Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
(М. Вінграновський)
Моєму батькові Миколі Дмитровичу
Сад
красивий у будь-яку пору року. Навесні біліє і рожевіє цвітом, гуде бджолами та
джмелями, наповнюється співом птахів, які повернулися з вирію. Влітку шумить
зеленим листом. Обтяжує гілля стиглою
вагою врожаю слив, абрикосів, черешень та вишень. Восени палає жовтим та
червоним листя на деревах і чути, як тяжко падають на пожовклу траву груші і
яблука. Навіть узимку, коли стоїть в інеї, простягнувши до неба гілля, мов
людина руки, сад завмерлий у чеканні весни, по-своєму, красень.
Красиві
й люди, які працюють в тих садах, сповнені любові до всього живого, сповнені
надії та добра. Мій батько любив сад усією своєю селянською душею. Мама його ще
малого навчила садити дерева. І з того часу, де б він не жив, то все садив і
садив дерева: на своїх садибах, допомагав садити людям, на колгоспних землях
біля тракторних бригад і край доріг, садив скрізь, де тільки було це можливо.
Мав невтомну потребу садити дерева. Говорив з ними, як з людьми, і здавалося,
що вони його розуміють. З любов’ю ставився до посадженого ним і іншими людьми,
до того, що росте в полі чи лісі. Міг зупинити автомашину біля груші-дички край
дороги та розчистити та причепурити її, надавши форму кроні, не зважаючи на
обмаль часу. Така потреба була закладена в нього самою природою його душі.
Іду
садом, зупиняюсь, закриваю очі, а поряд батько. І я починаю в думці йти за ним.
Він розповідає, а я ніби чую його голос: «гілочка напроти гілочки не повинна
рости», «вертикальна гілка не плодоносить», «плодові бруньки закладаються в
кінці травня цього року на наступний»… Хочеться відкрити очі, а батько — щоб
був і йшов поруч. Отак просто йшов, як колись своєю важкою ходою, говорив до
мене, до дерев, до шпаків, з якими завжди ділився черешнями, ставлячи відразу
їх перед фактом: «Вам ягода на верховітті, а мені все останнє.» Відкриваю очі,
а його нема, тільки дерева ним посаджені, шумлять мало не по всій
Кіровоградщині, наче згадують розмови з ним, згадують його руки, які садили та
доглядали їх. Немов згадують його з друзями садівниками, які сміялися та вели
бесіди, а нерідко й чарчину підіймали під густими їх кронами. Яка ж у тата була
широка і добра душа. Здавалося, якби в неї встрибнув весь світ, то йому було б
там просторо і зручно.
Їду
краєм, де виріс, а скрізь батько ніби зі мною — там сад, тут верби на греблі,
липи край села, на схилі виноградник, а біля дороги дика груша пишається ним
сформованою кроною. Так і зривається з вуст: «Тату! Де ти?».
Тільки
тепер я зрозумів ту розмову в саду під яблунею, коли він говорив: «Знаєш,
синку, раніше добре було не тому, що краще жилося. Достатку не було ні при якій
владі. Раніше ми були молоді та здорові, батьки та діди з бабами живі. Сиділи
всі за одним столом, пісень співали, ходили одне до одного з радості, а не з
журби. А тепер уже не всі з мого покоління по цьому світу ходять, та й зустрічі
здебільше з горя.»
Згадується
батько по-різному: то ніби полем пшеничним іде, то джерело розкопує. Та
найбільше бачу його, як він стоїть при своїй великій вазі на одному коліні,
схилившись, і садить деревце, розправляє своїми дужими руками його молоде
коріння в ямці, та говорить йому: «Оце я тебе посаджу та буду доглядати, а ти
рости.»
P.S.
