Горобина ніч ( Горовина ніч)

Середина другої половини минулого століття у минулому тисячолітті.

У природі й в житті людини бувають явища, котрі формують характер, світогляд, душу. Одне таке явище — горобина ніч, таємне дійство невідомих сил, легенд, у які потай вірили. Можливо тому, що в школі вчителі хоч і розвіювали міфи таємничості, та десь підсвідомо й самі хотіли, аби те було правдою.

Одна з липневих ночей спускалася на наше село, на ліс, на став, на левади з велетенськими вербами. Все ставало велике і казкове. Тільки крик сичів, що полювали кажанів, порушував тишу, та далеко в полі гуділи на останніх гектарах пшениці комбайни. Тисячами зірочок світився вгорі Чумацький шлях. З нього зривалися і падали зорі, то долітаючи до землі, а то гаснучи посеред неба. На теплому, нагрітому за день камінні, сиділа дітвора. Змагалися, хто перший побачить падаючу зірку і загадає бажання.

- Моя бабця казала, — озвалась Оксана, — що зорі — то душі померлих, які за життя багато добра зробили.

- Ні, то нехрещені діти.

- Та ви що! У нас у класі всі нехрещені! Забобони то все бабів неграмотних.

- Ніякі не забобони! Як людина вмирає, то з неба зоря падає. В кожної людини на небі є своя зоря.

- Он моя — гарна і яскрава.

- А он моя мерехтить.

- Зорі — то розпечені газові світила, такі, як Сонце. Підручник за п’ятий клас читати треба. Душі, нечиста сила!.. Ще про грецьких богів згадайте.

- Дід Антон говорив, що то ангели проганяють з неба злих духів.

- Та хіба то проганяють! Через кілька днів Ілля прийде, той проганятиме так, що тісно буде їм на землі і на небі.

Гомоніли півголосом. Згадували все, що знали про зорі і небо, доповнюючи астрономію легендами й навпаки. Літня ніч єднала зморених повсякденною працею дітей.

- Дивіться, — швидко мовила Христина, — зоря впала!

- Ти бажання загадати встигла?

- Ні.

- А я встиг, — похвалився Івась. — Загадав, щоб до нашого села нового автобуса пустили, бо на нашім, батько казали, що ще мамку їздили сватати.

Сміх порушив нічну тишу. Івась згадкою про сватання перебив містично-наукові сперечання.

- Іванко, років через сім і ти ним поїдеш, як наречену в райцентрі знайдеш. Не одного гарбуза привезеш додому нашим ЛАЗом.

- Та ну вас! За вами, дівчата, ще раніше тим автобусом приїдуть…

- Дивіться! Літак по Чумацькому шляху летить!

Нічним небом, з півночі на південь, летів між зорями літак.

- А я знаю, як відрізнити літак від супутника.

- Як?

- Літак мерехтить вогнями, а супутник ні, я бачив.

Стихли в полі комбайни, бо з повітря солома набирала в себе вологи і молотити зерно вже ставало неможливим. Від ставу подув легенький вітерець, на обрії зажевріли таємничі вогники.

- Гляньте, біля Миколаївського лісу щось світиться. Правіше, он, вище степової дороги.

- Там скарби заховані. Треба щось у той бік кинути, аби скарб не провалився глибоко в землю.

- Які скарби? Стерню на полі хтось запалив, зараз її вітер як роздмухає, то й зорі погаснуть.

- Вітру нема, він полетів хмари зганяти Богу Горовині.

- Пора, вже за північ, каміння холодне.

- Ходімо спати, а то буде нам дома горобина ніч.

Стали розходитися, де-не-де погавкували на них собаки крізь сон. Далеко в полі горіла стерня, той нічний вогонь зможе зупинити густий туман, котрий за пару годин підійматиметься з балки. Десь за пагорбом сонце вже готувалося засвітити новий день, один із останніх у липні.

А за два дні, під вечір, прилетів вітер, і все було так, як казали старі люди.

Кружляв перед грозою вихор — за повір’ями, то є сам диявол, який перетворився на крилатого змія. Літав і своїми крилами гнав чорні хмари, ламав дерева, трусив садовину, розкидав сіно з копиць, збивав зі шляху подорожніх. Густий присмерк опустився на землю, впали перші важкі краплини дощу. Посеред дворів люди клали хрестом лопати з граблями, щоб їх господи проминув град. По хмарах покотив чотирма білими конями, запряженими в колісницю, Бог Горовина. Від коліс лунав грім, коні дихали вогнем, з-під копит вилітали іскри. Грізний Горовина тряс пугою, на небі було видно її вогненний слід. Об’їжджаючи лани, поціляв блискавками в нечисту силу, а та ховалася в солом’яних скиртах, під деревами в лісі, пірнала під воду в надії сховатися від кари. В той день Всевишній показував, яке буде небо перед Страшним судом. Найменша його частинка якби впала на землю, то спалила б її усю.

Перелякані, ми сиділи на ліжках, укрившись ковдрами з головою, іноді таки з цікавістю одним оком визирали з-під ковдри у вікно. На вулиці у сліпучо-білому світлі на мить з’являвся сад, і через страшну, коротку паузу над ставом, над полем і балкою чувся неймовірної сили розкотистий грім. Святий Ілля порядкував у своїх володіннях заледве не цілу ніч.

Під ранок все стихло: Горовина копи порахував, з нечистою силою повоював та й поїхав на своїй колісниці далі. Повітря ставало вологішим і холоднішим, час повернув на осінь.

Менше ніж за місяць шкільний дзвоник покличе нас за парти. Ми отримували та складали до нових портфелів підручники з фізики, хімії й астрономії, котрі мудро і зрозуміло пояснюють природні явища. А легенди живуть собі поза науковими доказами, щоб нагадувати про себе горобинною ніччю, падучими зорями і ще багато чим, незбагненним і прекрасним.

 

Прим. І в горобину ніч приїдуть... — Горобина ніч, горовина ніч — народна назва сильної і тривалої нічної грози; походить від імені східнослов’янського бога Горовина, який уособлював грім і блискавку.

Як правильно женитися

Наш колгоспний завідувач гаража був не тільки фахівцем з автомобілів, але й людиною поетичної та філософської натури. Межі розвитку натури чітко окреслювала його дружина. Але що то за творча натура, у котрої є якісь межі?! Що то за творча натура, котра не виходить за межі розуміння твору в прийнятому класичному баченні?! Альтернативний погляд на поезію і прозу у нашого завгара зміщувався до більш приземленого бачення речей. Чого тільки вартувала його абетка на літеру «о» про Онєгіна, Ольгу, Онезьке озеро і події, що там відбувалися…

Життєві поради, котрі давав завгар, — то окрема картина. Він — поважний чоловік років п’ятдесяти, і я — сухоребрик-восьмикласник у сандалях на виріст.

- Отож, Юрку, слухай:

Колись прийде час, і захочеш одружитися. Скажеш батькові про те. Батько візьме кошти й поїде до Решетилівки. У Решетилівці він знайде училище народних промислів. Підійметься до приймальні директора. Запитає в секретарки, чи прийме директор (опис секретарки — це окремий літературний твір; у ній була вміщена вся жіноча краса в розумінні завгара). Зайде до директора. Директор сидітиме за своїм столом і щось читатиме. Батько привітається, розповість, що його привело здалеку, що син уже підріс і треба шукати пару — порядну дівчину та майстриню на всі руки. А де шукати, як не тут? 

Директор поправить окуляри, підсуне до себе ближче рахівницю та уважно почне слухати батька. А батько говоритиме: “Нам би таку, щоб могла ряднинки ткати”, — директор на рахівниці кісточкою — “клац”. “Нам би таку, щоб кроїти й шити вміла” — директор на рахівниці кісточкою — “клац”. І так батько говоритиме, а директор рахуватиме. У цій справі скупитися не варто.

І от батько в кінці скаже останню вимогу — щоб у неї мама при пам’яті була. Тут директор візьме трішки більшу паузу, подивиться у вікно, а потім на мапу, що на стіні. Його погляд блукатиме Великою Багачкою, Шишаками, Лубнами, Оржицею, Козельщиною, Кобеляками… Задумається і скаже: “Ще одна така є”. Потім кине три кісточки на рахівниці, подумає і додасть до суми ще дві кісточки. Батько витягне гаманець…

- Дядьку завгаре! А якщо я їй не сподобаюся?

- Ну як ти не сподобаєшся? Трішки витягнешся вгору. Те, що ребра видно, — не страшно. Відгодуєшся. На станції підстрижешся. От сандалі псують весь твій вид жениха. Заробиш грошей, пошиєш у Новій Празі чоботи-чорнобривці. А в чоботях-чорнобривцях ще нікому не відмовляли.

Минув час, і якось по-іншому подивився на цю розповідь. Скільки всього цікавого могла повідати творча душа завгара, коли б дружина не зупиняла політ його хвілософських роздумів. )))

 Фото. Чоботи-чорнобривці. (Сап'янові чоботи мали чорний низ — пришву (більш дорога шкіра) та халяви світліші (з більш дешевої шкіри), від чого й мали назву «чорнобривці»).

Яблуневий сад

Ми сиділи удвох в яблуневім саду. У цьому саду було все знайоме. Спочатку в жнива — врожай яблук Білого наливу. Майже разом з ними поспіває Мельба із запахом карамелі. До Медового Спасу вже у кошику стиглі яблука сорту Слава переможцям. А далі Пепінки золотистої врожай по бочках мочать та Сніговий кальвіль — ну як без нього? За ними Ренет Симиренка й Синап Кандиль. Ми знали все про цей яблуневий сад, закладений ще моїм дідом. Ми в нього були закохані.

Ми сиділи удвох в яблуневім саду. Насолоджувались мелодіями шелесту листя у виконанні легкого вітерцю. Ловили кожний звук співу птахів. Нас заворожувало гудіння бджілок і джмелів. Нас п'янив запах весни і квітучого саду. Чарував біло-рожевий цвіт на чистій синяві неба. Ми сиділи удвох щасливі й закохані в сад. Мріяли про врожай, котрий хилитиме гілля яблунь до землі. Ми сиділи удвох: я і яблунева плодожерка...

Сугоклія

Зі Звенигородщини, через брід на річці Сугоклії, ішла чумацька валка отамана Яся Хоменка. Два десятки возів тягли сиві вгодовані воли, котрих підганяли засмаглі чоловіки. Далеко до Херсона. Довго ще сонце грітиме, а дощ обмиватиме їх у спекотних степах між Бугом та Інгулом, де Ясеві пращури козакували. Везуть товар чумаки на південь, незважаючи на загрози нападів та нелегкий шлях.

На горі, біля броду, верхи на сірому жеребці сам Ясь, вдивляється в степ, чи не криється де небезпека. Полотняна одіж на нім, при зброї, середніх років загартований життям чоловік славного козацького роду. Хоменки ще за Богдана в сотниках ходили, одного батько Хмель навіть у посольство до Туреччини посилав. Ясь, прямий потомок Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської хоругви, вів валку на південь.

Отак, чи може, трохи інакше було півтора століття тому. А правда те, що Ясь доводиться мені пра-пра-прадідом. Таланту мого на повість про чумаків замало, то хай невеличка оповідь буде згадкою про моїх пращурів.

Славний Ясь жив на хуторі Скаліватці в хаті, збудованій край балки. Подвір’я велике, садок, достаток, робота з весни до пізньої осені, взимку на печі, на свята у гостях. Синок на дворі бігає, Ясева втіха, для нього все.

І все гаразд, аж доки не надумали в далекій Москві, що Ясеві треба їхати воювати за царя і отєчество з Турецькою імперією. Зброю в руки доводилось брати і раніше - то валку захищав, то худобу в степу від злодіїв відбивав. Осідлав коня, обняв жінку, поцілував сина, та й поїхав чужу землю воювати цариці …

За півроку вернувся з пораненням. Турок ятаганом у бою шию розсік. Вижив, не смертельно зачепило, але голос пропав-шипів, як качур. Жаль, співав колись гарно, тепер же тільки слухав. Через той новий голос, що йому „викував" турок, стали звати Яся Хоменка „качуром". Легко далі було розслідувати родовід, бо всі нащадки від народження і до смерті були «качури». Отже, і я "качур" і мої діти теж «качуренята»- спадкоємці того отамана валки, що пантрував нападників у степу на березі річки біля перевозу.

Долю мого роду по батькові вздовж і поперек перетинала невелика степова річка Сугоклія. Тече вона до Інгула, ховаючись в очеретах, а далі хутко з’являється і стрибає по камінцях ,поблискуючи бистрою водою на сонечку.

Вертаюся від річки до нашого роду. Був у Яся син один, стрункий та смаглявий, вдачею козак. Освіту йому військову батько дав, та висватав, як говорила моя прабаба,"браву дівку". В яких баталіях він брав участь і скільки років служив государю російському, історія мовчить. Відомо, що мав достаток, а з тою «бравою дівкою» восьмеро діток.. Серед них мій прадід Полікарп.

Прадідова постать дійшла з розповідей родичів, які пам’ятають його.

У першу світову служив на флоті, стріляв із корабельних гармат по ворожих кораблях. Далекими землями ходив, не відаючи, навіщо він там і що робить."За нашого государя!, За великую Россию!", — кричали командири, — «За Империю!» І невтямки було Полікарпові, який стосунок мають ті заклики до його рідної Скаліватки, до його землі, до жінки, дітей і за тисячи верств від свого хутора треба стріляти з гармат по таких же, як його, хуторах.

Скінчилося … Мерщій додому, хліб сіяти, землю орати, до хати, до Батьківщини. Недовго господарювали з молодою жінкою Василиною. Закружляв вихор революцій та громадянської війни, посунули з різних боків усі, хто тільки міг. Грабують, стріляють, палять, проповідують, хочуть бути хазяями на Полікарповій землі. Змінив прадід моряцький бушлат на чорний жупан, та й пішов до Юрка Тютюнника, рідну хату захищати. Багато родичів і односельців теж подалися-хто до Петлюри в армію, хто до отаманів Чучупаки, Яблучка, Шепеля… Нічого з того не вийшло, голодомор 1922 року всіх з урочищ попроганяв.

Аби приховати минуле, зібрав Полікарп речі, взяв жінку з дітьми і поїхав до того чумацького броду, через котрий ще Ясь валки водив. Осів на новій землі біля Сугоклії. Дім збудував, діток побільшало, загосподарював.

Були і радощі, й негаразди, життя легким не назвати. Та Господь Полікарпові небагато віку відміряв, хоча подій в його житті вистачило б не на одне буття на землі. В 1933, за жменю зерна, принесеного хрещеникам, щоб не вмерли з голоду, повели вночі прадіда з кумом у балку, до того броду на Сугоклії. Таких, як вони, там вже з півсотні назганяли. Днів три, син Дмитрик носив йому макоржеників. На четвертий приніс, а татка нема… Гукало дитинча батька, бігаючи по березі, та його вже там не було.

Востаннє вмився Полікарп біля броду чистою водою Сугоклії і пішов по етапу до Харкова, до в’язниці. Дорогою думав, що далі: чи до Сибіру, а чи кулю присудять, та як сім’я виживе. Кілька днів їсти не давали. Гнали та й гнали , і аж десь чи то перед Кременчуком чи то за ним дали гарячої баланди поїсти…

Отам він і лежить, судимий за жменю ячменю, котрий виростив своїми руками і не мав чим урятувати опухлих дітей від голоду.

Врятувала й виростила Василина, прадідова жінка, діток. Вдруге заміж не пішла, пам’ятала Полікарпа. Нове горе, війна. Пішли хлопці на фронт. Пішов і Дмитро Полікарпович - дід мій. За спини не ховався, землю боронив, гнав фашиста до самого Кенігсберга. . Мав три поранення, під час лікування в шпиталі останнього зустрівся з рідним братом Андрієм. За тиждень Андрія накрила своя ж артилерія, а діда списали- трактористом у село. Орав і сіяв, косив та молотив на ланах по березі Сугоклії. А вона текла, стрибала по камінцях, притихала в очеретах, ніби вела бесіду з людьми, котрі до неї приходили. І жили поряд рід Хоменків і та річка, яка розповіла б іще багато всього, що бачила і чула.

Зосталося після війни троє Полікарпових дітей: дочки Настя й Ніна та син Дмитро, мій дід, коло них і мати, моя прабаба, Василина. Втрьох і прожили життя недалеко одне від одного. Дід після фронту ще й до технікуму фінансового вступив. Не такий вже й балакучий був, та інколи вдавалось його розговорити. Згадував, як виживали в 1947 році, як купив панчохи зі стрілками жіночці-екзаменатору з математики на вступний іспит, щоб прийняли до технікуму. Про війну почав розказувати років за три перед смертю, і розповіді його не сходилися з підручниками, які вихваляли геніальність полководців. Слухав я і не розумів, кому вірити, підручникові чи дідові, котрий пройшов від Москви до нинішнього Калінінграда в піхоті на передовій. Доки мав здоров’я працював там, куди пошлють. Робив експедитором, завгоспом, завідував гаражем, фермою. Легше написати, яку посаду дід-фронтовик не обіймав у господарстві на березі річки Сугоклії.

За святим звичаєм козацького роду, до якого належав, дід, доки фізично міг, шукав у Прибалтиці могилу брата. Ворушив архіви, їздив під Ригу і Юрмалу, ходив між братськими могилами, читав списки на них у надії знайти Андрія, вклонитись. Не вдалося, але наполегливість його заслуговує поваги і наслідування.

Востаннє пам’ятаю його здоровим і красивим в грудні 1987 року, коли проводив мене до строкової служби. Ввечері посиділа рідня, знайомі, друзі, на гармату мені грошей зібрали. В райвоєнкоматі Дмитро Полікарпович сів в автобус з призовниками, навіть воєнком не посмів заперечити і поїхав до області з нами на призовний пункт. Сидів попереду на кондукторськім кріслі, наче віз нас у якесь нове, доросле життя. Що на думці в нього було, відомо тільки йому.

На гармату грошей зібраних на проводжанні не вистачило, тільки на міну, то прийняли мене в сапери. Служив справно, як і належить, повернувся та дід був уже хворий. .

Отак і жив мій рід поряд з Сугоклією - час їх поріднив.

Перегородили греблями річку, сховалися перекати, затих її веселий дзвінкий голос. Відпустила вона і наш рід, який розсипався від Черкас до Запоріжжя. Та все одно тягне до того броду на Сугоклії, де пращури річку вбрід переходили, де Ясь валки переправляв, звідкіля прадіда Полікарпа погнали на загибель, де дід Дмитро пшеницю сіяв і жав, де батько босоніж бігав…

Сплелася та річка Сугоклія з нашим родом і тече як життя, відгукує в кожному поколінні, у вічному часі.

Буряки

Коли лунає слово «буряки», мені стає зле від споминів про цю сільськогосподарську культуру. Холодний піт виступає на чолі, німіють руки і перед очима виринає безкрайнє зелене поле коренеплодів. На ньому згорблені жінки із дітьми, а подекуди й чоловіки махають сапами, щоб у країні було достатньо «солодке» життя. Махають вони тими сапами з травня і по серпень, поки не висапають тричі свої наділи. Це вже зараз застосування гербіцидів полегшило справу, та і то не скрізь, та й де з якою якістю їх внесуть.

Отже, повернусь до тих злощасних цукрових коренеплодів, які в дитинстві наводили на нас жах.

У травні, після останнього дзвоника в школі, з’являвся під дворами односельців парторг колгоспу.

- Добрий день, Галино Харитонівно! — починав він лагідним і чуйним голосом свою бесіду.

- Здравствуйте, Степане Петровичу!

- То як Ваше дорогоцінне здоров’я, як дітки?

- А Ви чи не ланку прийшли наділяти, що такі ввічливі?

- Авжеж, за прогнозами очікується в цьому році великий врожай.

- Та він кожного року очікується, а от який в коморі буде, подивимося ще, — обірвала на півслові парторга Харитонівна. — Ви краще скажіть, скільки гектарів щастя наділяєте?

- Три.

- О ні, більше двох не висапаю.

Степан Петрович, як спритний корчмар під час ярмарку, на початку торгів накидав гектар зверху, а вже потім, ідучи назустріч співрозмовнику, його знімав. І в цьому була гнучкість партійної лінії в переговорах щодо наділу ланок. Господиня втішала ж себе, що все-таки не чотири, а три гектари, і відчувала повною мірою те почуття, що зветься «колгоспна радість». То почуття, коли ще десять хвилин тому було зовсім погано, а тепер — дуже погано. Різниця невелика, та все-таки вроді полегшення.

В день розподілу ділянок у полі збирався люд, гомонів, сперечався, лаявся… Бригадир губив голос і хрипів, ділячи з обліковцем рядки між односельцями. А на вечір пів села були друзі у нього, а пів села — кровні вороги. У ворогах ходили ті, кому випали рядки на забур’янених ділянках та в полях далеко від села. Треба сказати, що до ворогів потрапляли односельці, які не належали до рідні бригадира або ж близькі, що не перебували на цей час у дружніх стосунках з ним. Кращі ділянки відводилися близькій рідні за сільськими мірками (в селі близька рідня рахувалася в три коліна), а також кумам, сватам, ну і чомусь завжди до цієї когорти потрапляла тітка Ірина, котрій бригадир родичем не був, але дуже симпатизував і ніколи не обділяв її увагою.

Ентузіазму, про який писали в районній газеті, не спостерігалось, та масовість від безвихідності була. Поління буряків у робочий час виконувала тільки польова ланка. Більшість займалася цим у вільну від роботи годину за не таку вже й велику плату. Тим більше, що мало кому вона йшла в руку, так як болячок збирали на тім лані не менше, ніж коренеплодів.

Перше прополювання робили жінки. Найвідповідальніше, найскладніше з усіх. Треба було прорідити посіви, залишивши п’ять-шість рослинок на погонному метрі. Друге і третє поління звали перевіркою. На них виходила вся сім’я, а то і рідня з міста. Відбувалися маневри по повній програмі. Хто сапав, а хто махав сапою, як косою — це все звалося полінням.

Серед тих людей махав сапою і я. Сказати, що я не любив полоти буряки, — це не сказати нічого. Я навіть згоден був копати картоплю, тільки б не полоти буряки.

А ще сказати, що місто не допомагало селянам у прополюванні, то образити ті підприємства, які чітко, згідно з графіком, доведеним райвиконкомом, надавали шефську допомогу. Люди з підприємств приїжджали автобусами, шикувалися фронтом на рядках… Ентузіазм їх остаточно закінчувався метрів за сто, максимум двісті, від краю поля. Потім вони починали полоти не по рядках, а кружляючи навколо бочки з водою. Коли прибувало керівництво підприємства з «районними батьками» поглянути на поміч селу, прибулі для надання шефської допомоги просилися на наші рядки за будь-яку ціну. Перевіряючі, задоволені роботою, їхали далі. А шефи бажали нам всіляких успіхів і швидко зникали степовою дорогою, здіймаючи куряву за автобусом.

У розвиненому соціалізмі чомусь усе було в гектарах, і кожен технологічний процес — битва. З ким і за що — невідомо, але весь час у напрузі. Посадили вдома на городі пів гектара картоплі, побігли садити все інше, потім це полоти. А в колгоспі ще наділи соняшнику, кукурудзи, гарбузів і коханих буряків… А потім на цих гектарах збирали все вирощене, перебирали, очищали, ховали до складів і підвалів, здавали державі. Раділи за здане в засіки рідної Батьківщини. За дуже коротку зиму робили спробу відпочити і знову — на гектари.

Повернуся в поле. Отож, стою посеред гону в півтора кілометра і мрію бути космонавтом, щоб залетіти далеко-далеко від поля, щоб бачити ці рядки в ілюмінатор на безпечній відстані. Та до космонавта ще довго рости і вчитися, сапаю з мамкою від краю поля до краю, від бочки з водою до бочки, що в тіні стоять по краях гонів. І думка сумна в голові, що ще тільки шість класів скінчив, а попереду сьомий, восьмий, дев’ятий. А як скласти всі рядки в один, котрі світять у недалекій перспективі виполоти, то це до самих Черкас, а може, й до Полтави відстань. Гектар — то двадцять два рядки по кілометру, а тричі гектар виполоти… Від такого майбутнього сум охоплював мене, і сапа випадала з рук. Тільки мама підганяла і підганяла мене, сама сапаючи нескінченний наділ.

Багато людей середнього та старшого віку скоротили своє життя через серцево-судинні захворювання, набуті в спеку. Ніхто того обліку не вів, та й в історії хвороб не писали правди. Було враження, що сільські жінки народжуються з сапою і з нею ж помирають. Страшно насправді те, що написав, але це гірка правда. З радістю досапували останні рядки з думкою, що це «щастя» облишає нас до наступного року.

І з завзятістю та наполегливістю бралися до навчання, а в успішності не останню роль грали висапані коренеплоди. Бо хотіли вивчитись і поїхати до міста, де нема наділів на майже безкоштовну добровільно-обов’язкову працю.

 

Приходив вересень, на перших уроках розпитував учитель про літо:

— Іване, що робив улітку?

— Допомагав пасти коней, полов.

— Пололи всі, ти це не згадуй, про табун коней розкажи.

І кожен з нас розповідав про все, крім лану, бо то було в усіх обов’язкове й спільне. А зайва розповідь про нього особливого задоволення не приносила. Та недовго нам доводилось учитись, бо починався збір коханої культури. Треба пояснити, що цукрові буряки у нашій зоні займали в господарствах десять відсотків від ораної землі. Оскільки колгоспи були великі, то клин бурячний був великий.

Розім’явшись на соняшниках і кукурудзі, викопавши вдома картоплю, починалося друге наше нашестя на клин цукрових буряків. Надворі стукав у двері жовтень. З кінця бабиного літа і до «перемоги» ми рятували наш врожай. Якщо перше наше нашестя звалось «пекельне», то друге — «полярне», бо рипіли вже холоди, поливаючи нас холодним дощем та посипаючи першим сніжком. Витягували й складали у бурти, вантажили й очищали коренеплоди. Нерідко відриваючи їх, примерзлі до землі, я знову мріяв стати космонавтом. І вже через знайомий з літа мені ілюмінатор дивитися на ці поля, знаючи, що космонавтам рядки не ділять. А навколо холоди, всі одягнені як матрьошки: у куфайки й роби. Сидять мовчки попід буртами, і тільки рухаються руки, чистячи буряки. Яка то праця невдячна на матінці-землі! Тяжко металургу і шахтареві, але ж у них то заробіток є. А в полі — практично безкоштовна битва за врожай. Працюючи в колгоспі, я з болем дивився на відомості по заробітній платі, де польова бригада отримувала по сімдесят карбованців. Оті сім червонців — ціна дешевого хліба й овочів, ковбаси і молока. Колись великий вчений сказав: «Нізвідки нічого не береться і нікуди не зникає». Отак і цукор дешевий був коштом копійок на зарплату жінкам у бригаді, за рахунок їхніх болячок, які ніхто не констатував як виробничі.

Вдалося втекти мені від буряків, та, проїжджаючи мимо місць моїх історичних битв з бур’янами на посівах, підсвідомо прискорюю швидкість. А то раптом з’явиться бригадир з краю поля і наділить рядки. Дитячий страх зостався, аж смішно: стільки часу пройшло, а він зостався.

Коли вчився в інституті, на кафедрі організації сільськогосподарського виробництва доцент пропонував:

- Ви, Юрію, тему організації праці при вирощуванні цукрових буряків не хочете дослідити в дипломній роботі?

- Ні! — як струмом вдарило мене. — Не хочу, я її давно вже дослідив. Я її дослідив від краю і до краю, від бочки і до бочки. Я її вивчив до останнього замерзлого кагату під Новий рік.

- Тоді беріть іншу тему, — не розуміючи мою нетолерантність до буряків, рекомендував доцент.

Взяв я іншу тему, по садівництву, писав диплом і захищав його. Прийшов у колгосп, а там… Одним словом — цукрові коренеплоди з картоплею на додачу. Не здійснилася мрія дитяча про ілюмінатор, довелося продовжувати вирощувати все це безпосередньо. «Таке життя», — писав один письменник, і краще й не сказати.

Не працюю вже років вісім у сільському господарстві, працюю в місті. Частенько відвідую підприємців у питаннях виробництва. Там ввічливий секретар, подаючи чай або каву, завжди запитує:

- Вам цукру дві чи три грудочки?

А я не можу зразу відповісти, перед очима пливе миттєво бурячний лан.

 Я перепрошую, вам дві чи три грудочки цукру в каву?

- Пробачте, а просто мінералки можна?

- У нас бразильська кава.

Кава-то бразильська, а буряки наші…

Трішки зле, трішки саркастично, трішки песимістично вийшла розповідь, та хто на тім лані був, той зрозуміє.

Піонер

Чи не кожен із нашого покоління проходив незабутні етапи шкільного політичного життя.

Вчитися починали безпартійними, потім приймали до жовтенят, далі — до піонерів, потім — до ленінського комсомолу. Кожен етап вимагав належної підготовки, знань з історії організацій і країни, доброго навчання. Не всім давалася та підготовка, але приймали майже кожного авансом. Сам прийом до жовтенят, піонерів, комсомольців проходив святково, з підбиттям підсумків, присягами, клятвами та обіцянками.

До цих дат пралося чи купувалося нове вбрання, підстригали — подія була нерядова. Я теж пройшов усі ці партійні свята і будні.

Найяскравішою ж сторінкою закарбувався в пам’яті вступ до піонерської організації. Звечора мама випрасувала шкільну форму і нову білу сорочку, в портфель поклала червону пілотку та піонерську краватку. Батько розповів, як і він колись піонером був та добрі справи робив. А в мене перед очима виникали постаті тимурівців та піонерів-героїв Великої Вітчизняної війни.

Настав святковий ранок, цвіли вишні та черешні, все село було в білому цвіті. Я крокував до школи і вітався до усіх зустрічних.

- Здрастуйте, тітко Галино, то мене в піонери приймають!

- Молодець, удачі тобі!

- Доброго дня, дядьку Грицьку, сьогодні я в піонери вступатиму!

- Добре, рости батькові в поміч!

Підбадьорений, широким кроком я йшов далі.

- Діду Василю, мене в піонери приймають!

- То добре, може, шкоди менше робитимеш. Навіщо бабі Вєрці нитки сплутав у ткацькому верстаті?

Аби дід ще чого не згадав про мої подвиги, я змінив крок на легку пробіжку.

От і школа, одноповерхова, на два крила, у квітучому саду. Однокласники, товариші, вчителі - всі у той день не такі, як завжди. Святкова урочиста лінійка, клятва, пов’язування краваток, привітання, побажання... На заклик піонервожатого: «До справи Леніна і Комуністичної партії будьте готові!», — віддали піонерський салют і в один голос відповіли: «Завжди готові!», не підозрюючи, що якраз на історію нашого покоління припаде поховання піонерської організації та справи Леніна.

Гордий, у червоній пілотці, в розстебнутому піджаку, щоб краще було видно краватку, йшов я додому. Йшов сміливо навіть повз діда Василя, який, звертаючись до куми Клави, здивовано мовив:

- Ти ба, ниток не розплутав, а в піонери таки прийняли! Клаво, диви, Юрка в піонери прийняли.

На що баба Клава, визирнувши з палісадника, гукнула до діда:

- То з нього й толк буде, а ти от не був, Василю, у піонерах, то й некультурним виріс. А не грав би у карти, то й цифр не знав би.

Дискусія між бабою Клавою та дідом Василем ще точилася, та я вже не слухав. Радість переповнювала мої груди: я — піонер!

На автобусній зупинці привітався ще з дідом Юрком, листоношею на дальнє село, він чекав рейсу. Дід був чоловік грамотний і підтвердив, що тепер у мене в житті широка дорога.

І я пішов далі тією дорогою, але не дуже далеко: на початку нашої вулиці паслися індики тітки Галини. Помітивши на мені червоний галстук і пілотку, вони про щось жваво порадились на своїй індичій мові й широким фронтом посунули на мене...

Я все зрозумів, та сили були нерівні. Старший індик, сидячи на моїх плечах, бив крилами, решта членів індичого угруповання підстрибували з боків і цілили хто куди міг. Я ж тільки незграбно відмахувався портфелем. Дуже швидко біг під гору старий листоноша і з великими труднощами відбив юного піонера від пернатої банди.

З синцями та подряпинами, у подзьобаній пілотці, пошматованому галстуку, брудному костюмі дістався я свого двору, де на мене чекав святковий стіл. Вражений моїм виглядом, батько грізно запитав:

- І з ким це ти за піонерську ідею чубився?

Не соромлячись сліз, я розповів про підступний напад. Тато з мамою, насміявшись, поспівчували моїй пригоді, заспокоїли й подарували черевики та блокнот з ручкою.

А ввечері прийшла тітка Галина з новою пілоткою, галстуком та цукерками вибачатися за безідейну свійську птицю.

Після тої події ходив я до школи з місяць іншою дорогою, через балку попід вербами. І як не вигадував, а не міг розминутися з дідом Василем, обов’язково потрапляв кепкунові на очі:

- А дивись, Вірко, — не упускав нагоди дід. — Юрко знову нашою дорогою до школи йде. Велика біда — індики. Он мене, як ходив я читати вчитись, бичок аж на дерево загнав, тоді всією вулицею від того бичка мене рятували.

…Минув час, нема вже тої країни з її настановами, але день прийняття до всесоюзної піонерської організації пам’ятаю. Завдяки індикам.

Візит міністра

Теплої ранньої осені в господарствах району настав час збирання врожаю буряків. Як завжди — зненацька. Просто час підійшов, достиг буряк, а техніка відсотків на п’ятдесят готова. Усі пройнялися важливістю ситуації, закотили рукави і взялися за роботу. Але сталося непередбачене.

- Григоровичу, — бігла посильна слідом за старим головою колгоспу, який у п’ятницю ввечері вже прямував додому.

- Що там ще, Маріє, сталося?

- Телефонограма з району, сказали це дуже термінове. Вам увечері дзвонитиме керівник сільського управління

Голова швидко прочитав папір; спершись на тин, перечитав ще раз і тихо мовив до Марії:

- Через годину давай до мене агронома, інженера, парторга і комсорга.

Посильна пішла, а він знову проглянув написане, тихо промовляючи: «Любить начальство колотнечу влаштувати у вихідний. Ой любить…»

На аркуші паперу сухою офіційною мовою значилося:

«Керівнику господарства.

Такого-то
числа (припало саме на неділю) по маршруту, до якого належить ваш колгосп, робитиме об’їзд міністр сільського господарства , а з ним ще цілий ряд спеціалістів та ідеологічних працівників.

Мета об’їзду: Ознайомлення з ходом осінньо-польових робіт, а особливо з початком збору буряків; зі станом роботи партійних та комсомольських організацій у господарствах».

Через годину за столом сиділи запрошені спеціалісти. Промовляв старий голова:

- Гоголя «Ревізор» читали? Так от до нас їде міністр сільського господарства з спеціалістами з усіх питань

Обернувся до інженера, спитав:

- Дмитровичу, скільки в тебе живих комбайнів на збиранні буряку?

- Три. Два ще днів за три вийдуть у поле, а два — самий брухт. Надії ніякої.

- Слухай, давай їх на поле під станцію. Живі понад дорогою постав, а ті, що з надією на життя, ремонтуй посеред поля, а металобрухт під ліс, щоб вроді в полі, а ніхто не розгледить.

Далі до агронома:

- Олександровичу, що дасть на крайніх від станції полях буряк?

- Контрольні заміри показали по чотириста

- Добре. Пильнуй за технологією, щоб організація була на висоті. В полі, де соняхи були, пусти лущильник і оранку організуй на всяк випадок. Ну, партія і комсомол, тепер до вас. Петровичу, давай у центр поля на ремонт комбайна когось з ветеранів. Медалі нехай почепить. Просліди за обідом, кухаркам -біленькі халати. На машині технічної допомоги напиши щось про хороший врожай. Пресу в поле вивези. Вивісь листок про хід соціалістичного змагання.

- Буде зроблено.

- Тепер комсомол. Павле, зроби з інженером комсомольський екіпаж і на бурячному комбайні напишіть щось на зразок: «Переможемо в соціалістичному змаганні .»

- Буде виконано.

- Так, ще. Петровичу, ти школу в неділю підійми, старші класи, нехай з бабами польової бригади чистять і підбирають буряки. Нібито все.

Підняли по чарці, цокнулись, голова по старшинству сказав: «Дасть Бог — пронесе». Випили ще, закусили і тихенько розійшлися, в думках будуючи плани на наступні два дні.

Субота почалась маневрами сільськогосподарської техніки. Витягували під ліс ті комбайни, що вже не запрацюють, виставляли, щоб було видно з дороги. За ними буксирували до середини поля ті, що потребували ремонту. На справних малювали лозунги та комсомольський значок. Парторг особисто приміряв на кухарок нові халати. Сердився.

- Оксано, чого ж ви такі гладкі всі?

- Петровичу, то халати на доходяг пошиті, ми нормальні.

Визвали кравця, щоб повшивав клинці в халати для розширення та заодно і прапорці пошив.

Комсомольці рахували, скільки їх на теренах колгоспу, поповнювали знання з ідеології. Голова ж сидів на кургані як головнокомандувач, посилаючи періодично свого водія з вказівками щодо дислокації техніки.

Неділя, поле, ранковий туман. Тишу порушує приїзд людей і техніки ,ще нерозставленої з учорашнього вечора. Голова, спеціалісти, механізатори, школярі, колгоспниці польової бригади — всі зайняли свої місця і закипіла робота. Пішли живі комбайни, заметушились люди, посеред поля ветеран натхненно гупав, ремонтуючи комбайн. Все як завжди, лише сил стягли набагато більше в одне окреме поле.

Григорович глянув на годинник :

- Пів на дев’яту. Так рано не приїдуть.

- Якщо з Олександрії виїдуть, то будуть до обіду, — промовив агроном.

- Поїду підснідаю, а ви, хлопці, керуйте. Буду за годину.

Не встигла «Волга» зникнути за обрієм, як край поля став ГАЗ-69. З нього вийшов років п’ятдесяти чисто вдягнений чоловік.

- Добрий день, я — Петро Петрович, новий заступник голови колгоспу «Прапор Леніна» з сусіднього району.

Потисли руки.

- То що Вас привело? — спитав інженер

- Та до нас міністр їде, а комбайни поламані, підшипники треба міняти. І прочитав з папірця назви деталей.

- Та то дефіцит, самі на шахті міняли. — відповів інженер.

- А що, у вас маршрут міністра теж проходить?

- А хіба не видно?

- Комбайни всі живі?

- Та де там, ті, під лісом, взагалі без двигунів. А у тім, що серед поля, ветеран крутить гайки.

- У нас теж людей підняли. Комсомольців написали удвоє більше, ніж є.

- Та в нас так само.

Тут комбайн посеред поля почав викидати клуби диму, запрацював двигун, агрегат стрепенувся і потихеньку рушив.

- Ти диви, наш ветеран комбайн завів. А ми його днів десять перебирали без результату. — Інженер почухав потилицю.

Розмова між спеціалістами та Петром Петровичем точилася ще з півгодини. Людям праці завжди є про що поговорити. Попрощалися, у гості запросили один одного і поїхав Петро Петрович на шахту за підшипниками.

- Хороша людина, Дмитровичу, — сказав агроном інженерові.

- Відразу видно. Треба в гості завітати до нього в Нову Прагу. О, дивись, наш голова вже вертається.

Під’їхала «Волга», з неї вийшов голова. Дістав сумку з харчами. Розклали сніданок на капоті автівки.

- Їжте хлопці, моя бабуся приготувала, бо невідомо скільки нам тут обіду чекати. Ну що тут, тихо?

- Був чоловік із «Прапора Леніна», новий заступник голови.

- Що хотів?

- Питав підшипники. Теж в об’їзд попали.

- А що у них?

- Те саме, що й у нас ,- мовив агроном і показав рукою в поле. — Комбайни мертві, комсомол ледь назбирали. Ми його втішили, сказали що і у нас так само.

- Дивись, — кивнув голова на дорогу, яка вела до станції. По ній рухався ескорт чорних і білих «Волг». Інженер згорнув харчі, агроном подав знак у поле. Під’їхав парторг і спішно став розкладати газети.

Автоколона зупинилася, з автомашин виходили люди знайомі і незнайомі. Голова, як господар пішов назустріч, подумки повторюючи завчену промову. Але випередив усіх секретар райкому:

- Це наш ветеран, Герой соціалістичної праці Володимир Григорович. Вітаємо.

Голова представив інженера та агронома. Почав щось говорити про колгосп, гадаючи хто ж з них міністр, чи тут він, чи пізніше буде, бо перепитати боявся. Запитання секретаря райкому прозвучало, як грім посеред ясного неба:

- Григоровичу, а чи не було в тебе міністра?

- Жартуєте?

- Та ні, десь у сусідньому районі узяв ГАЗ — 69, та як гайнув — догнати не можемо. Такий, у шкіряній куртці й кашкеті.

Агроном присів, інженер зблід, а голова, схиливши голову , розглядав землю.

Попрощавшись, керівництво поїхало назад. В полі не знали, що трапилось і продовжували завзято працювати. Гасав по рядках наввипередки комсомольсько-молодіжний екіпаж, змагаючись з ветераном, кухарки в новеньких халатах привезли обід, усе йшло як заплановано.

Перший отямився голова.

- Людей нагодуйте і відпустіть додому. Завтра понеділок, на роботу, в школу, — видихнув важко повітря. — Виберемося якось. І не в таких халепах були.

Сів у машину і рушив до села.

Потяглися комбайни й трактори до бригади, люди по прямій дорозі додому. Тільки механік безуспішно намагався зупинити ветерана. А той, дорвавшись до штурвала, здавалось, не зупиниться і не поверне додому, доки не докопає лан.

Про пригоди міністра в районі чутки були різні. Що правда, а що ні — хтозна. Казали, ніби у сільгосптехніці за могорич він дістав підшипники і з’являвся на елеваторах. Вірогідно відомо тільки те, що провів нараду по наслідках перевірки з активом області й районів. Що було в райкомі партії й в сільгоспуправлінні сказано з цього приводу і яких покарань зазнали голова і спеціалісти-невідомо.. А тільки в правлінні колгоспу повісили стенд з фотопортретами керівників міністерства та області; сказано ж бо, начальство треба знати в лице.

Баян

Батькові Миколі Дмитровичу присвячую.

Який батько не мріє про добротну освіту своєї дитини, про її всебічний розвиток? Отак і мій батько мрі­яв. Він ніколи не шкодував грошей на підручники і все, що пов'язане було з навчанням. Я йому віддячував за це гарними оцінками та участю в районних предметних олімпіадах. Але була в батька заповітна мрія: вивчити мене музиці.

Його батько, а мій дід, теж колись мріяв про сина-музиканта, але це бажання з багатьох причин так і лишилося мрією. Змирившись, дід почав мріяти про сина-«дохтора», та батько боявся не те що хворих, а навіть медичного обладнання. В результаті творчих пошуків свого майбутнього він став інженером.

Тепер, з наполегливістю діда, батько взявся вже за мою музичну освіту. Він довго годив художньому керівникові нашого клубу, прохаючи прийняти мене навчатися грі на баяні. Не знаю, чому саме на цьому інструменті, але баян йому подобався.

Генеральні переговори з призначення екзамену були в кращих сільських традиціях. Після третього тосту з мене обіцяли зробити відомого на весь район, після четвертого — на всю область. Взагалі мою популярність як баяніста у той вечір підняли на дуже пристойний рівень.

Екзамен мав відбутися рівно через тиждень. Батько задля підвищення балу на вступному іспиті завіз художньому керівникові причіп сіна і в думках вже бачив мене, як я граю на музичному інструменті.

На екзамені мені настукували пальцями по столу мелодії, а я мав їх відстукувати «морзянкою». Хотіли, щоб я наспівав пісню, награну на піаніно, і я наспівував, у всякому разі, я вважав, що наспівував. Та все ж схиляюся до думки, що іспит склав таки батько, а не я.

Зарахований!.. Один із найщасливіших днів батька... Його службовий «Москвич» летів, так, не їхав, а летів до райцентру і знов у село. За півтори години з моменту повідомлення про зарахування на навчання вдома стояв новенький баян. Пізніше я повторював цю поїздку «Опелем», та до такого рекорду мені не вистачило часу.

Навчання тривало недовго. На третьому тижні у мене вже шансу вище теренів району піднятися не було, а далі й зовсім... Скінчилося після того, як я почав писати на кнопках баяна цифри, в якій послідовності їх натискати.

Розгубленими і приреченими очима дивився на мене тоді батько. Йому не шкода було тих зусиль, він розумів, що і в другому поколінні мрія не здійсниться.

З баяна я регулярно витирав пилюку, інколи його давали пограти на святах. Він і досі ще живий і нагадує мені мою незакінчену початкову музичну освіту.

...І ось із почуттям гордості я вже другий рік воджу до музичної школи свого меншого сина. На дачі та у квартирі стоять піаніно, на яких він виконує поки що простенькі мелодії, хоча я їх слухаю як найскладнішу класику. Не знаю, що вийде з музичною освітою сина, але потяг до музики в нашій сім'ї — то вічне.

Шкільний товариш

Сашко — мій шкільний товариш, з яким ми спочатку вчилися в різних класах, а в четвертому я його наздогнав. Він прийшов удруге до четвертого класу і сів зі мною за парту.

З його появою життя в класі пожвавішало, чудеса почалися відразу з першого вересня. Вже за тиждень мій рівень навчання почав по похилому вектору рухатися до рівня знань Сашка. І якщо рівнем навчання ми не могли похвалитися, то рівень позашкільної діяльності був у нас на висоті.

П’ятого вересня він мене вже навчав палити цигарки. Наука проходила на городі в соняхах, курили ми сигарети з фільтром «Новость». Але повністю навчання не вдалося. Щойно я скінчив курс «паління не в затяжку», як був спійманий батьком з материної подачі.

Тато був мудрою людиною. Не знаючи про відкриття лікаря Довженка, він досконало володів цим методом. На літній кухні мій погляд зустрівся з татовим. З очима нестриманого психоаналітика він щосили опустив свій кулак на край столу і почав процес кодування. Пам’ятаю тільки початок, як покидав я кухню разом з одвірками; що було далі, не пригадую. Після кодування жив днів три на сіннику, ні на які звуки не відгукувався, мама залишала їжу під дверима.

Явився на світ десь на четвертий день. Репресій, на подив, не було. Відмили, перевдягли, дали портфель і відправили до школи.

Успішність покращилася, курити зовсім не тягло, і навіть в організмі виробилися стійкі антитіла до згубної звички. Кодування вистачило років на чотирнадцять.

Та пригоди тривали: пійманий на колгоспному баштані старшокласник домовився за цукерки з Сашком, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!

На ранок хлопці нашого класу ветеринарними шприцами зробили кавунам «щеплення» солодкої рідини з дріжджами на трьох сотках навколо куреня. Як тільки скінчили операцію, перестали давати корм собакам охоронника і гайнули до яру.

За годину ми вже сиділи як ні в чому не бувало за партами на першому уроці. А на четвертому до школи приїхав агроном, про щось говорив з директором, і якось одразу прийшли по наші душі класний керівник із завучем. А ще через годину стояли всі ми біля куреня на баштані. Агроном розповів, як дідові Матвієві, сторожеві, зробилося зле по обіді, коли той несподівано побачив, що кавуни ворушаться. У директора та класного керівника агроном питав про стан виховної роботи, а колгоспний обліковець рахував збитки.

Кавунів ми не їли довго. Батьки виплачували вартість втраченого врожаю. Підтримали цукерками тільки діди, потішаючись, як ми пожартували над їхнім товаришем Матвієм. Вони просили обліковця переповісти ще й ще раз той момент, коли Матвій побачив довкола куреня, як кавуни стали ворушитися. Нагрівшись на сонечку після наших «щеплень» в них почався процес бродіння.

І знову спокійне життя виявилося недовгим. Велике враження склав на нас кінофільм про партизанів, що демонструвався у клубі, і Сашко запропонував постріляти з батькової мисливської рушниці. Вибрали час, коли його рідних не було вдома, взяли рушницю і набої та стали шукати ціль. Стіна клуні, дерев’яний паркан, новеньке відро — все з якоїсь причини не підходило. І ось нарешті знайшли — копиця сіна. Я відійшов і затулив вуха, а товариш зарядив два патрони й поцілив у сіно. Постріл, ще постріл, перезарядив та ще двічі вистрелив…

З сіна почав здійматися димок, він швидко почав густішати, і з поривом легенького вітерцю диму ставало більше. Сашко, мабуть, злякався, бо кинув рушницю і гайнув у ліс. Я ж зостався з палаючим сіном віч-на-віч. Розуміючи, що сам нічого не зроблю, почав гукати людей. Оскільки свідків моєї причетності до пожежі не було, я почувався впевнено й активно брав участь у гасінні вогню.

Швидко горіло сіно теплого осіннього дня, та, незважаючи на зусилля селян, вогонь перекинувся на клуню. Поливали з відер клуню й сіно, обливали будинок, щоб на нього не перекинувся вогонь. До приїзду районної пожежної бригади таки вдалося все загасити. Будинок врятували, а від сіна та клуні зосталося саме попелище.

Дільничний інспектор описав та забрав мисливську рушницю, прочитав у школі лекцію про вогнепальну зброю. Мене шанували за те, що помітив вогонь і сповістив про нього. А Сашка не було…

На чолі з дільничним інспектором прочісували всім класом відроги Чорного лісу, та щоразу старанно звертали від того місця, де була наша землянка і Сашко. Ввечері приносили йому їсти й безрезультатно просили повернутися. Дня четвертого старий фронтовик, викладач військової підготовки, вислідив нас, і Сашко був приведений додому. Після виховної роботи він підняв навіть рівень навчання.

У мене в школі серйозних неприємностей не було, якщо не рахувати запису в щоденнику, зробленого самим директором: «Шановні батьки! Ваш син на перерві грав у карти. Зайдіть, будь ласка, до школи».

Ходив до школи батько, говорив з директором, потім зі мною. В карти я не граю й донині: погана гра і погані наслідки гри в неї, шахи й шашки набагато кращі.

На День учителя Сашко подарував велетенський букет директору, у якого після такої уваги навернулася сльоза і він випив таблетку валідолу. На татове прохання нас розсадили, і Сашко взявся за виховання нового сусіда по парті.

А батько взявся за поглиблення моїх знань. Було куплено півтора десятка кролів, відремонтовано старі клітки. Я зразу підозріло поставився до цієї покупки, та всю суворість зрозумів трішечки пізніше. Батько ж, розсадивши кролів по клітках, сказав таке: «Синку, як будеш вчитися на п’ять, то я їх тоді виведу, а зараз приймай — це твоє господарство». Я ніколи не думав, що кролі так багато і так часто їдять, а як перестаєш їх годувати, то гризуть дошки. Рвав траву і вчився, вчився і рвав траву, зі страхом думав, що п’ятірок не досягну, а кролі наплодяться. Вже приглядався, що і корова їсть менше, ніж ці вухаті істоти, та й порося не така ненажера.

Книжки ковтав, те, що не розумів у школі, при виді кролів само собою роз’яснювалося. Досяг відмінного навчання і відмінної поведінки не без кролячої допомоги.

З Сашком вже не бешкетував. А завдяки батьковій науці кінчав школу на першій парті в прямому і переносному розумінні.

А тепер мені інколи сниться та осінь, що йду я до нашої одноповерхової старенької школи. Йду, як усі хлопчаки того часу, в підкочених штанах, окремо від піджака, доганяючи куплені на виріст сандалі, а кролі стадом біжать за мною. Біжать і підганяють до науки.

День довкілля

Дерево прийшло до світла ночі,

дерево зросло до вітру,

дерево зорю ловило...

Дерево ставало небом

(І.Сокульський)

середина 1800-х років. Єлисаветград ( Кіровоград) ( мова оригіналу)

Генерал Сакен очень любил, или показывал, что любит хозяйство и в особенности стремление к разведению лесов и посадке деревьев. Конечно, все подчиненные это знали и старались угодить ему в этом. Вот, едет однажды Сакен по волостям. Приезжает в одну и видит, что на улице селения рассажены небольшие деревца тополей и укреплены трехугольными подставочками, окрашенными зеленою краскою.

- Ах, боже мой! Как это хорошо! Где волостной командир? ..

- В поле, - отвечает ему первый попавшийся поселянин.

- Скажи, любезный, давно посажены эти деревца?

- Нет, недавно, только перед приездом вашего высокопревосходительства.

- И скажи, любезный, примутся они? ..

- Примутся, ваше высокопревосходительство.

- Все примутся? . .

- Все примутся!

- И скоро, думаете, примутся?

- Скоро... Вот, как выедете из селений, то дня через два все и уберутся...

-Как уберутся?.. - Пробует деревца, а они все при малейшем усилии вынимаются, как посаженные на несколько дней, без корней, только для показу, для обмана, в виду ожидавшегося приезда генерала Сакена. Что было последствием этого - легко предугадать!..

(Із спогадів Достоєвського Андрія Михайловича)

    День довкілля через півтора століття. 

   З приходом весни оживає все в навколишньому світі. Починає дзвеніти струмок, розповідаючи свої зимові сни мурашнику, що виріс біля нього. Проростає трава, перетворює темну землю на килим пишно-зеленого кольору. Повертаються птахи з вирію і з завзяттям лаштують собі гнізда, співають пісень. Подекуди оживають працівники комунального господарства. Вони метушаться по зеленому килиму, збирають папір, склянки, поліетилен і різне сміття, яке викинули їх земляки.

    У цій метушні настає весняне свято всього людського племені — День довкілля. За день до нього їдуть автомашини до лісорозсадника, розживаються молодими деревцями. А в саме свято, з самого ранку з усіх установ, як вранці мурашки з мурашника, виповзають назовні службовці. Із завзятістю і наполегливістю риють ямки, позують зі вставленими в ті ямки саджанцями перед фотокореспондентом газети. Після максимум години наполегливої праці вже розкладена у молодому гайку скатертина, на якій красуються харчі і щось міцне. «За довкілля!», «За чисте повітря нашого міста!», «Хай шумлять гаї, посаджені нами!» — лунають один за одним тости...

    Після цих тостів залишаються деревця сам на сам із життям. Як писав Дарвін, відчувають безпосередньо на своїй долі природний добір. Проходять якось миттєво весняні дощі, вступає у свої права літо. Земля стає сухою, повітря — жарким, а сонце — спекотним. Берізки і дубки, горобини та липки, згортаючи молоді листочки, дивляться на установи, де за вікнами сидять люди, ті, що їх саджали. Сидять під кондиціонерами і не переймаються їхньою долею. Читають рецепти, як схуднути, не вилазячи з-за столу. Сумно рахують калорії у з'їденому і дивляться у вікно. А деревця з останньою надією дивляться в ті вікна з другого боку і помирають стоячи.

Якби хоч тисяча саджанців виживала за рік, а висаджують у кілька разів більше, то за останні п'ять років були б гаї з птахами і тінистими алеями, з чистим повітрям.

Можливо, нам і не цікава доля тих саджанців. Для їхнього подальшого життя бюджету не передбачено. А вся любов до зелених насаджень міста — то тільки слова з трибун, промови з піднятим келихом на День довкілля. Статті і фото партійних лідерів та владних людей у пресі. Доцільно б перенести це свято з відтворення навколишнього середовища на осінь. Тоді природа поливатиме сама деревця, допомагаючи їм зачепитися за життя. А навесні зробити День чистої вулиці. Навіщо ж на вірну загибель садити саджанці навіть за бюджетні кошти. Та й діткам дурний приклад роботи завідомо без результату і на погибель живого.

   Як красиво звітують про виконану роботу і списані кошти бюджетні та громадські організації, партії... Співають по телебаченню і радіо, пишуть колонки в пресі, дають інтерв'ю. Невже заради піару можна принести в жертву тверезий розсуд?

   Якось на День довкілля в одній зі шкіл спостерігав, як учень задав запитання вчителю:

— Леоніде Івановичу, а чому ми на цьому місці вже четвертий рік садимо дерева?

   Учитель замислився і вдав, що не почув цього запитання...

   Гаї, як і курчат, теж рахують восени.

2008 рік.