Три клунки золота. (Легенди Чорного лісу)

    Між Чутою і Чорним лісом корі межує річка Інгулець є село. Раніше його  називали Червоний Кут, а потім Веселий кут. Був час коли існували одночасно дві назви. Можливо це село одне з найстаріших поселень нашої місцевості. Якщо датувати його не по паперах, а по знахідках то воно як говорять в сільській місцевості “від сотворення Світу”. 

    Погожого дня ранньої весни приїхав в те село до одного з трьох своїх вчителів в садівництві. Леонід Явтухович як і його однокласник по лісовій школі  Леонід Карпович вчили мене розуміти сад. Третім, а правильніше першим вчителем був батько. Ото ж того дня поралися на винограднику ми з Леонідом Явтуховичем.

-          Напрямок зрізу пагона повинен бути орієнтований від вічка. Плодова стрілка завжди має розташовуватися …

-          Я знаю. Ви мене вже давно цьому навчили.

-          Зайвим нагадування не буде. Виноград то діло святе.

     Він обрізав кущі що росли на шпалері зі столовими сортами. Я обрізав кущі  технічних сортів що росли поряд на сусідній шпалері. Інколи після клацання моїх ножиць чув тихий зойк Явтуховича і знав точно що він думав тої миті – “не все ще Юрка навчив”.

       Обрізавши останні кущі винограду у своїх шпалерах сіли перепочити. Явтухович старанно протирав окуляри. Я ж отримав момент розпитати про один з місцевих переказів.

-          За селом глинища такі як для гончарної справи.

-          Та хіба зараз глина? От раніше глина була…

-          Ото я і розпитати хотів. Бо різні перекази ходять.

-          Ти про те глинище де три клунки золота колись знайшли?

-          Тут будьте ласкаві повільніше бо  дійсно не та тепер глина.

-          Було то все за дідів і прадідів моїх завзятих дідів і прадідів.

-          П’ять-шість поколінь тому? Якщо Ваші діди та прадіди такі завзяті були, то які ж їх діди та прадіди були?

-          Такі що в пеклі чорти з них кожухи шили.

-          …. і вдавалося чортам?

-          Ні! Вони в карти виграли в чортів дрова, смолу і три клунки золота. Таке там творили що земля репнула і повискакували з пекла.

-          Отак і репнула?      

-          Факт. Вона там в Нехрищеному яру не один раз репала. Про останній раз єпископ писав: “1819 року в так-званому «Нехрищеному Яру», поблизу колишнього тоді селища Червоного Кута, гора розділилася на двоє; тріщина утворилася сажні на чотири, …“

-          І вони з тими мішками з пекла та прямо в Рай!

-          Та хто ж їх туди візьме? В Рай не пускають, а в пеклі їх бояться. Отак і ходять їх душі по світу. То тут то там привидяться чи присняться комусь.

     Мова йшла про пращурів часів Коліївщини і перед нею. Провокував Явтуховича до розповідей, тому що народний переказ нерідко більше глибший і правдивіший ніж рецензована стаття у губернських хроніках.

      Говорили з Явтуховичем про царицю московську котра через церкву підбила те покоління влаштувати безлад і неспокій у Польщі, щоб захопити правобережні землі. Про розмах повстання. Про прохання допомогти до цариці від гайдамак і глухість її до прохань. Про той час коли вже і допомога не потрібна була, бо в Польщі сил не стачило протистояти тій хвилі повстання. І про той злий банкет коли на нього московіти приїхали як друзі, а серед банкету перебили старшину. Явтухович навіть процитував рядки з поеми:

"Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась."

    На жаль нічого і нічому нас історія не вчить. І маємо від тих московитів горе за горем. Якщо не з ними війна чи негаразди, то втягнуть в чужі війни та негаразди.

-   Явтуховичу, повернімось до тих трьох клунків. Де вони ділися?

-   Заховали їх в глинищі що поросло чортополохом, щоб чорти не забрали. Вони не ходять там де він росте.  А чорти  взяли та помстилися. Стежки попутали, щоб не могли знайти їх.

- А все ж таки знайшли ?

- Пройшов час і один гончар що глину копав знайшов перший клунок. Відразу склав крам домашній на дві мажі. Запріг волів. І разом з усією сім’єю поїхав десь в сторону Польщі. Чутки ходили що промисел великий гончарний затіяв аж біля Перемишля.

-  А другий клунок?

- То пізніше було. Той чоловік що другий клунок знайшов далеко не пішов. Тут південніше та західніше наших лісів селітру добував. Бачив на шляху до Нової Праги близько трьох лісків могилу пориту?

- Бачив. Я ж виріс тут.  

   Знав ту могилу. Коли я був школярем, запам'ятав фразу сказану дідом Чорномором: "Під тим курганом селітру варили". Пройшло багато часу поки  зрозумів про що говорилося. Для селітри виробництва розробляли ґрунт курганів. Таке виробництво звалося “буртовим методом”. Він полягав в тому, що в бурти насипали поташ, вапно, гній, землю і закопували ще на 3-5 років. Коли суміш набувала певних фізико-хімічних властивостей то її промивали водою, обробляли поташем. А далі шляхом випаровування добували селітру. Для засипання землею зручно  було розміщувати  виробництво біля курганів або земляних валів.

-  Третій клунок, чуєш мене Юрко, теж знайшовся.

-  Чую. Як Вас не чути коли таке розповідаєте. Де я ще почую?

-  Не далеко з ним чоловік заїхав. Аж у Гутницю. Ти думаєш чому село Гутницею зветься.

-  Він скло виробляти став?

-  Попит почався на скло великий. Наші то мед пили. Його можна було пити відрами. А з московії нам на горілку моду принесли. Для горілки не бочки, а пляшки потрібні були. Цариця говорила що п’яним народом легше керувати.

 

    Швидко згадував усе що читав про промисел: “Для виплавлення скла потрібні були пісок і велика кількість деревини. Тому гути, зазвичай, будували серед лісу. Працювали в них до 10–15 робітників, ще стільки ж займалися заготовленням та підвезенням піску й деревини”, “…тоді був великий попит на поташ, він використовувався для виробництва скла, мила, фарб. Добували його виварюванням із деревного попелу. На виготовлення бочки поташу вагою 52 пуди На виготовлення бочки поташу вагою 52 пуди треба було спалити близько 40 кубометрів дров, передусім листяних порід.“.  В книгах знаходив вислів: "продати ліс на попіл" - він якраз про це. Буда, поташня – це місце, де спалювали деревину й добували поташ.”, …

     До бесіди мене повернув Явтухович.

-     Що ти замовчав ніби пропав.

-     Усвідомлюю що нині не та глина що була раніше.

-      А знаєш  в чому секрет гончарної глини?

-      Ні. Я знаю в чому секрет форм глечиків у гончарів

-      А ну розкажи. Такого не чув.

-      Глечик повторює форми дружини гончаря. Інколи бувають виключення і глек повторює форми куми. Я довго спостерігав, щоб зробити такий висновок.

     Явтухович не чекав такого. Він очевидно аналізував сказане майже хвилину з посмішкою на обличчі. Після чого покашлявши  взяв за руку мене і ми пішли до двох останніх шпалер з несформованими кущами винограду. Я чув як він тихо бубонів : ”Вік прожив, а не додумався. Кум Василь без батька взагалі ріс. Схожий був на Грицька гончаря з Цвітної. А глечики Грицькові були схожі на хворми Василевої матері Марії. Все сходиться...”

-          Юрко! Це ж докторська дисертація!  – мовив і щиро засміявся.

       Ми працювали на винограднику. Я уявляв пращурів Явтуховича і звісно своїх, бо з одних лісів ми з ним. Уявляв як вони грали в карти з чортами. Уявляв трьох панів до знаходження клунків з золотом і уявляв їх і їх халяви нових чобіт після знаходження клунків. Уявляв промисли. І від тих уяв зрідка мене повертав тихий сміх Леоніда Явтуховича.

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

 

Пояснення. 

“Глина в цій місцевості дуже гарна для гончарних виробів. Махиня передав мені розповідь, повідомлену йому старим з Ульянівки Андрієм Штельмахом, який прожив сто двадцять років; за цією розповіддю, один гончар, копаючи глину, знайшов багато золота, вночі запряг дві пари волів, взяв свою сім'ю і найпотрібнішу частину майна та поїхав невідомо куди; після цього гончаря було знайдено в тому ж глинище ще близько двох пудів золота.”

 (Гаврило Іванович Сорокін – священик, історик, етнограф, краєзнавець)

 

"1819 року в так-званому «Некрищеном Яру», поблизу колишнього тоді селища Червоного Кута гора розділилася на двоє; тріщина простягалася сажні на чотири."

(Арсеній Іващенко  — Єпископ, викладач, християнський письменник, агіограф, історик, візантиніст.

 

Нехрищений яр – Яр котрий не перетинається (не приєднуються) інші яри. 

 

Леонід Явтухович Кузнєцов – один з моїх вчителів в садівництві та виноградарстві. Житель села Веселий Кут. 

Священник і розбійник. (Легенди Чорного лісу)

     Багато хто в нашій місцевості має звички котрі чи то з покоління в покоління передаються, а чи то через покоління. Якась невідома сила підштовхує до їх збереження. 

     Коли був ще хлопцем то дядько Роман почав садити горіхи. У нього була заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони, щоб витягти не змогла горіха. Хтось його цьому навчив. Набере відро і садить понад дорогою, край села  та по балках. До смерті садив горіхи кожної осені. Вже є віком з півстоліття. Діти його прозвали дідом Вороною. У мене батько возив завжди садовий інструмент в автівці. Веснами формував молодим грушам-дичкам крони і я теж саме роблю. В товариша Андрія дід та батько джерела копали то і він їх розкопує.

    До нього того весняного дня я і приїхав завезти гостинці з Дніпра від його сина. У дворі поралася господиня. Розповіла що Андрій пішов до верб у яр за городами, почистити джерело. Повинен за деякий час повернутися за колодою.

     Чекати не став. Взяв колоду та і рушив до верб у яр.

     Джерело то як початок маленького життя. Котре дає початок струмка, а струмок живить інші водойми. Щоб знайти джерело треба бути спостережливим. Зарослі кропиви, щавлю та  мати-й-мачухи там де поряд до поверхні вода.  То точно вже вода є. Берізки, верба, вільха люблять вологість. Теплої пори року вранці або ввечері де більша щільність туману то там і вода поряд. Корови та коні на пасовищі відчувають, де  прохолодні, тобто більш вологі місця. Мошки відчувають такі місця, вони рояться ближче до вечора там, де зволожена земля. 

      Андрій був так захоплений справою що не помітив як я підійшов.

-        Вітання.
-        Доброго дня. Оце закопав цеглину три дні тому. Води вона набрала що  прямо на третину тяжча стала.
-        Значить вдача. Джерело живе.
-        У мене місія така на цій землі по джерелах як у тебе і твого батька формувати крони молодим дичкам грушам. Що привело тебе?
-          З  Дніпра  гостинців завіз по дорозі Вам від сина. І вже як побачив тебе то розпитати хочу ту оповідку що дід твій нам розповідав. Про священника і розбійника.
-        Сідай перепочинемо. Розповім що пам'ятаю.

          Всівшись на стовбур верби заваленої блискавкою уважно слухав Андрія. Слухав переказ ним розповіді його діда Юхима. Про чоловіка котрий прийшов з Польщі й оселився в нашому лісі біля річки Рудої. Чутки ходили що той чоловік за молоду в Польщі брав участь в якомусь криміналі. Сам мав розмір з півтори середньої людини та великої сили й спритний. Коли зрозумів загрозу своєму незаконному промислу  то пішов на мідні рудники аж під нинішню Німеччину.  Навчився руду плавити й монету мідну карбувати. Що там сталося що пішов з тих країв на початку 1700-х років до нас? Невідомо. Чи то норов бунтарський? Чи то норов злодійський? Хто його знає?  Збудував житло біля річки й почав плавити руду та мідну монету підробляти.  Щось купував на ту монету, а потім перепродавав куплене. Десь здачу давав своєю монетою. І так багатів поки слух пішов про нечесну справу його. Люди стали сторонитися його. Він тоді перейшов до грабунку. Грабував на шляху подорожніх  і таких як сам по кишлах в лісі. І коли вже ті гріхи не давали спати навіть його душі злодія то він виждав на шляху край лісу священника, щоб той сповідав його та молився за нього.

-        Андрію, я  оцей переказ повністю не чув. Чув що пришлий і грішний. Чув що мідну руду копав.  
-        Так. А далі дід говорив те що в єпископа написано майже дослівно: “В одному з прикордонних селищ колишнього Королівства Польського жив у бідності з сімейством позбавлений свого приходу уніатами православний священник, і промишляв торгівлею дерев'яних виробів (ножів, мисок, ложок, оглобель, борін, ...), які відвозив на закордонні базари і ярмарки та в Єлисаветград.  Якось, навантаживши кінський віз згаданими речами, він вирушив до Єлисаветграда. У долині, на дорозі, поблизу Чорного лісу і після відомого урочища Богданки, зупинив його плечистий і оброслий мужик, що вийшов з лісу, з кийком у руках, і запитав: «Ви священик?» – той злякався, але відповідав ствердно. Тоді той, хто зупинив його, сказав, що він радий такій зустрічі, бо шукає розгрішення. З цими словами подав йому свій кий і сказав: «я не можу розповісти вам усіх своїх гріхів; пам'ять про мої лиходійства не дає мені ні на мить спокою; бийте мене цим києм – я заслуговую на найбільше покарання». Побоюючись за власне життя, мимовільний духівник почав щосили сипати удари на розбійника, який звертав до нього і спину, і черево, і гірко плакав; нарешті втомившись, кинув палицю.”
-        Потім розбійник дав багато монет не мідних фальшивих, а срібних та золотих, щоб священник не забував його у молитвах і пішов у ліс.
-        Ти знаєш я в одного письменника стрічав такий вислів: ”Він молився не тому, що любив бога і сподівався через молитву увійти в спілкування з ним, а тому, що боявся чорта і сподівався, що бог позбавить його лукавого.”
-        Найбільше що так. А письменника цього я вкрав би в українці.  Сказавши що він нагуляний у нас. Перечитав майже все у нього.
-        Десь в ті часи тут і перша церква з’явилася. Можливо на ті кошти пан отець і побудував.
-       У єпископа є ще один запис що більш як за століття після цієї події: “У двох ста кроках від цього села, на правому березі Інгульця, розрита була, з нагоди межування землі, 1850 року, могила, в якій знайдені два скелети: один у священицькому одязі (рясі і ризах), і з хрестом (мідним) в руках, а інший – якогось велетня … “  Це можуть бути вони? Таких гріхів було що поховали біля священника? Чи гріхи такі були що молитви не допомагали? 
-     Може увірував в останні роки і кинув промисел злодія.  
-     Андрію, давай допоможу біля джерела. Бачиш як вода просочуватись почала поки ми тут говорили.

     Вдвох докопали, почистили й поставили колоду. Раділи коли зі старого занедбаного джерела потекла до Інгульця чиста холодна вода прокладаючи собі шлях в траві.

     Яр, по веху нього Ліс, поверх Лісу Небо, над Небом Сонце, десь далі Інгулець і  ми біля  Джерела серед цього всього.

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."
(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Чорне озеро. (Легенди Чорного лісу)

      У Чорному лісі на березі Чорного озера, котре ще зветься Берестуватим  поралося біля багаття два пани, готуючись до прибуття друзів. Ну як поралося? Один куховарив, а другий зробивши запас дров розглядав озеро і потопав у своїх роздумах про ліс і озеро.

      Знань про озеро було не так і багато. Площею у два гектари та глибиною невиміряною. Одні говорять що дістали дна. Інші говорять що не дістали, навіть на глибині в п'ятсот метрів.  Єпископ теж багато не написав свого часу, всього декілька рядків : “На південно-західній великій галявині є озеро, через яке протікає річка Чорноліска, що в самому лісі бере свій початок. У цьому озері, крім трясовини й глибокі тини (скупчення водорості), становлять визначну пам'ятку так звані земляні карасі  яких у річках не знаходять... “. Що там у нього далі сказано: “Чи не краще визнати, що озеро має підземне джерело, хоча в цьому й ніхто не впевнився?” А далі він згадує про якусь криницю під Єлисаветградом в котрій водяться такі ж карасі. І думка його що те озеро і криниця наповнюються зі спільного джерела. Треба в лелеківського панства в передмісті Кропивницького попитати. Може хто що чув про ту криницю.

        Моя місія біля багаття була подавати дрова й уважно слухати. Павло Васильович же чаклував над приготуванням соломахи. Мені влазити в цю справу не можна було. Не дай Боже порізати  неправильно сало чи помішати соломаху в казані не з права наліво, а зліва на право, вкинути якийсь інгредієнт невчасно без приказки. Не приведи Господь порушити ритуал приготуванні соломахи, кулішу чи якоїсь ще святої страви.  Васильович був старший за мене на тринадцять  років. Коли я збирався в сімдесят третьому році до школи то він з армії прийшов.

-      Розказали б  Ви Васильовичу якусь легенду. Чув колись як один з археологів що Чорноліське городище розкопував на Івана Купала пішов  берегом в туман над озером і зник. Хмара над озером вкрала його.

-      Що було то було. Він не такий же був як оці що репортажі в інтернет знімають …  Як ти казав на них?

-          Тік-токери? Ютуб-блогери?

-          Це одне й те саме?

-          Приблизно.

-          Дивився їх репортажі з озера. Усі як під копірку в репортажах йдуть берегом і лякаються русалок з туману. Тікають від них. Їм і тридцяти  років нема, а вони лякаються русалок… От я …

      Тут я Васильовичу вірив. Він з армії прийшов з чемоданом обклеєним наклейками з дівчатами. Той чемодан копія його характеру … Зі споминів свого минулого з часів  чемодана Васильович повернувся до теми археолога і нащадків.

-          Так от, той археолог не такий як ті що в інтернет знімають кіно. Він русалок не боявся. Був активний чоловік і розплодився його рід так що лісом не пройти. Хочеш доказ?

-          Давайте! – сказав не розуміючи як Васильович збирається доказувати. 

        Павло Васильович вийшов на кладку і крикнув над озером: “Знайшов!”.

     За секунд десять з-за озера зі сторони Богданівки пролунало: “Що знайшов!”. Ще за декілька секунд з-за берега озера зі сторони Водяного пролунало теж: “Що знайшов!”  Потім ці запитання переплелися між собою відбиваючись від пагорбів лісових блукали над озером: “Що знайшов! Що знайшов! Що знайшов!... “.  А за секунд шість-сім потонули в озері.

   Васильович задоволений якістю відлуння знову крикнув: “Не скажу!”. Але відлуння носило над озером тільки частину словосполучення: “Скажу! Скажу! Скажу! ... ”

-          Ну і що Ви Васильовичу наробили? Тепер ці  археологи прийдуть на нашу соломаху. Будуть питати: “Що знайшли?”. Відкривайте ще пакунок з гречаною мукою та  витягуйте ще шматок сала. Прийдуть до багаття то годувати треба людей.

-       Не подумав. Але ж пригостити людей треба буде. От Юрко те місто людей портить. Там і води без грошей не дадуть подорожньому.

-          То є правда.

-          Ото ж.

-          З нащадками того  археолога з чорноліського городища Ви мене переконали. Прямо не легенда, а факт.

      Павло Васильович робив ритуальні дійства по приготуванні соломахи. Я підкладав поряд з багаттям  дрова та підглядав. Мені ж теж треба на такий рівень кашовара виходити. Треба, щоб і за мною так колись підглядали. Не тільки рецепти знати, а ще правильні рухи робити та правильні приказки говорити.  Бо все те має зміст і силу.

-          А як Васильовичу це озеро утворилося? Читав різне. Одні пишуть про кратер вулкана десь біля Олександрівки, а це тріщина в породах. Інші про метеорит. Ще інші що з часу льодовика воно.  Що люди говорять?

-         Дві версії є. Перша що в незапам'ятні часи  начальник ПМК ще  задовго до трипільців неправильно прочитав креслення та почав тут Чорне море копати. Потім коли спохватився виявивши помилку то озеро вже викопане було.

-          А друга версія?

-          Що той начальник ПМК мав тут дівчину в Богданівці й хотів море ближче до неї викопати, щоб відпочивати з нею. Задум не вийшов. Вчасно розгледів  нагляд за будівництвом.  Але викопаного котловану на озеро вистачило.

-          Що ж то за дівчина така що море біля неї копав чоловік?

-          Тут по наших селах такі молодиці не тільки море можуть примусити викопати  …

-       А села наші завжди були?

     Далі пішли бесіди про села навколишні. За версією Васильовича вони вічні й появилися як і озеро в незапам’ятні часи. То тільки в істориків один люд стовідсотково  зі своїми усім господарством пішов, а інший з усім своїм прийшов. Те що світ обертався навколо озера і Чорного лісу було для Васильовича аксіомою.

    З  теми народонаселення наших сіл повернулися до теми озера і легенд. Хто тільки не був біля цього озера і що тільки в ньому не потоплено – мечі полководців і полководці з мечами, золото запорожців, скарби Махна та золота карета хана Гірея, …  Одним словом на дні озера золотовалютний запас Чорного лісу котрий охороняють водяні, вили (русалки) та всілякі інші сили.

     … простір над берегом озера заповнювався запахом диму багаття і соломахи. Вже були нагодовані усі хто приблукав до багаття  та пішов  далі своїм шляхом – нащадки археолога, лісничий, подорожні чоловік та дружина котрі з’їхали з Київського шляху глянути на озеро. І тепер за лісовим столом вечеряло і панство котре знало одне одного багато років.  Васильович, я та двоє наших товаришів.

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

  

Довідка про озеро:

- Озеро Берестове досі не досліджено. Невідома та його глибина. Згідно з однією з версій, озеро має подвійне дно. Вважається, що перше дно створено гілками і опалим листям.

- Вода в озері завжди холодна і тримається приблизно в одних температурних значеннях. Озеро не замерзає. Таке сталося лише одного разу взимку з 2014 по 2015 роки, тоді озеро вкрилося товстим шаром льоду, який витримував навантаження понад 10 дорослих чоловіків.

- Рівень води в озері є постійним протягом року, Берестувате живить лише одну річку – Чорноліську.

- В озері мешкає лише один вид риби – золотистий земляний карась. Варто зазначити, що він не зустрічається більше ніде у окрузі.

- Біля озера знаходиться болото Чорний ліс. Загальна площа озера та болота становить 16 га. Походження болота та озера пов'язане з накопиченням талої води в льодовиковий та післяльодовиковий періоди.

- Майже вся поверхня води озера вкрита сплавиною – зеленими "острівцями" з різних видів рослин. Навколо озера ростуть ліси з дубами та грабами.

- Неподалік озера було виявлено залишки городища чорноліської культури та 265 курганів III століття до н.е.

Скликові дзвони. (Легенди Чорного лісу)

   2013 рік. Тримав шлях понад лісами зі Знам’янки на Дмитрівку, а далі на Плоске, Чернече. Потім мимо Чигирина на Суботів і далі до Івківців. А в Суботові мав перепочити в дорозі. Зустрітися з товаришем, він там працював  завідувачем відділу музею.

   Між Дмитрівкою і Плоским зупинив автівку і  пішов на пагорб. На схід розкинулася долина Інгульця, котрий межував ліси Чорний і Чуту. 

   Тихий вітер зі сторони Цибулева ніби підхоплював в лісах і ніс тихий дзвін. Прислухався. Незрозумілий дзвін. Не то в вухах, а не то в думках звучить. А може одночасно в вухах і думках. Річка, степові пагорби й ліси. Он  край Чорного лісу, а там край Чута лісу. Як красиво. Отак можна стояти та дивитися годинами.

“Не славная Чута

Густими дубами,

А славнішая Чута

З Низу куренями,..”

Це тут. Якраз сюди й полетіли три пташечки:

 “Смеркається. Полетимо

Ночувати в Чуту.

Як що буде робитися,

Відтіль буде чути”.

   “Вели́кий льох»” поема-містерія з трьох часових планів (минулого, сучасного і майбутнього) написана більше як півтора століття тому  нашим Пророком. Мій товариш з Суботова Віктор Іванович Гугля говорив :“Тарас Григоров про все попереджав. Коли б ми ще дослухались до нього вчасно! А не дослухавшись  платили і платимо нині як пташки в містерії Великий льох. І дай Боже колись дослухатися його. ”

   Та все ж таки дзвін тихий вітер з лісів несе. Не то з Чорного, а не то Чути...

   Минуле в містерії то трагічні повороти історії України. Три пташечки-ворони в котрих переселив Господь Бог душі трьох дівчат не пустивши їх в Рай.

Першу пташечку в Рай не пустили :

"Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслов

Москві присягати!.."

Переяславська рада 1654 року. Якою вона була то хто знає? А вивернули на користь московії.

Другу пташечку:

"А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави."

То поразка  Мазепи… Не Мазепи, а усієї України.

Третю пташечку:

"А я в Каневі родилась.

Ще й не говорила,

…………………………

Мене мати забавляла,

На Дніпро поглядала;

І галеру золотую

Мені показала, 

Мов будинок. А в галері

Князі, і всі сили,

Воєводи... і меж ними

Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась...

Та й духу не стало!"

Не стало Січі й Гетьманщини, а стала московія надовго.

   Чому ж ті пташечки сюди прилетіли? – з таким запитанням самого до себе йшов до автівки. Час післяобідній. Треба встигнути застати в Суботові ще Віктора Івановича.

    Люблю я цей шлях. В якому б стані він не був. Що не село то розділ історії. От попереду і Заломи проїхав. Скоро край Чути лісу з подивом збагнув що дзвін майже зник. Дивно якось. Почув його коли почав поряд з Чорним лісом їхати й зникає він коли покидаю Чуту ліс.

   От і Суботів. Старий товариш Віктор Іванович стрічає. 

Це тут біля церкви:

“Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті… “

 

       В бесіді пожалівся Віктору Івановичу. 

-      Щось зі слухом. Дзвін тихий появився і зник.

-      А де саме?

-      Понад лісами Чорним і Чутою.

-      Ти вже другий хто мені говориш про це.

-      А що то?

-      Не до добра. Коли після університету прийшов працювати то дід літній з
Гутницької говорив що шість раз дзвін за його пам’яті був. Тричі перед війнами й тричі перед голодами. Не до добра той дзвін.

-      А чому він там чутний? А тут ні?

-      Ти пам’ятаєш де полетіли три пташечки?

-      В Чуту.

-      "Звідти буде чути". Згадуй що єпископ писав: “У станиці Гутницькій, … знаходився дзвін, що належить гайдамакам і знятий біля 1770-го року з одного дуба у Чуті.”

-  А далі в нього: “Безліч «скликових» дзвонів приховані в засипаному тепер колодязі біля купецької Чутинської контори””.  - зовсім поряд був  на пагорбах від місця де була та контора. 

-   І пташечки тому полетіли туди:  

“Як що буде робитися,

Відтіль буде чути”

-     Якась містика. Ніби пращури дзвонять у ті дзвони.

-     Щось пане Юрію попереду чекає на нас усіх недобре. 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Світ – що ти є?

 

     Жаркого літнього дня мимо Семидубової гори й старого вітряка Їхали бідкою два пани в справах і вели бесіду:

- Вчора, Миколайовичу, читав філософську книгу “Так казав Заратустра”.

- І що цікавого Ви, Петровичу, там пізнали?

- Там є розповідь про три перетворення духу, котрі належить пройти людині. В першому перетворенні дух людини спочатку нагадує верблюда, який вирушає в пустелю з величезним багажем, він навантажений якимось обов’язком. Часто люди залишаються на рівні такого верблюда, тобто що навантажать, те й вони несуть.

- Цікаво.

- Наступна стадія перевтілення духу — рівень лева. Є така історія у німецького філософа: там лев протистоїть дракону. Дракон — це чудовисько, на кожній лусці якого написано: «Ти мусиш!». Є така демонічна сила, яка нас постійно змушує щось робити, говорить нам, які в нас є обов’язки. А лев — це та істота, що скаже: «Що значить мусиш? Тепер я хочу, бо я, дійсно, щось таки можу».

- Далеко не кожна людина може пройти другого перетворення духу. А яке третє перетворення?

- Третя стадія духу сягає рівня безпосередності, невимушеності, коли людина здатна вільно творити нові цінності, власне вона стає творцем, який легко може щось запропонувати цьому світові.

- Ніцше — супротивник застиглих доктрин. Він і у своєму житті цікава особистість. Став професором у 24 роки й вийшов на пенсію в 36, посварився з другом після того, як той прийняв християнство, був непоганим композитором, сам того не бажаючи, став одним з головних філософів нацизму, ряд його творів було опубліковано без спотворень тільки 1967 році.

- А Ви, Миколайовичу, що читали? Світло у Вас теж за північ згасло у вікні.

- «Потоп Зміїв» читав, Петровичу.

-  Про що він?

-  Про теорію "трьох світів" і  концепцію "двох натур".   Про пошук  відповіді на фундаментальне питання: "Світ – що ти є?"

   Два пани віддалялися і мені вже не так чутно було, що вони говорять.

(2020 рік. Чигиринщина. Івківці. Із записної книжки пана Бродника)

- Івківці (колишній хутір Лавріна Капусти - козацький військовий діяч, Чигиринський та Суботівський городовий отаман, керівник контррозвідки часів Богдана Хмельницького).

Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

    “До дев’яти карбованців сріблом у середні  1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини.  Тобто в півтора раза мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора раза дорожча” – йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи - Чорним лісом. Від бортників котрі збирали по дуплам мед диких бджіл до сьогодення.

   Стежка вивела мене на узлісся де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках. Котрі обмотані змащеними клаптиками зі старих щоб незвані мурашки не потрапили у вулики. Біля них літній чоловік перейнятий справами розмовляв з бджолами завантажуючи воскотопку.

-          Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

-          Доброго. Я дід лісовий Терентій.

-          Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

-          Аж занадто місцевий.

-          Ваша пасіка?

-          Ні. Петра з міста що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється то я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

-          Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.

-          Так. І дід теж.

-          Сильні сім’ї?

-          Хороші. Степова бджола наша.  А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з салом та молоко.

-          Дякую.

     Літній пан приніс коржі між котрим шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й продовжив бесіду.

-         Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

-         Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

-         Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

      Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

      Пасіка в червні – зверху сонечко пригріває інколи ховаючись за хмарки котрі блукають небом як отара овець.  Коли сонце ховається за хмарину то з Інгульця на пагорб  до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип  в котрий легенько вплітається запах з димаря серцевини верби що жевріє та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених Свят в на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю. А скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом котрий мав назву від цього лісу?

       Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-.       Чим ти славний і чим ти  грішний пан Юрко?

-          Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цім житті взятись.

-          То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі год Писаніє читав. А потім такого натворив.

-          Хто то?

-          Максим Залізняк. Та хіба в ньому одному  справа? Один горіх в торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

-          Гумор у Вас точно місцевий. 

-         А сам ти, чоловіче Юрко є місцевий?

 -       Так.  Одна гілка роду з сіл та хуторів що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

     Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За пів години бесіди дід Терентій мовив

-        Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

-          Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

     Наступного дня заїхав у місті до Миколи.

-         Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

-         Так. А що?

-         Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-         Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …

-         Ти знаєш того діда?

-         Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює. Одного року підлітком  жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

-         До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою. 

 

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)