Там, де мій шлях пірнав за
обрій, вечір шив жовтими й синіми пасмами ниток небосхил. Ніч підкрадалася зі
сходу, вправно накидала темні тіні на відроги лісу і кургани понад шляхом.
Місяць, як перевертень, ховався за деревами, зачепившись рогом за крони старих
дубів. Долиною річки повз між очеретами туман. По березі, як вартові, де-не-де
ще стояли чаплі в очікуванні поживи. До батьківської хати, де чекала матуся,
лишалася година шляху. Думками був уже біля мами. Та щось непокоїло в душі. Той
неспокій примушував уповільнювати швидкість авто і рухатись, не порушуючи ритму
навколишнього життя. На небі засвітилася перша зоря. За нею — друга і третя.
Яка краса — зоряне небо... У жителів міст неба нема. Там зорі замінюють
феєрверками. Молодята обіймаються під сяйвом рекламних вогнів. А тут — зорі,
небо, річка, туман, ліс… Тут час рухається зовсім по-іншому. Думки народжуються
раптово, і складається враження, що вони повністю керовані небом, лісом, річкою
— одним словом, усім тим, що оточує навколо. Не давала спокою та перша зірка на
небі. Вона наказувала звернути зі шляху, безмовно промовляючи: «Поїхали, Юрку,
поїхали». «Куди ж ти мене гукаєш?» — крутилася в голові думка… Боже… так от
куди. Попереду був поворот у старе село, де колись я ходив до школи. За сім
кілометрів за відрогами Чорного лісу лежало воно понад ставом. Я послухав зорю
і звернув зі шляху.
Ґрунтова дорога спочатку йшла
поруч зі старою бруківкою, а потім стрімко пірнула вниз між ланів. Мимо лісу і
ставу — до села, яке вже встигла накрити темним покривалом ніч. На пагорбі біля
дикої груші я зупинив авто. Переді мною за туманом у низині світилося віконцями
хат рідне село.
Сільські вікна… Це вікна з
одного світу в інший. Коли вони відчинені, то ці світи поєднуються. Коли
зачинені — межують. За ними — радість і смуток, достаток і виживання. У
дитинстві часто доводилося в прохолодну пору року по темряві бігати до
односельців у якійсь справі на прохання батьків. Підійдеш до віконця, щоб
постукати, зазирнеш у нього… Ось дядькова Іванова хата: за його вікнами завжди
вечеряли, солили сало, щось тітка пекла чи готувала. У діда Василя баби ткали
ряднинки. У діда Антона діди грали в карти. У тітки Марії колисали дітей, їх
було четверо з різницею в пару років між кожною. У тітки Надії віяли молоко, я
навіть її хату без гулу сепаратора уявити не можу. А он вікна моєї вчительки,
вона завжди сиділа в окулярах над нашими зошитами. Далі — хати та вікна. Всі
вони були схожі й зовсім різні.
Тепер уже не зірка, а вікна
манили мене до себе. Пірнув униз; я не їхав шляхом — плив туманом. Випірнув у
селі. Ні, не в селі, а в дитинстві. Душа, розум і тіло існували в мені окремо.
Переді мною була наша хата. Вона ховалася в садку. Крізь крони дерев пробивалося
світло вікна моєї кімнати.
Що там? Невідома сила
підштовхувала мене до віконця. Руки відчинили хвіртку, ноги крок за кроком
наближали до вікна. З острахом я зазирнув… За столом сидів світлоголовий
хлопчик років десяти, зайнятий читанням книжки. Він сидів за моїм столом. Дім
був уже двічі перепроданий, але стіл залишився. Я б його впізнав серед тисячі
учнівських столів того часу. На стіні у нього за спиною висіла мапа світу. Там
був СРСР, НДР, Чехословаччина і Югославія… Невже і мапа моя? Сорочка прилипла
до спини, потилиця спітніла. Мені стало холодно, потім тепло, потім знову
холодно. Тривожно поглянув на настінний календар біля мапи — 2012 рік.
Відійшов від вікна. Погукав
господарів у двір.
-
Господарі є?
-
Є, - з господарської частини двору відгукнулася жінка, а за нею відгукнувся і
пес, що проспав мене.
-
Доброго вечора, чи вже навіть ночі.
-
Доброго. А ви хто? Що вас привело в такий пізній час?
-
Я Юрко Хоменко. Колись ріс у цьому дворі. Якась сила оце зі шляху збила і
привела до хати.
-
Я чула, що Хоменки тут жили. Я Оксана.
З сусіднього двору долинав
голос. Рідний і знайомий голос тітки Галини. Вона вкладала господарство спати,
бажаючи їм різного. В основному, хто чого заслужив за день. Тітка його вкладала
точно так, як три десятки років тому. Ніби нічого не змінилося, лише голос став
глухіший.
-
Тітко Галино! Тут старий господар будинку завітав, — гукнула Оксана.
Тітка з’явилася на межі біля
паркану так, ніби чатувала за ним, в одну мить.
-
Ой, Юрку! Як ти виріс? Ти ж був зовсім маленький. Одні ребра і портфель.
-
Та, тітонько, якось до центнера підріс. Чи то земля наша така родюча, а чи
харчі на користь ідуть.
-
Як мама? Де ж ти нині…
І за мить тітка стояла біля
мене посеред двору. На її швидкі запитання я намагався також швидко
відповідати. За хвилин десять вона побігла гукати сусідів і накривати у своєму
дворі стіл.
-
Оксано, а можна до хати зайти? Інколи сниться вона.
-
Будь ласка, зараз тільки світло в коридорі ввімкну.
Піднявся сходами. Знімаючи
черевики, я оперся рукою на одвірок.
-
Що ж ви не заходите? — запитала господиня.
-
Я зараз.
Не міг розігнутись. Під моєю
долонею на одвірках були зарубки. Зарубки мого зросту. Кожного першого вересня
батько робив мітку мого зросту . З іншого боку — братові зарубки. Ось я в
першому класі, ось у другому… А там три братові зарубки, він тільки три класи в
цім селі закінчив.
Світлиця мало відрізнялась від
нашої. Чиста, стіни білені, килимки та картини. З кімнати до світлиці вийшов
хлопчик.
-
Доброго вечора, — вивчаючи незнайомця очима, привітався він.
-
Доброго. Я дядько Юрко.
-
Я Юра, - коротко відповів хлопець і простягнув назустріч мені руку.
Ще не встиг я прийти до тями
від такого знайомства, як за спиною настінний годинник почав відбивати восьму.
Це був наш годинник, з маятником і гирями. Я рахував кожен удар. Я впізнав би
його серед сотень подібних годинників, навіть стоячи спиною до нього, як-от
зараз. Він теж тут. Я все розумів, але очі шукали підтвердження, що я тут, а не
на початку 1970-х років. Відривний календар на стіні заспокоїв мене – 2012 рік.
У моїй руці була його дитяча
рука. Я тиснув у вітанні його руку, немов через десятиліття – свою. Це була моя
дитяча рука, в мозолях і порізах. Так, це були порізи від тертя кабаків та
буряків для домашньої птиці. Це були мозолі від сапи, котрою хлопча пололо
рядки. Коли я заговорив, стало ще цікавіше. Я запитував і вгадував відразу його
відповідь. Я був точно таким. І тими стежками до школи ходив, і ті ж рядки
полов, і рибу там же ловив, корів пас тими ж балками і сіно ворушив на тих же
луках… Юрко говорив, а в мене зупинялося серце.
Селом інформація ходить зі
швидкістю, не набагато меншою за всесвітню мережу Інтернет. За якийсь час
зібралися сусіди у тітки Галини під горіхом. Сидів між ними й мав відчуття, що
нікуди не від'їжджав і був тут увесь час. Говорили про вічні проблеми: дітей,
врожай, господарство, реманент, ціни на ринку, дощ і цікаві події в селі. Між
односельцями було затишно і спокійно: сміх від душі, сльоза також.
Люди в селі добріші, ніж у
місті. Їхні роди десятиліттями, століттями живуть поряд. Вони радіють,
сваряться, ділять межу і плачуть, при всьому тому розуміючи, що нікуди їм не
подітися з села. Коли в кого з них яка небезпека чи горе, один одному допомагають,
і та допомога щира. У місті за посмішкою і вихованістю нерідко ховається повна
байдужість.
Далеко за північ проводжали мене. Стояв біля хвіртки, спостерігав, як біля колеса моєї автівки підняв лапу чистокровний дворняга, господарський пес Рекс. Майнула думка: Рексе, давай усі чотири колеса міть. Я поїду до столиці та до Криму, в Донецьк та до Львова”. І то буде територія нашого сільського кутка завдяки твоїм міткам. Нехай знають наших.
Попрощався з односельцями. Пірнув за селом у туман і піднявся на пагорб. Зупинив автівку біля старої груші. Вийшов глянути ще раз на село. Перевертень-місяць виглядав з-за хмари. В селі на нашому кутку односельці гасили одне за одним вікна, лягали спати. Останнім погасло вікно в нашій хаті. Село зникло, розчинившись у темряві. Стік балкою і туман. В небі над ставом зірвалася зірка і погасла над водою, над лісом. Десь там, у темряві, було дитинство.
