Мудрість

Що може бути поважнішого за виважений діалог зі старшим дідом? Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в кількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів, невідомих офіційній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдоподібними, ніж офіційні пояснення придворних істориків. Розміреність мови надає бесіді спокою, котрий відсутній у повсякденному спілкуванні міста.

У тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі, які турбують душу. І на котрі люди століттями шукають відповідь, так і не знайшовши її.

Дід Іван — знаний філософ на селі. Його влучні поради не раз виручали односельців. Та й чого там скромничати, за межами села теж знали про його добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда, була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання по господарству, тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.

Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.

— Діду, треба мені перемога у справі. Ви мудра людина, порадьте.

— То неправду говорять люди.

— Що ви мудра людина?

— Ні, що мудрість є.

Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд у роздумі. Портрет Канта відпочиває.

— Це щось нове. Ви чи не замахнулися проти філософського світу?

— Ні, Юрку. Мудрість сама по собі не існує. Нею називають два поняття разом: досвід і обережність.

— Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як уже “городський”, так глибоко думати не можу.

— Розумієш, Юрку… На досвіді й обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.

— А з чим перемагають?

— Перемагають, маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, наполегливості.

— Підождіть, діду. А розум і мудрість — не одне й те саме?

— Ні, Юрку.

— Яка різниця?

— Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…

Дивився я на діда, намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції та дисертації.

Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути — це частина справи. Застосувати в житті — то друга частина. І та друга частина набагато більша й набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.

І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

Небайдужість

Подорожній людині потрібна стежина, гордому птаху — потік повітря, річковій рибі — течія, дереву — сонце, до якого воно тягнеться. Одним словом, кожному потрібен шлях. Тільки перебуваючи в постійному русі, можна жити. Рух — це життя.

Отак і душі потрібен шлях. Її неможливо стримати, як і швидководну річку. Людська душа біжить струнами чи клавішами музичного інструмента, фарбою лягає на полотно, перестрибує тембром голосу з октави в октаву, переплітається з рядками прозового чи віршованого твору, поринає в професійну майстерність ремісника, поєднується з думкою вченого. Біжить, доводячи істину і заперечуючи її. Невгамовно знаходить собі перешкоди. Біжить і грається емоціями, надіями, радістю і сумом. Кричить і співає, сміється і плаче, говорить і мовчить, але біжить, летить, рухається. І весь отой неспокій душі — це любов. Так, небайдужість — це і є любов. Любов до батьків, дружини, дітей, рідного краю, праці, невідомого і науки, людей...

Пізня оранка.

В кінці листопада перші морози не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля то в одному місці, то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тієї поземки в роздумах стояв одягнений у кожух і шапку-вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива, і так тиждень не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким.

В кінці листопада перші морози не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля то в одному місці, то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тієї поземки в роздумах стояв одягнений у кожух і шапку-вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива, і так тиждень не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким.

На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами, шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімуся трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я, не затримуючись, помалу пішов під гірку.

Терен — що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства: терен, глід і горобина — останні ягоди року. Після них у дитинстві бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, припорошені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре, що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід. Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий, і не гіркий, і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись у дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля — ці ягоди. Скільки смакував — не знаю, одним словом — досхочу. Можливо, хвилин двадцять, а можливо, і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з тереном, які тільки пам’ятав.

Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, метрів по двадцять як справа, так і зліва від мене, стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями, дивлячись у поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови, як по книзі, — майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони, очевидно, готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався.

- Доброго дня, панове.

- Доброго.

- Як лови?

Нічого я розумнішого не придумав у цей момент спитати. Відповіді не довелося чекати. В цей момент метрах у тридцяти навпроти мене зірвався заєць. Він підстрибнув, заметушився і на якусь мить зупинився, очевидно, оцінюючи, куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув у терник і зник у ліску.

Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони — мені. Погляд їхній був не стільки розгублений, як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходилися навколо мене мисливці.

- Хлопці, ви тільки прикладами не бийте, — з гіркою посмішкою просив я.

- Щоб тобі, агрономе, на Миколая чарки не налили за святковим столом!

- Та я ж не хотів.

- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.

- За що ж ви таке мені бажаєте?

- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого йдемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…

Облаяний, я стояв на краю ліска, проводжаючи поглядом таких красномовних і «толерантних» мисливців. У всьому є позитивне. Ну, облаяли, зате зайчик живий, — думав, йдучи до загінок, де трактори підіймали зяб.

В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв обличчя назустріч хуртовині, що починала здійматися, і подумав: «Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе — тільки Вишньому відомо». Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні ворони жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизелі. Не йшов на лад день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле, де вже мисливців не було. Всміхнулася вдача цього дня йому.

На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами, шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімуся трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я, не затримуючись, помалу пішов під гірку.

Терен — що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства: терен, глід і горобина — останні ягоди року. Після них у дитинстві бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, припорошені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре, що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід. Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий, і не гіркий, і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись у дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля — ці ягоди. Скільки смакував — не знаю, одним словом — досхочу. Можливо, хвилин двадцять, а можливо, і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з тереном, які тільки пам’ятав.

Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, метрів по двадцять як справа, так і зліва від мене, стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями, дивлячись у поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови, як по книзі, — майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони, очевидно, готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався.

- Доброго дня, панове.

- Доброго.

- Як лови?

Нічого я розумнішого не придумав у цей момент спитати. Відповіді не довелося чекати. В цей момент метрах у тридцяти навпроти мене зірвався заєць. Він підстрибнув, заметушився і на якусь мить зупинився, очевидно, оцінюючи, куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув у терник і зник у ліску.

Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони — мені. Погляд їхній був не стільки розгублений, як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходилися навколо мене мисливці.

- Хлопці, ви тільки прикладами не бийте, — з гіркою посмішкою просив я.

- Щоб тобі, агрономе, на Миколая чарки не налили за святковим столом!

- Та я ж не хотів.

- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.

- За що ж ви таке мені бажаєте?

- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого йдемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…

Облаяний, я стояв на краю ліска, проводжаючи поглядом таких красномовних і «толерантних» мисливців. У всьому є позитивне. Ну, облаяли, зате зайчик живий, — думав, йдучи до загінок, де трактори підіймали зяб.

В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв обличчя назустріч хуртовині, що починала здійматися, і подумав: «Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе — тільки Вишньому відомо». Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні ворони жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизелі. Не йшов на лад день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле, де вже мисливців не було. Всміхнулася вдача цього дня йому.