шляху.

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталося на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки та розбудовувалося в плавнях і на пісках. З появою нових будівель виникло питання закладки зелених зон. А для зелених зон у піски лівобережжя потрібен був родючий ґрунт.

Пошуки чорнозему привели керівництво Індустріального району до Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату. Туди негайно було відправлено запит. Мета запиту — досягти згоди на передачу запасу чорнозему, який був на складах для рекультивації.

У пошуках чорнозему для Індустріального району був оглянутий восьмиметровий курган Товста Могила. Цей курган у зону кар’єрних розробок не потрапляв, але був поруч із залізницею. Перед тим як почати роботи з розробки чорнозему, курган мала дослідити археологічна експедиція.

У лютому 1971 року Борис Мозолевський почав роботи з дослідження кургану. 21 червня о 14:30 у пограбованому центральному похованні, під час розчищення долівки, Борис Мозолевський особисто знайшов велику нагрудну прикрасу — золоту царську пектораль.

Після закінчення археологічних досліджень свята земля кургану з країни геррів була транспортована залізницею за адресою в наше місто.

Так що, шановне панство, коли ви рухаєтеся Слобожанським проспектом... Біля райвиконкому Індустріального району на клумбах лежить земля з кургану Товста Могила, яка зберегла Золоту Пектораль.

(Дещо із заміток «Місто на Дніпрі»)

Чорнопіджачник

   

“Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!”. (Олесь Гончар)     

 

У тиші сутінків дід Микола намагався переконатися, що хлопець його зрозумів. Він повторював блідому від страху юнакові:

— Іване! Чуєш мене? Коли пліт відійде від берега за півтори сотні метрів, я тебе штовхну в спину. Падай у воду і під убитими, що поспливали, пірнай потроху до берега. На березі в очеретах полеж на спині та наберися сил. Далі обережно йди понад балкою до хутора, що у верхів’ях біля могили.

От і темінь окутала пороги. Відштовхуючись жердинами, між убитими, яких прибила течія до берега, рушили плоти. У чорній ночі чорною водою чорні піджаки й картузи.

… на Солонянській стороні спалахують вогні…

— Стрибай, Іване! — і поштовх у спину.

Двічі Іван вибирався на берег. Першого разу його піймали й знову посадили на пліт. А другого разу вже сам стрибав. Між водяними стовпами, колодами й мертвими тілами вдалося дістатися берега. Відлежався, а далі — у верхів’я балки до хутора. Там і ховався по старих ямах пасік.

… коли хтось думає, що ночами в дніпровій воді відблискують зорі, то це не так. То дивляться з темної води дніпровських порогів у небо утоплені душі. І дідова душа зорею споглядає небо.

 

P.S. Мав можливість чути про одну з хибних переправ 1943 року від Івана Лозицького, котрий у замітці і є юнак Іван (на момент опитування мешкав у Солонянському районі. Опитування — початок 1990-х).

Знакова зустріч

Інколи трапляються зустрічі, котрі важко усвідомити й оцінити. Вони раптові й неочікувані. В житті я мав декілька випадкових зустрічей, котрим не можу дати пояснення. Хто це був, як це сталося і про що була мова — мені навряд чи колись зрозуміти. Я не запам’ятав, як цих людей звати. Я не можу згадати їхніх облич. Я тільки пам’ятаю зустрічі.

Того поминального дня це був останній цвинтар на моєму шляху. Могила прабабці. Останнє вшанування в той день. Далі шлях на Дніпро. Як одному зі старших у роду, тепер доводилося долати поминального дня за сімсот кілометрів, щоб хоч по десять хвилин побути біля могил рідні.

Поклав гостинці, постояв і сів на лавку. З іншого боку сіла літня пані, що поралася поряд. Після вітання кілька хвилин мовчали. Мене не покидало відчуття, що ця людина багато років мені знайома. Хоч я не знав її імені й навряд чи колись її зустрічав.

Говорити почав першим, а точніше — розпитувати. Вона відповідала, що все життя вчителювала в цих краях і знає мою рідню. Мені здавалося, що з нею говорить мій внутрішній голос, а потім здавалося, що її вустами говорить мій внутрішній голос. Відповідали один одному на запитання, навіть не озвучені вголос. Хто ця жінка? За способом висловлювати думки — як тітка, котрої нема вже. За емоційністю — як товариш, котрого теж нема вже. Я весь час її порівнював із кимось і знаходив у чомусь схожість із попередніх поколінь.

Наговорились. Притихли.

- Мені пора, — сказала жінка.

- Добра Вам. Можливо, наступного року зустрінемося тут.

Літня пані мовчки повернулася. В її очах читалося, ніби вона щось знає… Далі була війна.

 

P.S. 2013 рік. Місцеві люди говорили, що того поминального дня була гроза. І була блискавка, котра б’є в небо.

Щастя

Шлях із Кодака понад Дніпром, повз острів Кодачок до Лоц-Кам’янки. Назустріч мені рухаються двоє велосипедистів. Ще занадто далеко, щоб розгледіти їх детально, але в їхньому русі відчувається щось незвичайне. Зупинився. Пильно вдивлявся в цю незвичність.

Поважно, неспішно, один поряд з одним вони їдуть дорогою. Про що могли говорити люди, так повільно рухаючись? Про життя? Про Дніпро? Про мрії? Одне за одним змінювалися запитання в моїх думках. Щось зачаровувало і не давало почати рух їм назустріч.

Вони наблизилися так, що я вже міг розгледіти їх. Дві людини: одна літнього віку, друга — зрілого. Дві людини на шляху від Лоц-Кам’янки до Кодака. Ось вони порівнялися зі мною. Привіталися і поїхали далі, продовжуючи свою бесіду.

Двоє велосипедистів на вечірній прогулянці. Син років за п’ятдесят і батько за сімдесят.

Шлях до межі неповернення.

Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.

1918–1919 роки. Коли вони гинули за Україну, то хтось ділив владу. А хтось, щоб урвати влади, домовлявся з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну – Україну. За їхніми спинами «ділили шкуру невбитого ведмедя». А вони воювали і гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали. Вони не змогли дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори, колективізація, репресії, Друга світова, котра спалила усю рідну землю, кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія, Афганістан… Ну і в 80-х із відібраного у дідів і батьків кинули «півкопійки» внукам. Але тих «півкопійок» імперія не витримала і захиталась.

2014 рік. Незалежність у 1991-му прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в очікуванні того, хто візьме верх.

2017 рік. Третій рік війни. «Ведмедя ще не вбито і він живий». Хитати човен, думаючи, що не випадеш, — хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд з’явився знову за спинами тих, хто воює, з’явившись із претензією на владу і «півкопійки». Нічого не змінюючи, хитає човен.

Кам’яний хрест на Соборній площі. Від нього повинні починатися екскурсії в місті. Майже вже століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно вчить життя.

 

P.S. 14 осіб полку «Січових стрільців — Вільних козаків» УНР — як наддніпрянці, так і галичани.