Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцівській стороні.
Зісторони Глодосового, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені, тремтячи від холоду, стояли й мовчали. Я запитував, а вони стояли та мовчали.
Послав сержанта підібрати цивільного одягу їм. Запросив поїсти й зігрітись. Вони мовчки дивились на мене. Боятись їм уже після всього, що бачили в цих степах, нічого. Але ж стоять і мовчать.
Послав солдата харчів у сумку зібрати їм. Скільки вони пройшли? Скільки їм ще йти? Можливо, до рідні чи знайомих у якесь тутешнє село? А що в них там сталось — то видно без догадок по загравах та чути по гуркоту канонад.
Сержант надягав дитині теплі в'язані шкарпетки. Жіночка мовчки дивилась на дві сумки біля своїх ніг, на село, на мене. Я підійшов до хлопчика і дав йому цукерок. Він взяв їх у жменьку і відразу віддав жіночці. Я миттєво глянув на неї, але не встиг навіть запитати, як почув її слова:
- Він знає, що продукти треба поділити так, щоб якнайдовше вистачило.
....
Літня жінка і маленький хлопчик йшли в Кодему, а далі — на Семигір'я. Йшли замотані в одежину, котру вдалось підібрати. Десь там у них була рідня. Яка їхня доля? Хотілось би, щоб життя їм усміхнулось хоч невеличкою усмішкою.
Усе, що міг зробити, — це зателефонувати одному з жителів вулиці, до котрої вони йшли.
- Це Бродник. Є особисте прохання. Вийдіть на вулицю, перехватіть жіночку і дитину. Відігрійте їх...
