Батько приходив

Всю ніч важкі осінні хмари висіли над степом. Жодної зорі. Тільки вузька смужка заграви над горизонтом, десь там, над Горлівкою. За якісь пів години на зміну ночі прийде сірий ранок і господарюватиме під тими ж важкими хмарами пізньої осені. Змінилася варта на блокпосту, є пара годин для сну.

- Сержанте! За старшого зостаєшся. Мої пару годин сну — за розкладом.

- Відпочивайте, пане командире.

Командирський кунг. У буржуйці потріскують дрова. Тепло і сон обіймають разом...

...Я бачу край хутора. Пасіку в яблуневім саду. Дерева обтяжують стиглі яблука. Під однією з яблунь — батько за столом, у сірій лляній сорочці. На столі лежать його солом'яний капелюх і стиглі яблука. За пасікою, понад річкою, — толока. На ній пасуться кози. За ними — річка, чиста і швидка, між кам'яними берегами. Зі швидкою течією борються риби, їхні спини видно над водою. За річкою — дубовий гай. І я між цим усім блукаю, а до батька дійти не можу. А він сидить під яблунею і дивиться на гай. І раптом з гаю через толоку вітер у сад влітає. Свистить, шумить, а яблука не падають. Батько встав з-за столу і пішов між вуликів углиб саду — в лляних одежах, тримаючи в руках свій солом'яний бриль. Сивий, аж білий, як за життя.

Прокинувся. Злива і вітер. Важкі краплини осіннього дощу стукотять по металевій обшивці кунга. Поглянув на годинник — замість двох годин я спав чотири. У буржуйці потріскують дрова, і тиша в рації.

Відчинили двері кунга. У них зі зливи увійшов сержант наступної зміни варти.

- Сержанте, чому не розбудили за часом?

- Нештатних ситуацій немає. Тільки ви пішли відпочивати, почалася злива і не зупиняється. Степ так розвезло, що ним ніхто не пройде. Дров підкинули в буржуйку. Дали вам відпочити.

- Ви заступаєте на варту?

- Так.

Я йшов за сержантом по глиняній багнюці. Йшов, обнятий зливою пізньої осені. З голови не йшла думка: батько приходив, дощ приносив, батько приходив — дощ-зливу приносив, щоб дати сину поспати. Поспати пару зайвих годин...

2018

 

(П'ятнадцять років, як уже немає батька. В місцевості, де виріс, є повір'я: рідня, котрої немає з нами, сниться на дощ.)

Лист класному керівникові

Блокпост. Спиною до бетонного блоку на ящику з-під БК (боєкомплект) сидів пан середніх років. Він читав листа і був у своєму паралельному світі, зовсім далеко від війни. Того листа я привіз йому пару годин тому разом із гостинцями. Лист на чотирьох аркушах шкільного зошита від учнів своєму класному керівникові... Так, лист учнів на війну вчителю.

На трьох аркушах повідомлялося, що усі чутки, котрі дійшли до нього про їхні гріхи, — то є неправда і наклеп. У кожному абзаці вони майстерно розвіювали ту неправду і наклеп та переконували, що ні в чому не винні. Просто хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди. Що їхні старання зовсім незабаром будуть відзначені хорошими оцінками.

На останньому, четвертому аркуші йшлося про новини школи нещодавнього минулого і можливі в ближньому майбутньому. Вітання вчителю від усієї школи та персональне вітання від завгоспа. В листі було написане те, що могли написати учні восьмого класу своєму керівникові, котрий вчив їх любити Україну і пішов її захищати.

Пройде зовсім небагато часу. Всього три-чотири роки... Цим дітям і таким, як їхній класний керівник, будуть розповідати про громадянську війну, розпочату Україною. Про північний "братський народ" і що винуватий хтось інший. Що вони такі, як оті недолугі селюки в серіалах... Що їхня з учителем Україна — це "тєріторія вєлікой...". Та й взагалі тієї України не було, бо вона придумана австрійцями й наділена землею московитами. А війна?.. Яка війна? Та що у вас громадянська? 

Блокпост. Спиною до бетонного блоку на ящику з-під БК (боєкомплект) сидів пан середніх років. Він читав листа і був у своєму паралельному світі, зовсім далеко від війни. Він тоді ще не підозрював, що всього за декілька років буде те, що написано тут у передостанньому абзаці. На жаль, таке життя... Для когось ця земля є передусім Україною. Для когось — виключно розмінною монетою в порятунку чи заробітку статків.

Птаха війни

   

   Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.

   В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву пілота. Серце обливається кров'ю. А ці птахи літають по двоє і по троє в зграї. Мігрують кожного дня зі сходу на захід до нашого міста. А потім у зворотньому напрямку.  Страшно стає, коли приїздиш на схід, туди де птахи беруть "вантаж 300". Але стає страшніше в нашому місті... 

   Летять швидкі з летовища містом. Летять крізь шансон з матами і галіму попсу країни окупанта, феєрверки свят і гомін народних гулянь. Летять до лікарні, де чекаючи їх моляться люди в білих халатах. 

   Здається, що величезна кількість населення живе в паралельному світі. І над тим світом не літають ці птахи. Місто стає мені чуже. Для нього я теж чужий і воно виштовхує мене. 

   Ввечері телеканали розкажуть про скандали і світське життя, поллють брудом на останні світлі п'ятна,  включать шансон з матами і галіму попсу країни окупанта. В новинах сухо зачитають коротке звернення з фронту і швидко переключаться на джинсу або шоу, де ментальні негромадяни країни боротимуться з  ментальними громадянами країни.  

   ... такий нині Світ.  Боже! Врятуй тих, кого понесла птаха на Кодак.

                                                    

Важлива розмова

Одне з передмість Дніпра. Там, у приватному будинку, мешкає з родиною мій товариш.

Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем. У батьків попереду праця, а у сина — заняття в університеті. Другий курс — не з легких. І всі справи покотилися б того дня за задуманими планами, та сталася неочікувана подія. Йдучи на заняття, син затримався на мить біля дверей, промовивши батькам: «Увечері я вам скажу щось дуже серйозне». Син пішов, а тато і мама, шоковані, мовчки дивилися одне на одного… Ця фраза перекреслила всі плани того дня. Не скажу, що перше повернулося до батьків: тяма чи мова. Можливо, навіть одночасно, але не відразу.

Найперше, що спало на думку: у нас буде онук або онучка. План на день був переписаний миттєво. Проаналізована в радіусі досяжності наявність незаміжніх дівчат. Досліджена порядність сімей у декількох поколіннях, де є дівчата на виданні. Уявно складена мапа, у яких напрямках син увечері ходив на гуляння. Допитані бабусі на своїй і сусідській вулицях щодо побаченого і почутого. Шалений темп. До обіду в голові панували думки: «Хто вона? Чи порядна? Чи батьки порядні? Та Бог з тими батьками, аби тільки дівчина була не вертихвістка, а нормальна». Але десь ближче до обіду почала з'являтися ще одна думка. Вона все активніше витісняла інші: «онук, а може, онучка». І вже якось акцент зміщувався у більш позитивний бік. Думки вгамовували хвилювання: «Другий курс — ну нічого, аби жили», «Встигнемо весілля зіграти чи вже потім?»… Все ж таки: хто вона? «Дід і баба», «Онук чи онучка»… Під вечір вони були готові до нового покоління у своєму роду.

Вечір. На дивані сиділи тато і мама, тримаючись за руки. Навпроти них сидів син, розглядаючи збентежених батьків. Бесіду розпочав батько:

- Синку, що ти хотів нам сказати?

- Розумієте, навесні мені подарували електронну сигарету. І я її палю.

- Електронна сигарета — то таке. Що ти хотів дуже серйозне нам сказати?

- Оце і хотів сказати.

…На дивані сиділи тато і мама, котрі за сьогодні пережили неабияке життя. В їхніх очах був розпач, виражений запитанням: «А онук?»

Хто писатиме нашу історію…

Майже порожня зала  бібліотеки університету. Серед читачів, в дальньому кутку, наполегливо працює пан середніх років. Його цікавлять події початку 1900-х років у нашому місті. Навколо нього розкладені підшивки старих газет початку минулого століття, книги. Періодично він підіймається сфотографувати потрібні статті в газетах і знов поринає в читання. Відходить до сусіднього столу працювати за комп'ютером, знов повертається до газет початку 1900-х років. Він готує матеріал для монографії, а можливо надалі й дисертації про події сторічної давнини у нашій місцевості. Нарешті він зупиняє працю, щоб перепочити, підходить до вікна і розглядає двір університету...

У своєму ноуті я відкрив сторінку новин сьогодення. Пробіг очима по заголовках новин і уявив такого ж історика майбутнього. Котрий буде писати історію на основі розкритих переді мною новин через сто років. І той історик буде сперечатись з іншими істориками. І можливо вони будуть приходити до консенсусу в якихось питаннях. І історія буде така, яку вони напишуть на основі цих новин, що розгорнуті на екрані мого ноута. Я став уявляти варіант історії сьогодення на основі інформації в нинішніх мас-медіа. І чомусь здавалось, що через сто років писатиме нашу історію не історик. Її писатиме на основі цих матеріалів психіатр. 

Божа мелодія

Буковецький перевал. Тиша. Передзвін тронок. Знову тиша. Потім знову передзвін тронок. Повна імпровізація. Мелодія, яку можна слухати годинами. Тихий дзвін хвилює відлуння гір. Виконавці переходять із зеленого килима полонини на пухову перину хмар, а потім знову на полонину. І мелодія передзвону тронок заповнює простір між горами аж до неба. Божа мелодія.

Божа мелодія. Вона звучить навколо Вас і всередині Вашої душі. Чи то нею говорять янголи? Чи то нею говорять тіні забутих предків? Чи одні й другі одночасно? Між собою? А може, з нами? Коли б розуміти, що вони хочуть сказати? Від чого застерегти, що підказати? Ваша душа, як перекладач, намагається зрозуміти мову дзвону.

Передзвін тронок на шляху до Писаного Каменя. Той передзвін можна вимірювати різними одиницями, навіть століттями. Божа мелодія в століттях…

Три сестри

У Компаніївських степах, між покинутих хуторів, понад шляхом ростуть три груші. Три напівдикі груші. Три сестри. Три господарки степу.

Говорять люди, що то не груші, а душі жіночі. Колись раніше жили на хуторах три жінки. Одна людей лікувала, друга хліб усім пекла, а третя грамоти вчила. Нині вже майже всі люди пішли з хуторів. Хто в більші села, хто далі в місто, а хто у кращий світ.

Три гіллясті пані стоять над шляхом. Стоять, щоб кожної весни квітнути в степу і зустрічати з вирію птахів, улітку пригостити подорожнього грушею з кислинкою і дати йому спочити під своїм гіллям.

Хто ті жінки і як їх звали? Ніхто вже не пам’ятає. Але вони були, і душі їх тут, у степу біля хуторів.

Зняв капелюха, махнув ним трьом панянкам на прощання і поїхав.

   …Можливо, їх звали Віра, Надія і Любов.

Прим. Три груші ростіть на степовому шляху з хутора Вербова до хутора Богдарівка.

   

Божі пензлики

У Бога є велика стара торба. Настільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки… І ходить він з тією торбою по хмарах. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка - то в селі знатні музики, коли гачки - то рибалки, веретена - то прядильниці…

Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою,  з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки.  Серед мальв, волошок, ромашок… Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень.

З того часу у тому селищі  та навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах… Розмальовують посуд.  Малюють квіти, калину, птахів… І ніяка сила вже не може зупинити їхнє сонячне малювання.  

Фонтан рівної нерівності

Великий філософ вчив, що люди — це посудини різного розміру, а Бог подібний до фонтану, який їх наповнює. І рівність посудин у тому, що вони всі однаково повні. Люди ж є рівними в тому, що кожен може повною мірою розвивати здібності, закладені в нього Богом.

Дзвін порожніх посудин хоч і гучний, але це не переспів церковних дзвонів. Він, як і посудина, порожній. Недобрий дзвін. Не той дзвін. Дзвін-омана. Він викликає хаос і безлад. Люди починають розмінювати здібності, закладені в них Богом, на віру в ідолів. Сподіваються на них і підносять їх до небес. Ідоли ж вимагають людських душ і крові. А далі люди проклинають їх і знаходять нових. І знову підносять до небес. Нескінченний рух по колу і пустодзвін.

… На одній із центральних площ міста замість знесеного з постаменту ідола збудували фонтан «Рівної нерівності». Посудини різної ємності наповнювалися, і гаснув пустодзвін. У місті зникали хаос і безлад. Люди ставали щасливими, оскільки щастя для людини полягає в тому, щоб діяти відповідно до своєї природи. А до нещастя призводить нерозумність людей, які діють всупереч їй.

Капелюх і тростина.

 За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилося село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століть. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.

Посеред цього всього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

Обережно по кладці підійшов до рибалки.

-  Доброго дня, діду!

-  Не лякай рибу.

-  Я біля Вас сяду.

-  Що треба?

-  Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

-   Було таке. Академік.

-   Бачили його?

-   Бачив.

Дід випрямив спину. Чи то хотів пильніше розгледіти поплавки, чи то заглянути за них аж до хати, що колись була там під водою.

-   Щось зосталось там під водою від будинку?

-   Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

-   А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

-   Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

-   Може про коней?

-   Може.

-   Може про рибу чи волів?

-   Може. За північ говорили, довго.

-  Невже нічого не пам’ятаєте?

- Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одягнув капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)

Сон про колапс.

Крізь сон дивився новини. І сон перемагав…

В одному місті стався колапс. Причиною тому стали об’єктивні й суб’єктивні обставини. Кількість людей, котрі не ствердилися в житті, перевищила тих, хто досяг якогось результату. Активісти «нового» громадянського суспільства множилися і ділили простір, як «діти лейтенанта Шмідта». Вони були соціально активні, але соціально непорядні. Відсутність хоч якогось досягнутого результату в житті злобила їх. Злобила і штовхала до поливання брудом неподібних собі.

 

Активність їх залежала від кількості отриманих або недоотриманих дипломів вищої освіти і різних тренінгів. Коли цей показник множити на стаж роботи за фахом і реальні знання, то результат невтішний. А точніше, вони знали все, але нічого не вміли. І тому всю свою енергію і невеликий набір модернових слів спрямовували на останніх громадян міста, котрі були повною протилежністю їм. Одним словом, «нове» громадянське суспільство розвивалося і ставало прибутковим бізнесом. Вже навіть вирахували його дату народження — зупинка шостого призову до Збройних сил України.

Перемога для представників «нового» громадянського суспільства не була метою. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати. А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти? Працею...? Правильна мета — напівперемога або напівпрограш. Вічний процес — заробіток. «Прийти до мети — позбавити себе заробітку» — неписана істина заполонила голови.

Місто вирувало відтінками жовтих кольорів в інформаційному просторі. Експертів у військовій справі було більше, ніж кількість військових на фронті. Знавців економіки, непричетних навіть до невеличкого виробництва, ставало більше з кожним днем. Кількість екологів без стажу роботи в рази перевищувала кількість хіміків. Реальний виробничий процес замінили презентації проєктів мегакосмічного масштабу. Одним словом, колапс котився і ріс як снігова куля. Виробляти і надавати послуги вже було не таким прибутковим, як боротися проти когось чи чогось. Люди, котрі не ствердилися в житті, брали гору. Люди, котрі могли і вміли досягати результату, ставали старшими або ж їхали в інші місця. Члени «нового» громадянського суспільства, не зробивши нічого корисного у своєму житті, вже були у владі і гризлися одне з одним у боротьбі за виживання…

…прокинувся. Вимкнув телевізор. Сон чи не сон?

Йому було 33...

43-му ОМПБ "Патріот"

1983 рік. Хто знав тоді на Курганському автозаводі, яка буде біографія їхнього чергового автобуса, що виїхав із конвеєра на подвір’я підприємства? Хто знав?

У степах понад Дніпром возив дітей до школи, жінок на ярмарок, конторських зі звітом у район. Попід хатами людей збирав до праці в поле і на ферму. Кухарок з обідом і вечерею вивозив на посівну і косовицю. Возив призовників до військкомату і породіль до районної лікарні. Звозив і розвозив гостей на свята. Навіть до столиці на сільськогосподарську виставку їздив. Возив і в останню путь односельців. Отак і прожив 31 рік у степах понад Дніпром.

Хіба хто на Курганському автобусному заводі думав у далекому 1983 році, що їхній КАвЗ буде воювати на російсько-українській війні? Навряд.

2014-й — повістка в армію. 43-й ОМПБ. Солдат КАвЗ із трафареткою у вікні “Орель лідер”. Бахмутські степи. Постріляні і закриті дошками вікна. Війна. На третіх сидіннях за водієм роковий школярський напис — "Вовка дурак". Зайцеве, Вуглегірська ТЕС, Курдюмівка, Авдіївка, Новгородське...

2016 рік. Йому б трішки броні… Не витримав 152-й калібр. Солдат КАвЗ, 33 роки вірою і правдою служив у степах України людям.

Олександрівський музей

                                                                                                                                                                        

Василю Вікторовичу Білошапці

Близько 11-ї години 10 вересня 2012 року я стояв поруч із залізничною станцією Фундукліївка. Літо вже попрощалося, але забуло забрати своє небо над Тясьмином. Його я і розглядав, намагаючись зазирнути у вічі сонцю, котре пірнало в хмари, а потім з них з’являлося. Позаду — шлях із Дніпра. Попереду — зустріч зі старшим товаришем, хранителем історії невеличкого містечка Олександрівка, Василем Вікторовичем Білошапкою.

Олександрівський музей. Люди завжди, підсвідомо чи свідомо, хочуть, щоб їхнє село чи місто починало свою історію від створення світу і було причетне по максимуму до всього, що відбувається. Тут проблем із причетністю до багатьох подій в історії не було. Василь Вікторович систематизував і описував цю причетність. Будучи директором музею, він його творив, жив у ньому, а точніше — музей жив у ньому. Одне слово, Хранитель історії. Старший за мене на сім років, народившись у Макіївці і закінчивши в Луганську педінститут, він повернувся на берег Тясьмину, де виросли його батьки та діди.

…І от він, поправляючи лівою рукою окуляри, а правою тримаючи вчительську указку, починає екскурсію у часі й просторі:

- Згідно з найпоширенішою думкою, 88 мільйонів років тому через падіння на Землю метеорита утворився кратер. Вчені припускають, що наш Бовтиський кратер утворився в той самий час, що і кратер Чиксулуб у Мексиці. Земля тоді була вражена відразу двома великими метеоритами. Після свого утворення кратер, діаметр якого дорівнює 25 кілометрам… В цьому кратері і розміщена більшість нашого району.

Епохи, періоди, льодовик, флора і фауна, перші люди в цій місцевості. Хранитель історії говорив, мій погляд ковзав по експонатах. Глечики, реманент, рушники… Все закодовано знаками — нанесеним різьбленням, вишивкою, пензлем — «дерево життя», «дощ», «вода», «засіяне поле», «птахи», «домашні тварини», «збіжжя»… Люди малювали те, що їх турбувало.

Я переконувався знову й знову, що Світ обертається і повинен обертатися навколо кожної місцевості окремо.

Василь Вікторович розповідав, я ж ледь встигав сприймати і систематизувати: зарубинецька культура, чорноліська культура і жаботинський етап. Тереножкін, Іллінська, Рибаков… Кімерійці, скіфи, слов’яни, сармати, готи, гуни… Ловив себе на думці, що він не відокремлює періоди, щоб сказати: «А тут з’явились і ми». Він вів неперервну історію від падіння метеорита. Так у нього не зникає жодний період, жоден народ. І не повинен зникати — «бо хто вам майбуття з минулим зв’яже».

Ось він зробив паузу, щоб зрозуміти швидкість мого сприйняття інформації, посміхнувся і виважено продовжив:

– Тут, у 1652–1653 роках, Богдан Хмельницький збирав військо. Тут, у Бірках поряд з Олександрівкою, він писав три відомих своїх листи: польському королеві Яну Казимиру, гетьману коронному Станіславу Потоцькому, коронному канцлеру Стефану Корицінському. Тут він приймав послів… На думку багатьох, Бірки – дуже старий населений пункт, і він і є той Борград часів Київської Русі.

Бовтишка, Букварка, Вищі Верещаки, Головківка, Кримки, Михайлівка, Підлісне, Родниківка, Розумівка, Соснівка, Триліси... Цвітне, в яке заможні селяни Сіденки намагались власним коштом провести залізницю. Що не село — то сторінка історії України. І кожне дало Україні непересічних особистостей. Я старався вникнути в кожне слово, в кожну думку Хранителя історії. Навіть коли щось пов’язувалось у його поглядах логікою чи якимось власним обґрунтуванням, то це було ближче до реальності, ніж у багатьох випадках офіційні нісенітниці. Це я в нього навчився описані в літописах події перевіряти через призму реалій, тобто через довідник «Норми виробітку на кінно-ручні роботи в сільському господарстві»...

Слухаю далі:

- Дитячі роки Міхал Грабовський провів в Олександрівці. Навчався в Уманській гімназії. Через вільнодумство не закінчив гімназії і переїхав до Одеси. А 1825-го оселився в родовому маєтку в Олександрівці, періодично виїжджаючи до Києва, Варшави, Відня переважно для своїх наукових занять.  Саме в «олександрівський період» свого життя став видатним істориком, літературним критиком і публіцистом.

Так. Яка постать. Я ж дещо повністю, а дещо частково читав його — «Коліївщина і степи», «Станція Гуляйпільська», «Тайкури», «Оповідання курінного». З ним товаришував Пантелеймон Куліш і був тут декілька разів, обійшов усі хати, пасіки й левади, записував пісні, легенди, оповіді про старовину. Це звідси він писав в листі: «Я теперь хожу, как пчела по сотам, где только встречу седую бороду, не отойду от нее без того, что не выжать из нее пахучего цветка народной поэзии, или в предании, или в песне».

-Тут біля Нерубайського лісу в Підлісному народилися Гнат Юра і Анатолій Авдієвський. Двоє метрів української сцени. Дві постаті української культури, котрих навіть переоцінити неможливо.

І знову постаті змінюють віхи історії. Коліївщина, війна 1812-го, російсько-турецькі війни, Холодноярська республіка, Друга світова і нинішня російсько-українська. Семен Неживий, генерал Раєвський,  Пилип Хмара, Чорний Ворон (Микола Скляр)...

Колись одному з адміралів Чорноморського флоту Російської імперії кинулося в очі, що дуже багато матросів з Чигиринського повіту. Він на мапі почав шукати цей повіт берегами Азовського і Чорного морів, аж поки не підказали, де той повіт й чиї нащадки ті моряки.

На стендах фото — від рядових до генералів різних армій. Ті командири, що при атаці рахували особовий склад підрозділу з собою, і ті, що ні. Ті, що лягли в бою, і ті, що ні. Ця земля пережила набіги, війни, гібридні війни. Чого тільки варта гібридна Новосербія? Коли частину рідні виселили, а в їхні домівки поселили чужих людей. Ще ніхто не описав цю майнову нічну поножовщину. Вона тривала пару десятиліть, аж поки молоде покоління в родинах не перемішалося. Ловив себе на думці, що Василь Вікторович весь час говорить постатями минулого про майбутнє:

- Подивіться на автопортрет Тищенка Якова Андрійовича. Це наш селянин, призваний до Червоної армії. Закінчив кавалерійські курси командного складу. Полюбив хімію і в 1934 році написав підручник для армії "Сучасна хімічна зброя на війні". Репресований у 1937. В 1955 повернувся в Олександрівку. Художник і письменник.

Переді мною був портрет красивого чоловіка у вишиванці з жовто-блакитними китичками. Малюнок датований 1953-м роком! 

Я ніби пішки ходив навколишніми селами за Хранителем історії. Соснівка. Іван (Павловський) — митрополит Української Автокефальної Церкви. Засуджений трійкою НКВС до розстрілу у 1936 році. Розумівка. Рушник Параски Поліщук із вишитими голубками й датою 1933 рік. Їй та Івану було по дев’ятнадцять. Той рік забрав у неї Івана. І знову люди та їхні долі. Вони крізь своє щастя, горе, розум, працю, мрії з усієї сили намагались майбутнім поколінням підставити своє плече, застерігаючи від злого й нерозумного.

І знов крокую селами за Хранителем історії. Тими шляхами, котрими пішли у світ із цих сіл вчені й митці, військові та люди праці, вчителі і священники. Місцеві герої! Їхніми іменами повинні бути названі кращі вулиці, майдани, парки, школи. Ніхто не може бути такими взірцями, як земляки, котрі “вийшли в люди”.

- У нашому містечку народився Левко Мацієвич — перший український авіатор, мав посвідчення авіатора за номером 178. Це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків…

Капітан Левко Мацієвич будував Чорноморський флот, розробляв підводні човни і авіаносці…  

Водночас він був одним із найвидатніших українських діячів початку 20 століття, одним із засновників і найактивніших членів Революційної української партії (РУП), послідовним і переконаним українським самостійником…

1910 рік. 33-річним загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга. Це ж про нього Микола Вороний писав у вірші «Ікар»: «Світлий образе, блискучий! Ти стоїш переді мною».

Стенд музею з повітряною кулею над Олександрівкою. Повітряна куля «Генерал Заботкін» пролетіла 300 верст на висоті 3900 метрів і опустилася поблизу станції Фундукліївка в Чигиринському повіті Київської губернії 10 вересня 1898 року о 15-й годині 15 хвилин. Пілотами кулі (аеронавтами) були капітан Олександр Матвійович Кованько та Василь Васильович Кузнєцов… З 1910 року Олександр Матвійович командував Навчальним повітроплавним парком у Гатчині, згодом перетвореним на Офіцерську повітроплавну школу. Під його керівництвом побудували перший російський дирижабль, а потім — п’ять літаків. Господи! Капітан Олександр Матвійович Кованько! У письменника Кайтанова читаємо про 7 жовтня 1910 року: «Мацієвич заклопотано ходив навколо своєї птиці, щось підтягуючи в тому місці, де знаходилася поперечина для сидіння. Тут же біля аероплана ходили ще кілька людей, серед них два інженери та організатор цього азартного атракціону, полковник Кованько». За деякий час він уже розмахував руками від безвиході на місці катастрофи, оточеному жандармами. Цей чоловік поманив його у небо і прийняв у неба …

10 вересня 2012 року о 15:00 вийшли з музею дві людини. Зупинившись на сходах, вони розглядали небо. До прильоту повітряної кулі залишалося 15 хвилин. Але ті 15 хвилин залишалися 114 років тому. Попереду нова історія. Багато чого ми не можемо змінити, але багато чого й можемо.

 

 

Василь Вікторович Білошапка зачиняв музей. Завтра він його відчинить і поведе школярів на екскурсію. Олександрівський музей — як фільтр на шляху сьогодення в майбутнє через досвід минулого.