Село посміхається

Усе має свою посмішку. Люди, гори, ліс, місто і, звісно, село. Село, де ми вчилися ходити, читати і писати, де вчилися працювати. Село, яке віддало кожному, ним вихованому, частку себе. Котре навчило плакати і сміятись. Його сльоза і його посмішка — справжні, без найдрібнішої частки фальші. В ньому багато дитячого, наївного, багато мрій і праці.

Як же красно воно всміхається:

***

Свіжоспечені рум’яні паляниці посміхаються тісту, котре визирає з діжі.

***

Оленка сидить біля вікна, на якому мороз малює картини. А за спиною у теплій грубі потріскують дрова. В кутку новорічна ялинка посміхається господі та дівчинці.

***

Від хати до хати колядує гурт дітей. У розкриту торбу падають гостинці від односельців. І всі раді, і ніхто не лає за минулу шкоду. Посміхається морозові крізь заметіль горобина червоними ягодами.

***

Спішить з лісництва директор школи похвалитися дозволом на вивезення дров: буде чим розтоплювати шкільну котельню. Від директорової посмішки йде тепло.

***

Перші промені сонця, тане сніг, струмки біжать, стрибаючи по камінцях. Тими струмками наввипередки мчаться паперові кораблики. У хлопчаків штани мокрі по коліна — дома тими штаньми мати битиме. Та все ж радість: весна. Після нескінченної зими — сонце, яке всміхається всьому, до чого доторкнеться його проміння.

***

Баба Марія тішиться лелекам, що звили гніздо на старому стовпі біля хати. А малий Івась — ластівкам, щойно прибулим з теплих країв. Лісник Іван Григорович усміхається молодим листочкам на деревах, першому хору птахів, які прилетіли з вирію.

***

Вчителька Галина Василівна перевірила зошити з граматики і рада відсутності двійок.

***

Весняної днини городня межа гукає до себе сусідок — бабу Ярину і бабу Клаву.

***

Молода сім’я вселяється до нової хати.

***

Дітлашня на нашому кутку зібралася коло теляти, щоб придумати йому ім’я. Віку йому тиждень, привела його ряба Берізка. Наввипередки діти говорять імена: Квітка, Калина… І радість у дітей, і радість у теляти, яке дивиться на них і посміхається їм назустріч.

***

Цвітуть садки в селі, цвітуть дерева в лісі. Ніколи не бувають вони такі прибрані, як у цей час. Посміхаються шпаки, приносячи на своїх крилах тепло. Дід Назар притиснув долоні до старої квітучої груші і вітає її та свою дев’яносту весну.

***

Коваль, поважно дивлячись на викувану підкову, приміряє її жеребцю.

***

Шкільний автобус вітає Іванка, котрий учора заробив двійку і сьогодні має її виправити.

***

Гусенята і каченята край дороги після травневого дощу міряють глибину калюжі.

***

Гаврило Максимович та Горпина Леонідівна радіють рейсовому автобусу, який привіз родичів до них у гості.

***

Механізатор Гнат Пилипович вітає зустрічних дітей.

***

Люди на польовому стані вдячні літній кобилі Галці, котра тягне за собою підводу з діжкою води.

***

Ось баба Василина посміхається маленькому правнукові на своїх руках.

***

А продавщиця сільпо, рахуючи висипану на прилавок гірку мідяків, виконує прохання дітлахів продати цукерок на всі гроші.

***

Дід Орест у лузі на косовиці побачив онуків — Оксанку і Сашка. Дітки несуть вузлик з бабусиним обідом. Їхні голови то ледь визирають з високої зеленої трави, а то й пірнають у неї.

***

Рейсовий автобус перепочиває на кінцевій зупинці у нашому селі.

***

Городина дочекалась літнього дощу, а дощ теж вітає городину.

***

Тітка Тетяна з гіркою приреченою посмішкою дивиться на висапану нею ланку буряків.

***

Працівники майстерні бажають відремонтованому комбайну щонайдовше не бачити його в себе та накосити й намолотити більше, ніж інші.

***

Односельці вітають Антоніну, молоду маму, з донечкою на руках.

***

Старий колодязь, поскрипуючи, вітає відром холодної води спекотний день.

***

Комбайнер Іван Іванович стомлено всміхається, виїхавши з останнього скошеного пшеничного лану.

***

Молодий сонях посеред городу з жаркою посмішкою дивиться в очі сонцю.

***

Бджоляр пригощає дітей вощиною зі свіжим медом і радіє їхній радості.

***

Шкільний завгосп розвантажує привезені з району нові підручники, посміхається школярам і їхнім нелегким шкільним будням.

***

Дід Павло веде за руку свого першого внука до школи.

***

Агроном серед поля вітає осінній дощ на посіяне зерно.

***

Вісімдесятирічна вчителька дякує за букет айстр від свого шістдесятирічного учня на День учителя.

***

Односельці на толоці вітають демобілізованого Вадима у військовій формі, котрий крокує з чемоданом зі станції до села.

***

Микита, учень четвертого класу, йде до школи. З трудом розчесане руде волосся, на рожевому лиці — ластовиння. В лівій руці портфель, у правій — шворінь, ланцюг, на якому за Микитою линдає коза. Вона теж по-своєму всміхається, йдучи на пасовище, і буде всі уроки й подовжений день чекати свого господаря, випасаючи все, що можна дістати, не чіпаючи тільки зеленої трави.

***

Тітка Надія посміхається майбутньому зятеві Петрові, котрий прийшов зі сватами просити віддати за нього Галю.

***

Баба Ярина, виходячи з лісу з кошиком опеньків, посміхається удачі і життю.

***

Велика осіння хмара з темно-синього неба сумно всміхається своєму зображенню в осінній холодній воді ставка.

***

Перший сніг лягає на зелену озимину, вкриваючи її ковдрою від наступаючих тріскучих морозів.

***

Сільська дітвора посміхається Святому Миколаєві, знайшовши вранці гостинці від нього.

Сміється село стомлено, сумно, життєрадісно, крізь сльози, від самого серця, з надією і безнадійно, наївно, по-дитячому; можливо, не так часто, можливо, зовсім не так, як місто, але все ж посміхається. І ми так посміхаємося, вирослі в ньому. Бо воно навчило нас так посміхатися.

Ліс

На краю села починалися відроги Чорного лісу. Насаджений ще за панщини, він починався парком та маєтком, а далі переходив у суцільний масив.

Історія села перегукується з історією лісу. Колись, кажуть, диківський поміщик наділив дочку землею по ярах та балках як придане. Прізвище того пана було Пантазій, чи то Пантазіч. Вийшла заміж донька його за службовця Пєстова. Заходився новий поміщик хазяйнувати: людей у карти вигравав та за собак мисливських вимінював кріпаків у других губерніях… Таке тоді життя було, зле та недобре, принесене Катериною Другою до вільного козацького краю. Молодий пан по кручах і ярах ліси садив, греблі на ставках городив — кріпаки, не знаючи спочинку, втілювали в життя задуми господаря.

Ріс ліс, росло село, спиртзавод запрацював, цеглу робили, камінь добували. Граніт аж у Харків доправляли, там сходи до технологічного інституту з нього складені. Для випробування якості цегли найняли відставного матроса-балтійця, котрий не прохмелявся, і вся перевірка зводилася до його спроможності розбити дві цеглини одна об одну. Якщо цегла розбивалася, то вся партія вибраковувалася, якщо ні, то йшла на будівництво чи на продаж. Виробництво росло, пани багатіли, а люди як люди — вони ж не люди…

У першій чверті 1800-х років хазяйнував у маєтку Семен Семенович Пєстов. Як вийшов у відставку, то поселився в парку на узліссі. Милувався краєвидами, писав вірші та друкувався в «Беседующем гражданине» — надихав той ліс на творчість.

Та білі смуги в житті змінюються на чорні. І вже не втішав ліс старого поміщика, бо перо випадало з рук у думках про сина Олександра, декабриста, якого посадили в Петропавловську фортецю та засудили до каторжних робіт. А другого сина, Олексія, прийняла чужа земля у Перському поході.

Змінилася епоха господарювання поколінь Пєстових — церкву спалили, панський маєток зруйнували, зостався ліс, шумів зеленим листям; зі старих часів його люди «шумом» звали. Я ще застав, коли старші говорили: «Піду до шуму». До шуму ходили за грибами і дровами, за ягодою та лікарською травою. Ліс годував і лікував, ліс зігрівав, у ньому ховались від білих та червоних у революцію, а від фашистів — у Вітчизняну. Ліс — то життя, як скрутно там, де його нема. То як річка, ставок, озеро чи балки з луками — елемент неповторної душі села.

Наш сільський ліс для мене приклад мужності — його зо два століття рубали, не один раз палили, у війну бомбардували, а він поновлювався і ріс, віддаючи людям усе, що міг.

Пам’ятаю його, коли йому було вже років двісті, яскравим і красивим, можливо й тому, що в дитинстві все красиве і трохи казкове. Бабуся вчила мене збирати гриби — маленькі опеньки з-під опалого листя, за пеньками та стовбурами дерев. Тихим голосом вона пояснювала і розповідала, чогось навчала, а я дивився на верхівки величезних дерев: хитаючись від вітру, вони то спліталися між собою, то розпліталися. А вище було небо темно-синього кольору, і по ньому швидко бігли білі хмари. Про ті хмари тоді бабця казала: «Біжать, як життя».

- А ну, Юрку, гукни Оленку, десь загубилася, — казала бабуся.

І я гукав: «О-ле-нко!!!» А ліс відповідав розлогим відлунням, наче кожен яр відгукувався окремо. Радісним відлунням вертався і Оленчин відгук, так само повторений ярами.

Найкращий час у житті людини — молодість, а лісу — весна. Розпускається листя на деревах та кущах, повертаються птахи, зацвітають перші квіти, інакше дзвенить вода у струмку, один за одним ростуть мурашники. Казали напровесні в селі: «Ожив шум, зашумів». З тим шумом починалося і наше життя в лісі, починалося з перших походів за котиками та квітами. Таких пишних пролісків на довгих ніжках я не стрічав ніде. Вони вкривають голубим килимом землю під ще голими деревами, а далі той килим стає жовтий від квітучої калюжниці, а ще далі міниться іншими кольорами. Бавлячись, ми часто ходили не по стежках, а по гілках дерев. Вилазили в самі верхів’я, розгойдували їх і перестрибували з одного дерева на друге, доганяючи одне одного. Старий лісничий дід Антон казав:

- От бісові діти, в самий шум залізли, попадаєте!

І ми справді падали, як стиглі груші, та дерлися нагору знову, потім нас, подряпаних, обмазувала зеленкою шкільна медсестра, а вдома матері лупцювали за подерті сорочки та штани.

Дерева-старожили нашого лісу — живі чудеса світу, що вражають своєю впевненістю і величчю. Вони — свідки минулих століть, живі свідки життя поколінь людей. Нерідко старезне дерево хитало кроною за свій вік у різних державах. Історія дерев не менш цікава і повчальна, ніж біографії людей. Вони пов'язують минуле з майбутнім через теперішнє. Навколо їхніх крон обертається небо.

Панська алея з рядами осокорів веде від руїн фундаменту маєтку вглиб лісу, до самого яру зі старою землянкою. На завдання від вчителя природи ми рахували, скільки і яких порід росте по цій алеї і що є біля неї. Зі шкільною медсестрою ми тут збирали лікарські трави за планом, доведеним школі. Далі стежка вела вниз через струмок до кам’яних брил; на них проходила добра частина дитячого життя. Відзначали свята, заводили ігри, тут відбувалися уроки з ботаніки, сюди приходили, коли було сумно. На цих каменях писали «пташині» диктанти, за невеликий проміжок часу впізнавали птахів, хто який подає голос.

Минуло вже досить часу від мого дитинства, а ліс росте, старіється і молодіє, зовсім як людське плем’я.

Приїжджаю до свого «шуму», милуюся і дихаю повітрям дитинства, вітаюся з порослим мохом камінням. Дивлюся на верхівки дерев, на небо з білими хмарами. Згадую стареньку бабусю, кличу: «О-ле-нко!» — як колись у перше знайомство з лісом, а він відповідає луною із кожного яру. А може, це та, з далекого 1973 року, луна заблудилась…

2011

Бригадир

Григорій Іванович прийшов до нашого села ще хлопцем, по закінченні зооветеринарного технікуму. В рідному селі посади не було, і його направили до нас.

Молодий спеціаліст, нежонатий… Ні, правильніше буде написати: нежонатий молодий спеціаліст прибув на село…

Відступлю від теми, щоб пояснити цю подію, бо вона вносила зміни в життя сільської громади. Нова людина несла різноманітність у культурне, виробниче та й взагалі в життя села, де один одного знали, як кажуть у народі, з пуп’янка. Про прибуття в господарство молодих спеціалістів чомусь першими дізнавалися одинокі бабусі. Звідкіля вони брали інформацію і яка розвідка в них працювала — для мене таємниця. Але в день прибуття вони ще зранку «тусувалися» біля контори в накрохмалених хустках і святковому одязі.

- Ти, Одарко, справді чула, що дохтор приїде?

- Ось тобі, Галино, хрест! Внучка в управлінні працює, вона знає точно.

- Помилилась твоя внучка, — встрявала в розмову баба Олена, — на третю бригаду ветлікар приїде, голова на тім тижні казав.

- І ветлікар непогано, в господарстві згодиться…

Приблизно в такому руслі йшла розмова, яка переходила часом в «інтелігентні» суперечки з поминанням святих і не дуже святих осіб. Так відбувався тендер на поселення прибульця на квартиру. Для одинокої бабусі молода людина, та ще й при посаді — то велика поміч. Та й увечері є можливість погомоніти.

Агроном, зоотехнік, ветлікар: зораний город, виписані в колгоспі та привезені зернові відходи для курочки, доставлене на подвір’я з луків сіно… А як ще й дармовий комбікорм — то вже залюбки бабуся варитиме борщик квартирантові. Молоді вчителі цінувались трішки менше, але все одно — поміч у господарстві. Самим бажаним квартирантом вважався «доктор» чи «фельдшер», за таких осіб серед бабусь спалахували сутички, що й парламентським не поступляться. Мій товариш, дільничний лікар, після інституту став на квартиру до однієї з бабусь. Вечори в баби Ярини були смачні, але одноманітні, особливо студеної пори року. За вечерею він постійно вивчав історію бабиної хвороби.

- Їж, Івановичу, капусняк.

- Та я їм, Ярино Пилипівно, добрий дуже.

- Так оце, Івановичу, позавчора перед буревієм так боліла ліва нога!

- Завтра обстежимо в амбулаторії.

- Їж котлетки. Ба, полумиски ще не подужав — для кого ж я готувала! А ото Ользі, з райцентру таку мазь привезли, що од усього…

І точилася бесіда … Але не кожній бабусі діставався такий мешканець.

Повернуся до Григорія Івановича.

Одного погожого дня прибув до господарства молодий нежонатий спеціаліст. В правлінні його призначили помічником на велику свинотоварну ферму, як і обіцяли. Тендер на поселення виграла баба Тетяна.

Хлопець виявився хватким, роботящим. Ось вже працює майже тиждень від зорі до зорі. Тільки після вечері з бабою біля воріт на лавочці трішки посидить, поговорить, не підозрюючи, що баба Тетяна десь на дев’яту годину вечора анонсувала всьому селу оглядини Грицька.

Це вже друга дія у звичаях села. У умовний час молоді дівчата і батьки, у яких дівчата на виданні, чомусь йшли одні за іншими вулицею мимо наших героїв. Чи вітались, інколи заговорювали з бабусею і йшли далі, раз-на-раз оглядаючись. Деякі проходили й двічі, щоб краще роздивитися нового парубка. Треба пояснити, що на квартирі молоді фахівці жили, доки не візьмуть шлюб і колгосп не збудує житло. Дехто, відпрацювавши два роки їхав із села, але доля нашого героя складалася інакше.

Баба Тетяна засумувала через півроку, відтоді як родина Коломійців, з дівкою на виданні, накинула око на бабиного квартиранта. Родина хазяйська, не бідна: дві корови, до десятка свиней, птаства свійського взагалі не перерахувати, землі і левад достатньо.

А хлопець молодий все розпитує бабусю:

- А Харченків Людмила, як?

- Нащо тобі та Людмила, вона не хазяйська.

- А Григоренків, Олеся?

- Красива, але кровопивця. Я ще прабабу її знала, всі в них у роду такі.

Розказуючи Грицькові про дівчат, баба Тетяна знала: Коломійці свого не упустять, заберуть хлопця у прийми, як намірилися. А так шкода, господарство ж тільки наладилось.

Коломійці й справді не дрімали. Розглянувши парубка як слід, на сімейній раді, дали дочці настанову: «Кращого все одно не знайдемо, благословляємо!…» Анюта, дівка двадцяти років, довгих пояснень не потребувала. Вже за місяць водила попід руку бабиного квартиранта, як телятко на прив’язі. А через два місяці перевозили Коломійці мотоциклом з люлькою Грицька від баби Тетяни до себе в прийми. Старий Коломієць за кермом, за ним жінка однією рукою трималася чоловіка, а другою тримала плече зятя в люльці. Тримала на всяк випадок, мабуть, міркуючи сама з собою: «Аби до господи довести, а там нікуди вже не дінеться.» Грицько нікуди й не дівся.

З місяць-півтора, як тільки поспіла городина, відгуляли весілля, гулянка була за всіма сільськими традиціями, тобто не гірше, ніж в інших. Та навіть масштабніше: два села в повному складі віншували молодят на многая літа.

Приймак прижився, помаленьку господарювати почав. Заклав новий будинок поряд із тестевим, з одним спільним подвір’ям, прихопивши частину толоки, позаяк тестева хата була на вулиці крайня. Проектував будинок і нове подвір’я Григорій сам, власноруч. Все продумано: спільний двір, господарські будівлі, і ворота до нової господи: вантажівка заїжджає, розвантажується, а виїжджає вже через ворота тестевого двору. Одне слово, все з добрим господарським розрахунком і поглядом у майбутнє.

З часом, обійнявши посаду завідувача ферми, став Грицько Григорієм Івановичем. Справа йшла добре, ферма була однією серед кращих у районі.

Росло й домашнє господарство, діти до школи пішли.

Десять років шлюбного життя пролетіли, як один день. Як здавна заведено, після такого строку приймак ставав головним на садибі. Григорій Іванович доводив друзям: «Який же я приймак, я хату збудував!» На що йому заперечували: «Рядом із тещею, та ще й одне подвір’я — приймак. Став могорич за входження у права господаря!»

Та Григорій Іванович уже й так був господар. У дворі все жило за його розпорядком, кожному в сім’ї були доведені обов’язки. Тесть головний біля худоби, теща — на городині, жінка — на кухні з дітьми, діти — коло свійської птиці й на підхваті, сам же Григорій Іванович керував і забезпечував господарство усім необхідним. Під час важливих сільськогосподарських кампаній — садінні чи копані картоплі, сінокосу тощо — брав участь і сам.

Різного було в житті Григорія Івановича. Зстрибнув він якось у гречку — «біс у ребро» — потихеньку став заїжджати з городу мотоциклетом до незаміжньої жіночки.

Тесть із тещою, щойно дізнавшись, як підрозділ швидкого реагування, мерщій на мотоциклі до тієї молодиці. Почав переговори тесть:

- Ти де взялася, така краля?

- Я тут живу.

- Я знаю, що живеш. Роби, дівчино, вибір: або… або....

- Я господиня сама собі, — стояла на своєму молодичка.

- Ні, ти не зрозуміла, у Грицька є сім’я, і ти тут зайва.

- Та у нас кохання із Грицьком.

- Яке кохання? — перебила теща. — Яке кохання?

І полетіли шибки з вікна… Тікала одинока дівка городами. А тесть уже дбав, аби жінка не рознесла чужого подвір’я. Треба віддати належне Марині Антонівні, діяла вона рішуче і відразу.

На другий день старий Коломієць повставляв шиби у вікна і впорядкував після погрому двір молодиці. Зайве кохання на стороні зів’яло відразу, в родині запанував лад.

А на фермі після любовних пригод Григорія Івановича з’явилася нова трудівниця — Марина Антонівна Коломієць, рідна теща нашого героя. З’явилася заради миру в доччиній сім’ї. Та й виробничий процес на підвладній зятеві території навела так, що за рік портрет її висів під правлінням колгоспу на дошці пошани. Кадровими питаннями на фермі тепер опікувалась теща. З поля зору зятя зникли жіночки привабливого віку: дві свинарки, одна комірниця і одна молода ветеринар. Їх перевели в другі виробничі підрозділи, декого навіть із підвищенням. Натомість з’явилися загартовані кадри відповідного віку. Завершивши ці заходи безпеки, Марина Антонівна повернулася до домашнього господарства.

Потекло все своєю течією — робота, дім, сім’я. Виписані роками обов’язки інколи порушувала сама Марина Антонівна. Кожного вечора, як прогонять мимо двору череду, відкривала вона у двір від толоки ворота в вигляді шлагбаума. Заїздив зять, глушив мотоцикл і діставав з люльки мішок комбікорму. Але час від часу тут і виникала нештатна ситуація: відволікшись на непланові роботи, теща інколи забувала відкрити зятеві в’їзд. Тоді й траплялося таке дійство.

Мотоцикл з-за повороту під гірку пірнав під тим шлагбаумом у двір, впершись у сінник, глухнув. А водій, Григорій Іванович, якусь мить зависав на шлагбаумі із бересту, далі падав під шлагбаум на землю і лежав там, дивлячись у вечірнє небо.

- Які ви, мамо…, — тут з уст Григорія Івановича злітали слова не вельми толерантні.

- Коли ми тебе, ввічливого та культурного, привезли від баби Тетяни, ти тоді таких слів зовсім не знав. — Теща вела дискусію з зятем, тримаючи безпечну відстань.

Тесть сидів спокійно на призьбі, лаштуючи сапу, та радів, що всі подають голос, отже, все гаразд. Сідало сонце, у повітрі вже відчувався запах ночі, кінчався день, а завтра сонце вийде і буде новий день. А він принесе і нові турботи. Внуки вже вчяться, і їх наставляти треба, бо що ж та молодь знає про життя…

Бабусина наука

Офіційна посада на виробничій практиці після третього курсу інституту! Тепер не просто так тебе поважає все село як корисну людину для суспільства. Ще вчора був ти простим хлопцем, а сьогодні — при справі.

І ось я літаю вже декілька днів попід хмарами на посаді одного з бригадирів великого саду. Нові сандалі, теніска, картуз на вісім клинців і папка «Діло». Повний авторитет на просторах усього колгоспу і навіть в окремих містах поза його межами. Бригадирський мій авторитет могла опустити з-під хмар на землю тільки моя прабабця Василина.

Одного разу, після роздачі в бригаді нарядів на виконання робіт, заскочив на хвилинку додому. Пробігся по маминих каструлях. Поправив перед дзеркалом нового кашкета. Склав папери в папку «Діло». Акуратно її зав’язав, аж раптом позаду почув голос прабабці:

- Ти де, Юрку?

- До голови документи підпишу.

- І хто тебе вчив? Хто ж до голови зранку ходить з документами?

- Що то ви, бабцю, говорите? А коли ще йти?

- Що вас там в інституті вчать?

- Мене професор управлінській науці вчив.

- Ото такий безграмотний прохвесор, як і ти.

- Ну гаразд, бабцю. Відстаньте від професора. У вас два класи взагалі, і ті не підтверджені.

- Так два класи, а не два кабана.

- Які два кабана?

- За атестат і за диплом буде.

- За атестат ніхто нікому кабана не давав. Я сам вчився.

- Давав, не давав, а на радостях, що довчився, з’їли рябого Хведька.

- Гаразд, бабцю. Я до голови в справах.

І вже ступив рішуче пару кроків до воріт, як почув подальший філософський хід бабиних думок:

- Який ти дурний, внучок. Хто ж до голови ходить о десятій ранку?

- А коли йти треба? — повернувся я до бабці.

- О пів на першу.

- Чому?

Мусійович якраз пообідає і ляже під грушею в саду годинку поспати. Ото ти на шляху до груші і трапся йому з папером.

Я міг би заперечувати і навіть посміятися, та логіка у сказаному була залізна. І вже ж того дня я затримався з підписом документів до вказаного прабабцею часу.

Після того як Василь Мусійович випив чарку, з’їв дві миски борщу а на десерт прийняв пиріжки з компотом, я зрозумів, що мій зірковий час у підписанні документів настав… На шляху від столу до ліжка під грушею сонному Мусійовичу трапився я. Такий собі молодий бригадир, комплекції, як кажуть у народі, «обняти і плакати», тобто одні ребра, і в папці «Діло» документи на підпис…

Коли Мусійович із напівзаплющеними очима підписував документи, приговорюючи: «Де ти, Юрко, взявся. Давай хуткіше перегортай папери», я думав про мудрість моєї прабабці. Покидав я подвір’я під хропіння, що доносилося з-під груші.

З того дня найвищий відсоток підписаних головою документів на теренах колгоспу був у мене. Підписи голови красувалися на моїх документах по горизонталі, майже по вертикалі, а взагалі — під різними кутами.

Згадуючи той час, я все-таки вагаюся, хто ж більший професор з управлінської науки: завідувач кафедрою чи моя прабабця з двома непідтвердженими класами.

Осінній вечір у Діброві

Скочуючись за обрій, осіннє сонце своїми променями рахує у селі хати. Поодинокі хмари пливуть наввипередки зі своїми зображеннями в темно-синій холодній воді Дніпра.

На краю вулиці, при в’їзді до села, череда. Попід парканами йдуть додому годувальниці. Махають хвостами та чухають боки об вишню.

По городах палять багаття. Пливе по селу запах осіннього диму і печеної картоплі. Бабці сидять — то там, то там, попід дворами й, можливо, народжують завтрашні новини. Діди спершись на паркани палять свої цигарки. Запах диму, від яких перебиває запах городніх багать та змушує ворон, що пролітають над дідами, кашляти.

Повсюди величезні гори кабаків. Підсохлі ряди соняшників, що вже ніколи не підіймуть голови до сонця. Останні осінні квіти змагаються між собою в красі й кидають безнадійний виклик першій ріллі.

По асфальтній дорозі до міста інколи їдуть автівки. Але їх не хочеться чути. Вони з іншого життя. Їх рух занадто швидкий для сільського виміру часу. Тому вони рухаються у паралельному вимірі. Гуркіт їх моторів ніколи не переможе гупіт падіння яблук і груш у садах. Бо той тихий гупіт звучить не в проміжках часу, а у вічності.

Поодинокі бджоли несуть до вуликів останні крихітки літа.

Вітерець говорить з усім присутнім у селі шелестом листя сухої кукурудзи. Розповідає, яку погоду він завтра принесе.

У вечірнім небі летять у вирій ключі диких гусей. Старий рік від нас іде не 31 грудня, а сьогодні, на крилах вожака, який веде свою зграю до теплих країв.

Ніч… Осінній дим… В небі загоряються перші зірки на Чумацькому шляху. Гаснуть вогники у вікнах сільських хат. Засипає село з надією на життя, незважаючи, що на зміну сьогоднішньому теплу вже йде перша крапля осіннього дощу. А за нею — і сама зима.

 

          

Яворницький і Махно

Свого часу, світла йому пам'ять, навчав мене в інституті Тимофій Тимофійович Коцюбинський. Людина, котра пройшла в авіації Другу світову війну, закінчила університет, викладала в загальноосвітній та партійній школах, інституті. Мав він ще один підробіток, і теж викладацький: працював Тимофійович лектором у товаристві «Знання». У своїх лекціях полюбляв говорити про народонаселення країни та історію козацтва.

Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області, та й поза її межами, було досить відоме. Вражала й кількість прочитаних ним лекцій. Їх було так багато, що, склавши мізерні гонорари за них протягом 1960-х років, він зміг придбати автомобіль «Москвич-408».

Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Тимофій Тимофійович, до слова, зібрав величезну кількість народних легенд і переказів Дніпропетровщини.

Хто тільки не писав про зустріч Дмитра Івановича Яворницького з Нестором Івановичем Махном! Письменники Василь Чапленко, Іван Шаповал, Олесь Гончар, сучасний автор Віктор Савченко. От і я на цю ниву ступив. Повідаю вам про цю зустріч легенду, почуту мною з вуст Тимофія Тимофійовича Коцюбинського. Але не задля того, щоб прилаштуватися до лав тих, хто писав про цю подію, а щоб відобразити ще одну версію. Від кого мій учитель почув це — мені не відомо, але вважаю за свій обов'язок це хоч якось зберегти.

Приїхав батько Махно до Катеринославського історичного музею, зайшов до кабінету директора. Отамана цікавила зустріч із людиною, яка досконало вивчила та описала козацьке Подніпров'я. Гордо ввійшов до Яворницького в кабінет, привітався. Зав'язалася розмова. Дмитро Іванович провів екскурсію залами, довго оповідав про козацькі звичаї, зброю. Після оглядин музею Махно виявив бажання залишити свій запис у книзі шановних гостей. І треба ж такому статися, що той запис мав бути на одній сторінці з відгуком Миколи II. Загаявся отаман, а Дмитро Іванович, із притаманним йому хистом миттєво знайти вихід зі скрутної ситуації, сказав:

- Та не личить вам, Несторе Івановичу, підпис ставити поряд із цією особою. Перегорніть сторінку і напишіть на новому аркуші.

Можливо, завдяки цьому книга в музеї взагалі збереглася. А то, чого доброго, диви, розгніваний революційно настроєний анархіст Махно ще й знищив би її. На прощання Дмитро Іванович просив отамана, щоб хлопці його бува не спокусилися на зброю, котра була в музеї. Нестор Іванович пообіцяв ученому особисто попіклуватися про це. Не повірив досвідчений Яворницький запевненням, подумав та й прийняв, як завжди, мудре рішення. Запросив до себе співробітників музею — конюха та сторожа — і почав свої міркування:

- То не козак, що не поласиться на коня, дівку і шаблю. Так-от, хлопці, відпочиньте до вечора, бо вночі в музеї можуть бути гості.

- Так ми вдвох проти цих гайдамаків і півхвилини не вистоїмо, Дмитре Івановичу.

- Будемо брати хитрістю.

- Якою?

- У ніч одягнетесь у лицарські обладунки, посідайте та й пильнуйте. А як почуєте, що хтось крадеться в музей, то вже ставайте як вкопані та стійте. Коли з'являться в самому залі, починайте неквапливо рухатися.

- Ви думаєте, злякаються махновці?

- Повинні; вони поодинці на ескадрон в бою ходити можуть, а нечистої сили тільки на словах не бояться. Сільська людина забобонна, вірить у всілякі дива. Я це вивчав і стрічався з цим протягом не одного десятиріччя.

Настала ніч, і все сталося так, як і чекав директор музею. Прийшли нічні гості до музею, проникли всередину і — до залу, де шаблюки козацькі, татарські, польські. А там конюх зі сторожем виходять тихим кроком у лицарських обладунках... Тікали хлопці, що прийшли за зброєю, так, що ледве свою не погубили, злякавшись лицарської збруї і постатей, які почали серед ночі рухатися, немов привиди ожили в музеї.

Не знаю, чи то правда, а чи одна з легенд. Передав я дослівно те, що чув від Тимофія Тимофійовича Коцюбинського, людини, котра багато чого чула від старшого покоління і багато чого знала правдивого з нашої історії.

Сон

Спека. Літо в українських степах: безхмарне синє небо, листочки на деревах ані ворухнуться. Все ніби завмерло, зупинилося, притихло. Навіть птахи поховалися в густих кронах дерев у чеканні вечірньої прохолоди. Городина і садовина позгортали листя в намаганні щонайменше віддавати вологи, і тільки молоді соняхи, ще не обтяжені вагою насіння, сміливо дивляться сонцю у вічі.

Бабуся Наталка з ґанку пильно видивляється внука.

- А йди-но, внучку, в хату, трішки поспи, бо ще на сонці перегрієшся.

Слухняно підходив, знаючи, що спротив ніякої користі не дасть, тому що бабуся приспить все одно.

- Гілля кленового наламати?

- Аякже, наламай, ось там, за хатою.

І вже за якісь хвилини ми з глиняної хати із закритими віконницями кленовими віниками виганяємо мух. Повторивши тричі це дійство, бабця прикриває вхідні двері. В хаті настає темна та прохолодна «ніч».

- Лягай на дідове ліжко. Хто в обід спить, той на горошинку підростає.

Вмощуюсь на ліжку під старим годинником і картинкою, на якій куми-козаки тримають по чарочці оковитої. Напроти — темна піч, де я мешкав зимою. Бабця клала свою руку мені на голову і стиха щось говорила. Під бабине неголосне бубоніння засинав.

І вже, уві сні, я біжу по нашій вулиці босоніж, підстрибуючи щоразу вище і вище, в кінці вулиці відриваюся від землі і лечу над толокою. Озираючись, бачу, як дід несе від криниці воду, а я все вище і вище відлітаю — від нього, від хати, аж під самі хмари, як птах…

Внизу в дзеркалі ставка грається літнє сонце своїми відблисками, понад берегом у комишах стоять на одній нозі лелеки і чекають поживи. Сусіднє село, череда на тирлі, а далі місто, вулиці, на них поодинокі вози і машини, люди. Що я лечу — ніхто цього не бачить, і мені так легко та вільно, ніби моє тіло втратило вагу. Я тут був, я все це знаю, не раз ми їздили з татом та мамою до цього містечка.

Ось церква блакитна з хрестами, до неї з бабцею ходили, вона там свічки ставила і перед іконою Божої Матері тихо молилася. А там, далі, між левадами, тече струмок до вкритої вербами річки Сугоклії. В зеленій траві пасуться кози, біля струмка качки і гуси спочивають пополудні. Порожній базар, над ним спустошений Собор без вікон, на дзвіниці деревце проросло і… тиша. Тиша, немов усі німі: і люди, і птахи, і вітер, і струмок з річкою, а я над усім отим лечу.

По березі Сугоклії — обросле лишайником каміння, суха трава, на перекатах срібним блиском грає вода. На тих перекатах ми головнів ловили, он їх навіть видно проти течії, на камінцях. Коло великого каменя степовий орел упіймав гадюку і несе до гнізда пташеняті своєму. Лисичка з лисенятами розляглися під кущем глоду. На галявині сімейство куріпок підставляє спини сонцю. Своє життя на березі річки, у кожного свої справи, своя доля у цих бур’янах, у воді, поміж камінням.

Звертаю до «большака» — пора додому. Піді мною Полтавка — велике село. Дід Дмитро, татовий батько, додому вертається з колгоспу, а баба вдома, під кленами, обід готує на бригаду дорожніх робітників. Хочу щось крикнути їм, а не можу і далі лечу. Повзуть, наче черепахи, машини — і тихо, ні звуку.

Ставок, старенькі хати в зелених садках, кузня. Там мамин тато, а мій дід, схиливсь і щось кує з помічником, здається, вісь для воза, а звуку не чути. Аж раптом голос:

- Розіспався, вставай, внучку. Межи днем і вечором не треба спати.

Іду босоніж на світло відчинених дверей, а там знову літо. Слухняно стою, поки бабця вмиває. З майстерні чую голос діда. Попереду цілий вечір пригод, подвигів та шкоди.

Тепер лише згадую ті сни — як над землею лечу, над дідовою кузнею, а він кує, не зважаючи на мене. А на землі — дерева кучеряві, зелені луки. Річка, лелеки, степ і чиста вода у криниці.

Серіали

Небайдужість сільської людини до чужого горя описана в багатьох творах наших митців. Ця риса характеру не покидає селян ні в погані часи, а ні трішки кращі.
Чому жінка, немаюча матеріальної впевненості, буквально в завтрашнім дні, читає книгу про нещасне кохання графині щиро плаче? При чому це кохання бідкається між двох багатих парубків. Дуже багатим молодим і надзвичайно багатим пристаркуватим в передсмертній комі. В муках вибору, вийти відразу за молодого, чи на певний час за старого, а потім за молодого графиня дуже вагається. Героїня твору вибирає, а сільська жінка плаче над її горем. Забувши на якийсь час про свої повсякденні проблеми.
І ото наші і іноземні митці такі “страждання” періодично підкидують в виді своїх творінь. На початку дев’яностих років з’явився новий різновид такого плану творів від митців, для жіночих страждань. Звався він – серіал. І принесло його з далекої Латинської Америки в вигляді сотень серій несамовитих переживань.
Все б було нічого, та перетнулося те мистецтво з технологією виробництва. І це був другий удар по нашому сільському господарству після фермерства. Тільки пристосувались до нових фермерів, родичів бувших партійного і радянських органів, як на тобі заморська зброя в вигляді серіалів. Сильний удар, не менш тяжкий ніж попередній.
Конфлікт був в часі виходу на екрані телеприймачів страждань. В вісімнадцять годин тридцять хвилин, кожного дня, на телеканалі “Просто Марія” – вирок тваринництву. Враховуючи початок доїння корів о вісімнадцятій ціла трагедія. Не видоєних корівок доїли спеціалісти бригади і чоловіки котрі не піддавалися зброї психологічної дії під назвою мексиканський серіал. Та. що там говорити свої корівки чекали поки скінчиться серія і буде обговорена з сусідкою доля героїв. Надої падали катастрофічно, а за ними і прибуток господарства.
На прохання керівництва галузі тваринництва було скликано терміново правління господарства. По єдиному питанню слово з доповіддю мав зоотехнік
- Керівництво галузі випробувало всі педагогічні і дисциплінарні засоби. Ми знаходимося в скрутному стані і пропонуємо. Направити лист до районного сільськогосподарського управління з проханням підтримати нас другими господарствами в питанні: “Направлення листа на телебачення з пропозицією перенести час серіалу”.
Питання було підтримане і лист направлений. Та все ж вирішили не чекати і не сильно надіятися. Технологи радилися про синхронне перенесення в часі всіх трьох доїнь.
У нашому селі час доїння корів не змогли змінити ні перша, а ні друга світова війна, не змінили той час і інші історичні негаразди, а серіал зміг. Зоотехнік вперше з дня заснування колгоспу порушував святе святих - час усіх трьох доїнь за день. Я навіть не можу міському жителю з чимось це порівняти щоб він зрозумів. Це настільки основоположний камінь сільськогосподарського тваринництва, що його не подумували навіть чіпати з моменту організації колгоспу.
Добрим це все не скінчилось, бо перенесення біологічних процесів то не перенесення часу виробу якоїсь деталі. За “Просто Марією” прорвався цілий косяк таких творінь і вже не до витримання технологічних процесів було.
А за два-три роки проходячи по фермі читав написи на табличках. Треба пояснити, що над кожною корівкою висіла металева табличка де було написано крейдою: ім’я, кількість лактацій, отрималось у неї останнього разу з бугайцем чи ні. Якщо так, то коли телитися, а якщо ні то коли знов до бугайця… Отож іду і читаю: Рамона, Марія, Ізаура, Лорена, Кармен, …, замість знайомих Квіток, Берізок, Чайок… А в самому кінці ряду, з великими кільцям в носах, повільно жували сіно бугаї Вандерлей, Маркос та Дієго На їх табличках були відмічені їх парубоцькі подвиги.
Сумно згадувати бо це був один з останніх років тваринництва в нашому господарстві, та і самого господарства. Більшість тих фермерів, причетних до бувших партійних і радянських органів, побачивши легкий заробіток на корівках поклали на них око. Ні технологіями вони не стали займатись. Вибудувавши схеми, почали за безцінь відбирати і вивозити велику рогату худобу на м’ясокомбінати. То був третій удар по сільськогосподарському виробництву, ще був четвертий і п’ятий аж доки не прийшов кінець підприємствам.
По різному можна ставитись до колгоспів і радгоспів, десь вони були вдалі десь ні. У всякому разі залежало від людей котрі там працювали. Але в тім, що їх знищили якісь чужі сили мене ніхто не переконає. Бувші члени КПРС нищили їх, як в свій час члени їх партії нищили селянина одноосібника в кінці двадцятих минулого століття, просто селян в голодомори, просто людей на протязі свого панування. І це не рядові комуністи, а більшість їх керівництва. З низів і до самого верху.

Пенсія

Скінчилися колгоспи, майно їх поділили, документи звітності спалили чи загубили, а на пенсію людям треба виходити. І пішли питання: Де працювали? А як докажете? А чи не поїхали б ви туди за новою довідкою?

     Осіннього дня заїхав в справах до районного пенсійного фонду, знаю службовців і керівництво. Не складає великих труднощів вирішувати якусь частину проблем по цій службі. Де гумором, а де і знанням законів схиляю працівників на бік вирішення питання.

   Отак рухаючись по установі в одній із кімнат помітив жіночку. Вона сиділа в кутку і тихо плакала. Загляну в її метрику викладену на столі. Там було написано ім’я, по батькові, прізвище і місце народження. Народилася в селі Раслово  Компаніївського району Кіровоградської області. Дивно, яка рідкість, жива людина з села котре вже не існує з 60-х років минулого століття.

  -     Як Вас звати?

  -     Ганна Олексіївна.

 Підняла голову,  крізь сльози дивилась на мене не розуміючи що я хочу.

-          Я, Юрій Миколайович. Які у Вас складнощі.

 Жінка сприйняла мене за одного з керівників цієї установи.

-          Я на пенсію хочу йти, а стаж не хватає?

-          Ви не працювали?

-          Ні я багато працювала. Спочатку наше село відносилося до колгоспу у Доліловці, там і сільрада була. Потім укрупнили з колгоспом у Полтавці і туди приєднали колгосп і сільраду перевели. На цьому шляху у мене загубилось чотирнадцять  років стажу.

В цих краях. На Дніпропетровщині. З восьмидесятих.

-          А що трудової книжки тоді не давали?

-          В колгоспній конторі вони були, тоді не то що трудової і паспортів не давала щоб не позбігалися з села.

-          Так в Полтавці в архіві контори може що є?

-          Ні, ще в Доліловці все у конторі згоріло, пожежа була.

     Коли ми говорили ця бесіда з працівників пенсійного нікого навіть не зацікавила. Можливо величезна кількість таких випадків зробила їх черствими до людських долей, а можливо це  лице чиновника в гіршому розумінні.

-          Оксано! Звернувся до однієї з працівниць батьки котрої жили в нашому господарстві.

-          Що Юрій Миколайович?

-          Іди сюди, справу будемо вирішувати.

     Неквапливо підійшла працівниця, сіла біля нас за столом не звертаючи увагу на жінку поглянула на мене в чеканні викладу проблеми.

-          Ти бачиш цю жінку?

-          Так, вона ходить вже з місяць до нас.

-      Її звати Ганна Олексіївна. За своє життя вони висапала таку кількість гектарів на колгоспних ланах, що вашій конторі навіть не уявити. З її питанням знайома.

-          Стажу не хватає?

-          Що робити?

-          Треба їхати до тих країв, збирати підписи трьох свідків, затверджувати це і везти сюди.

-          І все?

-          Так у неї села вже того нема де вона жила, хто їй підтвердить?

-          То може в  сусідньому селі хто є.

-          А, що ви за неї так бідкаєтесь? Вона вам, що рідня?

-          Асфальтна ти душа Оксана. Хоч і родилася в селі.

   Ганна Олексіївна вже  висохлими від сліз очима спостерігала за ромовою не розуміючи причин котрі спонукали мене допомогти їй в цій безнадійній конторі.

-          Не треба мене соромити. Що треба?

-          Пенсію цій жінці нарахувати?

   Оксана сходила до свого столу, принесла зразки документів котрі поклала перед жінкою. І сухою конторською мовою почала мову.

-          За тиждень справитеся і привезете безпосередньо мені отакі документи. І свідки бажано, щоб  керівниками або депутатами були.

-          Дякую. Все. Що змогла промовити жінка.

     Вона квапливо зібрала речі і пішла. Було враження, що до рідних країв вона вирушить уже сьогодні.

         Дивлячись в спину Ганні Олексіївні Оксана запитала

-          Юрій Миколайович, а де це Раслово.

-          На красивій річці Сугоклеї. Отак Оксано біжить річечка по камінцям і поблискує на сонці. По берегам скелі одна красивіша іншої.  Я в дитинстві головників любив там ловити. Село їхнього не застав, до мене воно історії свою зупинило. Люди там добрі. В основному вихідці з Скаліватки, Єрок,  що на Звенгигородщині Черкаської області та з Полтавщини.

-          Вона вам рідня?

-          Ні. А може і далека, мої прадіди з  Звенигородських сіл. У всякому разі я зріс недалеко на такому ж хуторі. Вербова зветься, там ще хат двадцять зосталось.

-          Не переживайте зробимо їй пенсію.

-          Не зробимо, а оформимо. Вона сама собі Оксано її зробила багаторічною працею.

-          Оформимо.

-          Оформи Оксано. Я твоїм батькам пошлю трактора зорати город.

-          От добре.

-          Зачекай Оксано.  У вас небайдужі в пенсійному працюють?

-          Ну що ви. Такі не витримують. Тут як підуть з ранку з своїми проблемами то й з розуму зійдеш, як тут нормальний будеш.

  Отак все життя проробила жіночка і по людські на пенсію піти не може. Що за відношення? Чому все в цій країні тільки на особистих зв’язках, або через нерви. 

1998 рік