Чорне озеро. (Легенди Чорного лісу)

      У Чорному лісі на березі Чорного озера, котре ще зветься Берестуватим  поралося біля багаття два пани, готуючись до прибуття друзів. Ну як поралося? Один куховарив, а другий зробивши запас дров розглядав озеро і потопав у своїх роздумах про ліс і озеро.

      Знань про озеро було не так і багато. Площею у два гектари та глибиною невиміряною. Одні говорять що дістали дна. Інші говорять що не дістали, навіть на глибині в п'ятсот метрів.  Єпископ теж багато не написав свого часу, всього декілька рядків : “На південно-західній великій галявині є озеро, через яке протікає річка Чорноліска, що в самому лісі бере свій початок. У цьому озері, крім трясовини й глибокі тини (скупчення водорості), становлять визначну пам'ятку так звані земляні карасі  яких у річках не знаходять... “. Що там у нього далі сказано: “Чи не краще визнати, що озеро має підземне джерело, хоча в цьому й ніхто не впевнився?” А далі він згадує про якусь криницю під Єлисаветградом в котрій водяться такі ж карасі. І думка його що те озеро і криниця наповнюються зі спільного джерела. Треба в лелеківського панства в передмісті Кропивницького попитати. Може хто що чув про ту криницю.

        Моя місія біля багаття була подавати дрова й уважно слухати. Павло Васильович же чаклував над приготуванням соломахи. Мені влазити в цю справу не можна було. Не дай Боже порізати  неправильно сало чи помішати соломаху в казані не з права наліво, а зліва на право, вкинути якийсь інгредієнт невчасно без приказки. Не приведи Господь порушити ритуал приготуванні соломахи, кулішу чи якоїсь ще святої страви.  Васильович був старший за мене на тринадцять  років. Коли я збирався в сімдесят третьому році до школи то він з армії прийшов.

-      Розказали б  Ви Васильовичу якусь легенду. Чув колись як один з археологів що Чорноліське городище розкопував на Івана Купала пішов  берегом в туман над озером і зник. Хмара над озером вкрала його.

-      Що було то було. Він не такий же був як оці що репортажі в інтернет знімають …  Як ти казав на них?

-          Тік-токери? Ютуб-блогери?

-          Це одне й те саме?

-          Приблизно.

-          Дивився їх репортажі з озера. Усі як під копірку в репортажах йдуть берегом і лякаються русалок з туману. Тікають від них. Їм і тридцяти  років нема, а вони лякаються русалок… От я …

      Тут я Васильовичу вірив. Він з армії прийшов з чемоданом обклеєним наклейками з дівчатами. Той чемодан копія його характеру … Зі споминів свого минулого з часів  чемодана Васильович повернувся до теми археолога і нащадків.

-          Так от, той археолог не такий як ті що в інтернет знімають кіно. Він русалок не боявся. Був активний чоловік і розплодився його рід так що лісом не пройти. Хочеш доказ?

-          Давайте! – сказав не розуміючи як Васильович збирається доказувати. 

        Павло Васильович вийшов на кладку і крикнув над озером: “Знайшов!”.

     За секунд десять з-за озера зі сторони Богданівки пролунало: “Що знайшов!”. Ще за декілька секунд з-за берега озера зі сторони Водяного пролунало теж: “Що знайшов!”  Потім ці запитання переплелися між собою відбиваючись від пагорбів лісових блукали над озером: “Що знайшов! Що знайшов! Що знайшов!... “.  А за секунд шість-сім потонули в озері.

   Васильович задоволений якістю відлуння знову крикнув: “Не скажу!”. Але відлуння носило над озером тільки частину словосполучення: “Скажу! Скажу! Скажу! ... ”

-          Ну і що Ви Васильовичу наробили? Тепер ці  археологи прийдуть на нашу соломаху. Будуть питати: “Що знайшли?”. Відкривайте ще пакунок з гречаною мукою та  витягуйте ще шматок сала. Прийдуть до багаття то годувати треба людей.

-       Не подумав. Але ж пригостити людей треба буде. От Юрко те місто людей портить. Там і води без грошей не дадуть подорожньому.

-          То є правда.

-          Ото ж.

-          З нащадками того  археолога з чорноліського городища Ви мене переконали. Прямо не легенда, а факт.

      Павло Васильович робив ритуальні дійства по приготуванні соломахи. Я підкладав поряд з багаттям  дрова та підглядав. Мені ж теж треба на такий рівень кашовара виходити. Треба, щоб і за мною так колись підглядали. Не тільки рецепти знати, а ще правильні рухи робити та правильні приказки говорити.  Бо все те має зміст і силу.

-          А як Васильовичу це озеро утворилося? Читав різне. Одні пишуть про кратер вулкана десь біля Олександрівки, а це тріщина в породах. Інші про метеорит. Ще інші що з часу льодовика воно.  Що люди говорять?

-         Дві версії є. Перша що в незапам'ятні часи  начальник ПМК ще  задовго до трипільців неправильно прочитав креслення та почав тут Чорне море копати. Потім коли спохватився виявивши помилку то озеро вже викопане було.

-          А друга версія?

-          Що той начальник ПМК мав тут дівчину в Богданівці й хотів море ближче до неї викопати, щоб відпочивати з нею. Задум не вийшов. Вчасно розгледів  нагляд за будівництвом.  Але викопаного котловану на озеро вистачило.

-          Що ж то за дівчина така що море біля неї копав чоловік?

-          Тут по наших селах такі молодиці не тільки море можуть примусити викопати  …

-       А села наші завжди були?

     Далі пішли бесіди про села навколишні. За версією Васильовича вони вічні й появилися як і озеро в незапам’ятні часи. То тільки в істориків один люд стовідсотково  зі своїми усім господарством пішов, а інший з усім своїм прийшов. Те що світ обертався навколо озера і Чорного лісу було для Васильовича аксіомою.

    З  теми народонаселення наших сіл повернулися до теми озера і легенд. Хто тільки не був біля цього озера і що тільки в ньому не потоплено – мечі полководців і полководці з мечами, золото запорожців, скарби Махна та золота карета хана Гірея, …  Одним словом на дні озера золотовалютний запас Чорного лісу котрий охороняють водяні, вили (русалки) та всілякі інші сили.

     … простір над берегом озера заповнювався запахом диму багаття і соломахи. Вже були нагодовані усі хто приблукав до багаття  та пішов  далі своїм шляхом – нащадки археолога, лісничий, подорожні чоловік та дружина котрі з’їхали з Київського шляху глянути на озеро. І тепер за лісовим столом вечеряло і панство котре знало одне одного багато років.  Васильович, я та двоє наших товаришів.

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

  

Довідка про озеро:

- Озеро Берестове досі не досліджено. Невідома та його глибина. Згідно з однією з версій, озеро має подвійне дно. Вважається, що перше дно створено гілками і опалим листям.

- Вода в озері завжди холодна і тримається приблизно в одних температурних значеннях. Озеро не замерзає. Таке сталося лише одного разу взимку з 2014 по 2015 роки, тоді озеро вкрилося товстим шаром льоду, який витримував навантаження понад 10 дорослих чоловіків.

- Рівень води в озері є постійним протягом року, Берестувате живить лише одну річку – Чорноліську.

- В озері мешкає лише один вид риби – золотистий земляний карась. Варто зазначити, що він не зустрічається більше ніде у окрузі.

- Біля озера знаходиться болото Чорний ліс. Загальна площа озера та болота становить 16 га. Походження болота та озера пов'язане з накопиченням талої води в льодовиковий та післяльодовиковий періоди.

- Майже вся поверхня води озера вкрита сплавиною – зеленими "острівцями" з різних видів рослин. Навколо озера ростуть ліси з дубами та грабами.

- Неподалік озера було виявлено залишки городища чорноліської культури та 265 курганів III століття до н.е.

Скликові дзвони. (Легенди Чорного лісу)

   2013 рік. Тримав шлях понад лісами зі Знам’янки на Дмитрівку, а далі на Плоске, Чернече. Потім мимо Чигирина на Суботів і далі до Івківців. А в Суботові мав перепочити в дорозі. Зустрітися з товаришем, він там працював  завідувачем відділу музею.

   Між Дмитрівкою і Плоским зупинив автівку і  пішов на пагорб. На схід розкинулася долина Інгульця, котрий межував ліси Чорний і Чуту. 

   Тихий вітер зі сторони Цибулева ніби підхоплював в лісах і ніс тихий дзвін. Прислухався. Незрозумілий дзвін. Не то в вухах, а не то в думках звучить. А може одночасно в вухах і думках. Річка, степові пагорби й ліси. Он  край Чорного лісу, а там край Чута лісу. Як красиво. Отак можна стояти та дивитися годинами.

“Не славная Чута

Густими дубами,

А славнішая Чута

З Низу куренями,..”

Це тут. Якраз сюди й полетіли три пташечки:

 “Смеркається. Полетимо

Ночувати в Чуту.

Як що буде робитися,

Відтіль буде чути”.

   “Вели́кий льох»” поема-містерія з трьох часових планів (минулого, сучасного і майбутнього) написана більше як півтора століття тому  нашим Пророком. Мій товариш з Суботова Віктор Іванович Гугля говорив :“Тарас Григоров про все попереджав. Коли б ми ще дослухались до нього вчасно! А не дослухавшись  платили і платимо нині як пташки в містерії Великий льох. І дай Боже колись дослухатися його. ”

   Та все ж таки дзвін тихий вітер з лісів несе. Не то з Чорного, а не то Чути...

   Минуле в містерії то трагічні повороти історії України. Три пташечки-ворони в котрих переселив Господь Бог душі трьох дівчат не пустивши їх в Рай.

Першу пташечку в Рай не пустили :

"Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслов

Москві присягати!.."

Переяславська рада 1654 року. Якою вона була то хто знає? А вивернули на користь московії.

Другу пташечку:

"А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави."

То поразка  Мазепи… Не Мазепи, а усієї України.

Третю пташечку:

"А я в Каневі родилась.

Ще й не говорила,

…………………………

Мене мати забавляла,

На Дніпро поглядала;

І галеру золотую

Мені показала, 

Мов будинок. А в галері

Князі, і всі сили,

Воєводи... і меж ними

Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась...

Та й духу не стало!"

Не стало Січі й Гетьманщини, а стала московія надовго.

   Чому ж ті пташечки сюди прилетіли? – з таким запитанням самого до себе йшов до автівки. Час післяобідній. Треба встигнути застати в Суботові ще Віктора Івановича.

    Люблю я цей шлях. В якому б стані він не був. Що не село то розділ історії. От попереду і Заломи проїхав. Скоро край Чути лісу з подивом збагнув що дзвін майже зник. Дивно якось. Почув його коли почав поряд з Чорним лісом їхати й зникає він коли покидаю Чуту ліс.

   От і Суботів. Старий товариш Віктор Іванович стрічає. 

Це тут біля церкви:

“Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті… “

 

       В бесіді пожалівся Віктору Івановичу. 

-      Щось зі слухом. Дзвін тихий появився і зник.

-      А де саме?

-      Понад лісами Чорним і Чутою.

-      Ти вже другий хто мені говориш про це.

-      А що то?

-      Не до добра. Коли після університету прийшов працювати то дід літній з
Гутницької говорив що шість раз дзвін за його пам’яті був. Тричі перед війнами й тричі перед голодами. Не до добра той дзвін.

-      А чому він там чутний? А тут ні?

-      Ти пам’ятаєш де полетіли три пташечки?

-      В Чуту.

-      "Звідти буде чути". Згадуй що єпископ писав: “У станиці Гутницькій, … знаходився дзвін, що належить гайдамакам і знятий біля 1770-го року з одного дуба у Чуті.”

-  А далі в нього: “Безліч «скликових» дзвонів приховані в засипаному тепер колодязі біля купецької Чутинської контори””.  - зовсім поряд був  на пагорбах від місця де була та контора. 

-   І пташечки тому полетіли туди:  

“Як що буде робитися,

Відтіль буде чути”

-     Якась містика. Ніби пращури дзвонять у ті дзвони.

-     Щось пане Юрію попереду чекає на нас усіх недобре. 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Світ – що ти є?

 

     Жаркого літнього дня мимо Семидубової гори й старого вітряка Їхали бідкою два пани в справах і вели бесіду:

- Вчора, Миколайовичу, читав філософську книгу “Так казав Заратустра”.

- І що цікавого Ви, Петровичу, там пізнали?

- Там є розповідь про три перетворення духу, котрі належить пройти людині. В першому перетворенні дух людини спочатку нагадує верблюда, який вирушає в пустелю з величезним багажем, він навантажений якимось обов’язком. Часто люди залишаються на рівні такого верблюда, тобто що навантажать, те й вони несуть.

- Цікаво.

- Наступна стадія перевтілення духу — рівень лева. Є така історія у німецького філософа: там лев протистоїть дракону. Дракон — це чудовисько, на кожній лусці якого написано: «Ти мусиш!». Є така демонічна сила, яка нас постійно змушує щось робити, говорить нам, які в нас є обов’язки. А лев — це та істота, що скаже: «Що значить мусиш? Тепер я хочу, бо я, дійсно, щось таки можу».

- Далеко не кожна людина може пройти другого перетворення духу. А яке третє перетворення?

- Третя стадія духу сягає рівня безпосередності, невимушеності, коли людина здатна вільно творити нові цінності, власне вона стає творцем, який легко може щось запропонувати цьому світові.

- Ніцше — супротивник застиглих доктрин. Він і у своєму житті цікава особистість. Став професором у 24 роки й вийшов на пенсію в 36, посварився з другом після того, як той прийняв християнство, був непоганим композитором, сам того не бажаючи, став одним з головних філософів нацизму, ряд його творів було опубліковано без спотворень тільки 1967 році.

- А Ви, Миколайовичу, що читали? Світло у Вас теж за північ згасло у вікні.

- «Потоп Зміїв» читав, Петровичу.

-  Про що він?

-  Про теорію "трьох світів" і  концепцію "двох натур".   Про пошук  відповіді на фундаментальне питання: "Світ – що ти є?"

   Два пани віддалялися і мені вже не так чутно було, що вони говорять.

(2020 рік. Чигиринщина. Івківці. Із записної книжки пана Бродника)

- Івківці (колишній хутір Лавріна Капусти - козацький військовий діяч, Чигиринський та Суботівський городовий отаман, керівник контррозвідки часів Богдана Хмельницького).

Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

    “До дев’яти карбованців сріблом у середні  1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини.  Тобто в півтора раза мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора раза дорожча” – йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи - Чорним лісом. Від бортників котрі збирали по дуплам мед диких бджіл до сьогодення.

   Стежка вивела мене на узлісся де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках. Котрі обмотані змащеними клаптиками зі старих щоб незвані мурашки не потрапили у вулики. Біля них літній чоловік перейнятий справами розмовляв з бджолами завантажуючи воскотопку.

-          Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

-          Доброго. Я дід лісовий Терентій.

-          Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

-          Аж занадто місцевий.

-          Ваша пасіка?

-          Ні. Петра з міста що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється то я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

-          Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.

-          Так. І дід теж.

-          Сильні сім’ї?

-          Хороші. Степова бджола наша.  А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з салом та молоко.

-          Дякую.

     Літній пан приніс коржі між котрим шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й продовжив бесіду.

-         Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

-         Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

-         Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

      Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

      Пасіка в червні – зверху сонечко пригріває інколи ховаючись за хмарки котрі блукають небом як отара овець.  Коли сонце ховається за хмарину то з Інгульця на пагорб  до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип  в котрий легенько вплітається запах з димаря серцевини верби що жевріє та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених Свят в на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю. А скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом котрий мав назву від цього лісу?

       Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-.       Чим ти славний і чим ти  грішний пан Юрко?

-          Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цім житті взятись.

-          То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі год Писаніє читав. А потім такого натворив.

-          Хто то?

-          Максим Залізняк. Та хіба в ньому одному  справа? Один горіх в торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

-          Гумор у Вас точно місцевий. 

-         А сам ти, чоловіче Юрко є місцевий?

 -       Так.  Одна гілка роду з сіл та хуторів що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

     Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За пів години бесіди дід Терентій мовив

-        Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

-          Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

     Наступного дня заїхав у місті до Миколи.

-         Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

-         Так. А що?

-         Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-         Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …

-         Ти знаєш того діда?

-         Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює. Одного року підлітком  жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

-         До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою. 

 

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Який у вас урок діти?

   Кінець 80-х. Обласний центр. Заїхав після своїх справ у один з закладів управління освіти, щоб  забрати завуча нашої школи. Завуч ще був зайнятий і я зайшов до одної з кімнат, щоб зачекати. В кімнаті за одним зі столів сидів дуже літній пан гортаючи сторінки часопису. 

   Впізнав цього пана. Коли вчився в третьому класі він приїздив в нашу сільську школу з перевіркою. Привітався з ним. Попросив дозволу, щоб запитати його. Звісно він не пам'ятав одну зі сотень своїх перевірок. Але школу знав і залюбки говорив відповідаючи на питання і запитуючи. Я ж задавав як мені здавалося тоді - розумні запитання переходячи від одного до іншого.  І між черговим і наступним запитанням, щоб не був різкий перехід задав майже підсвідомо хтозна-яке питання.

- А який критерій для поділу вчителів на категорії?

- Я не знаю Юрію той критерій і як ділять. Знаю інше. Вчителем треба народитися. Якщо ти Юрію будеш над собою багато працювати, то можеш стати викладачем. Ну а коли Юрію тобі нічого не дано то будеш педагогом.

   В цій бесіді того дня це було найнедолугіше запитання і найцінніша відповідь. Як технолог я зрозумів один з освітянських секретів.

   Повертаючись додому слухав завуча  про  нараду, а в пам'яті  згадував першу зустріч нашу з літнім паном 1976  року. Тоді я був серйозним чоловіком котрий закінчував третій клас. Носив сандалі, піджак і штани на виріст. Мав моднячу зачіску "чолочка".  

    Того року одного весняного дня на урок до нас прийшов цей пан. Привітавшись він спитав дозволу у нашої учительки поставити нам питання.

- Який у вас урок діти?

- Математика! -  хором відповіли ми.

- Добре. А скажіть мені скільки буде дев'яносто дев'ять плюс дев'яносто дев'ять?

- Двісті мінус два ... - хором відповіли ми.

- Які розумні дітки й хороший вчитель. 

   Подякувавши він попрощався й пішов.

   Це нині я розумію що гірше було б коли б ми почали в стовпчик додавати. Він перевірив на логіку нас і чи вчитель вчить нас думати. Затративши на це все всього декілька хвилин. 

   Повернувшись зі споминів продовжив  мовчки слухати завуча про нові журнали позашкільної роботи та правила ведення документації  котрі їм доводили на нараді.

Щаслива музика (маленьке-велике Щастя)

 

   Вони виконували улюблені мелодії. Вони перебували у своєму Світі.  Їх Світ ховався у невеликому полтавському селі від великого світу.  Суботніми вечорами Оксана й тато влаштовували концерти. Дочка і тато виконували  щасливо щасливу музику.

   ... маленьке-велике щастя.

   І будуть інші вихідні котрими  Оксана їхатиме за сотню кілометрів до батьків у село. І буде вона з ними висаджувати та поливати розсаду, полоти городину, збирати врожай,  білити та фарбувати, …  

   А по вечорах з татом виконувати щасливо щасливу музику.

  Маленькі-великі щастя.  Щастя котрі ми не завжди помічаємо.

(Замітки із серії маленьке-велике Щастя)

Сейм (маленьке-велике Щастя)

   Кінець літа 20-го року. Путивль. Під замчищем понад річкою Сейм вулиця Дубовика. Біля однієї з хатин  поралася пані за спиною котрої було, на мій погляд,  близько семи десятиліть. Розговорилися з нею на господарські й краєзнавчі теми цієї непересічної місцевості під замчищем.  І щоб не різко перейти від однієї теми до іншої я запитав:

   -  Чи ловлять рибу в річці Сеймі що за городами їх вулиці?

    -  Ото як запрацююся що не встигаю приготувати їсти то піду до берега, швидко впіймаю два карасі та і посмажу нам з дідом їх.

... маленьке-велике щастя.  Щастя котре ми не завжди помічаємо.

(Замітки із серії маленьке-велике Щастя)

Будемо Квітка жити тут.

   Весна 2022 року.  “Інтернаціоналісти-антифашисти” підходили до села на Слобожанщині, щоб звільнити його від спокійного життя. Оскільки до “неонацистів” відносилося майже всі люди села то вони вимушені були покинути його. Одною з останніх покидала село одинока літня жінка. Провідавши могили чоловіка й сина, котрий загинув на війні декілька років тому, зібрала дома речі котрі могла нести в руках. Налила багато води в ночви й відра, відкрила сінник  та відв’язала тільну корову. З тими торбинками  пішла на захід.
   Вересень 2022 року. Рідне село з котрого вигнали освободітєлєй. На дворищі з порушеним будинком і ледь якось вцілілою літньою кухнею серед села де без пошкоджень була лиш невелика частина будівель стояла літня жінка. В цьому селі жило і поховане не одне покоління її рідні. В цьому селі вона прожила вік. Крім цього порушеного дворища майже знищеному селі у неї нічого нема. Що робити?
   З-за сараю з городу на дворище вийшла корова з телятком…
   Серед того що можна назвати дворищем стола жінка котрій на плече поклала голову Квітка, а поряд стояло телятко. 
- Де ти ходила і як ти ховалася? Як ти дочекалася своєї господарки? Будемо Квітка жити тут. Раз ти сама вижила то і разом виживимо. Підремонтуємо літню кухню та будемо зимувати. 
    ... маленьке-Велике мега щастя серед страшної війни.

P.S. Москалький герб виглядає так -  на пральній машинці сидить двоголова птіца міцно вчепившись кігтями в неї.  В одному дзьобі тримає електричний чайник, а в іншому мобільний телефон украдений в кишені убитої людини. І все те в крові й освячене їхнім православієм.