Розгадував ту мелодію. Осінь, вітер, дзвін, тронки. Намагався підібрати слова. І якось само собою знайшли цю мелодію слова одного віршу з “Саду божественних пісень” …
О спокою наш небесний! Де тебе знайти в наш час?
Ти усім нам є чудесний, врізнобіч розкинув нас.
За тобою ген вітрила розгорнули кораблі,
Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі …
( Із записок пана Бродника)
Душа
не хоче блукати міськими вулицями між супермаркетами, рестораціями,
багатоповерхівками... Вночі Душа літає в той край, де виросла. І чим далі, то
довше там затримується. Вона почала боятися міста, людей у місті і їхніх думок.
Вона перестає розуміти людей. Душа стає у місті зайвою, а може, вже й стала.
Там,
на межі лісу і степу, філософія потрібна для пізнання незрозумілого. У місті ж
вона потрібна для виправдання вчинків. У місті можна сховатися від себе в
галасі та хаосі. Там, на межі степу і лісу, — ні.
...Серед
рідних з дитинства хуторів Душа і Розум, сховавшись від світу, зовсім не мали
між собою непорозумінь.
Розганяв
вітерець ранковий туман над Звонецьким порогом. Била крилом чайка по воді.
Шукало першими променями сонце човен за Дібровою над порогом. Шукало старого
рибалку. Той рибалка- дід Степан Гаржа.
Можливо
в своєму житті він прожив на воді більше часу, ніж на землі. У всякому разі, приблизно половину свого
життя між цими берегами і половину життя на березі.
Він
мав один запис в трудовій книжці - рибак радгоспу «Червоний рибак». Вік той
запис мав 52 роки, а ще з десяток років без запису промишляв цим ремеслом.
Шість десятиліть Сонце віталось з ним на Дніпрових порогах. А одного разу
вийшло, а діда Степана нема. Ні на Звонецькому, ні на Лоханському порозі.
Ще
вчора вона була стигла, а сьогодні вже п’яна. Вишневе полум’я ягід потемніло і
стало хмільним. В останні пахощі квітучого степу вплітається солом’яний дух
пшениці та гіркого полину. Я не уявляю, скільки коштуватиме парфум, котрий
матиме всі ці аромати разом.
Цей
час п’яної вишні, можливо, є трішки містичним. Він доволі короткий, всього 5–10
днів. Але в ньому можуть зустрітися ще квітучі липи та вискочка-сонях, який
вирішив випередити усіх своїх родичів. А деякі сеньйорити-акації красуються
своїм цвітом поряд із першими дикими абрикосами. Це час неочікуваних зустрічей
у степу.
Степ.
На високих сухих верхівках дерев — орли. Їхні погляди спрямовані в пшеничні
поля. Там вітер грається колосками. Там комбайни обкошують краї пшеничних
ланів. Вже завтра орли стануть супутниками цих комбайнів, споглядаючи з висоти
за свіжоскошеною загінкою в надії на здобич. Жнива. Раніше, ще пару десятків
років тому, відсвяткувавши Івана Купала, йшли в поле жнивувати. Тепер на Івана
Купала справляємо обжинки… Здається, ми зі степом уже живемо за різними
календарями.
Час
п’яної вишні — то час блукаючих у степу і часі. Сьогодні на степовій дорозі
несподівано перед автівкою з’явився ворон. Більш як кілометр він вів мене до
скіфської могили, підстриженої косарями, ніби козак під макітру. Її чуприна
уквітчана васильками та диким льоном, всіляким степовим цвітом та червоним
маком. Степ. Час п’яної вишні…
Ворон. Він з’явився перед автівкою, тільки-но я рушив у зворотний шлях, і вів мене до того ж місця, де зустрів
P.S. Про ворона — не жарт. Я не можу це
пояснити. Але так є, доволі часто на цьому шляху до кургану супроводжує ворон
або декілька воронів. І також супроводжують на зворотному шляху. В цих степах я
з початку 90-х, і так буває доволі часто при русі тим шляхом, як і того дня.
У житті буває все. Так воно влаштоване. А коли в нього
втручається Амур зі своїми стрілами… сюжети можуть стати непередбачуваними.
1960-ті роки. Криворівня. У тому карпатському селі жив собі
агроном. Вік ставив перед ним мету завести сім’ю. Для цієї справи він мав дах
над головою та обживане господарство. Серед того достатку була і ділянка
сінокосу під лісом. Одним словом, матеріальна база для створення родини вже
була готова.
І що ж, варто було придивитися, яку молоду незаміжню панянку
обрати у своєму селі, чи в Жаб’є, або Ясеневі? А можливо, приглянути якусь
подолянку? Але він задивився на дружину лісника. Почав викликати у неї почуття.
Та так докликався, що відбив дружину у чоловіка. Можливо, Амур був лінивим і
так вцілив у серця. Можливо, сталося якось інакше. Таке трапляється поза межами
свідомості.
Залишився лісник без дружини. А хіба буває розбите кохання
без помсти? Та ще й у селі? І помста відбулася. Відбулася в найкращих
українських традиціях, без відтермінування. Причому виключно ботанічним
методом.
Коли агроном приїхав оглянути свою ділянку сінокосу, то це
вже був не сінокіс. Це був ліс. Чіткий прямокутник був засаджений молодими
саджанцями. А висаджений ліс — то святе! Хто ж його троне?
І залишився агроном із чужою дружиною та лісом на своєму
сінокосі.
(Історія
повідана отцем Іваном Рибаруком, настоятелем храму в Криворівні.)
13
квітня 2014 року було оголошено початок АТО.
"Люди
14-го року". Насправді не так і багато тих, що пішли у перші хвилі на
війну. Тоді піхотна рота тримала добрий десяток кілометрів лінії фронту. І хоч
би що писали у ФБ і на сайтах нові блогери про стомленість від війни, про
глибинний аналіз бойових дій, про свою велич і власний порив до влади по
головах тих, хто не сховався від виклику... Тоді були люди, котрі зібрали речі,
взяли автомати й пішли тримати фронт.
Вже
є така класифікація — "люди 14-го року". Це ті, хто проявив свою
активну проукраїнську позицію до 17 липня 2014 року (дати збиття Боїнга 777
біля Донецька). Тобто пішли на фронт, витратили власні кошти на захист країни,
власною працею допомагали армії та проукраїнському населенню окупованих
територій. Це ті, крізь чиї долі "переїхала" війна.
Пройшов
час. Після закінчення шостої хвилі призову ті, кого не було видно і чути пару
років, вже на виду і на слуху. Для частини з них війни немає, частина все-таки
очікує на окупацію, частина прилаштувалася і кричить: "Слава
Україні!". Частині взагалі все байдуже, а частина навіть змогла отримати
бойові нагороди та свідоцтва учасників бойових дій, не доїхавши до фронту. І
якось оцим другим уже стали заважати "люди 14-го року" через свою
незручну біографію і ментальність.
Одного
не розуміють ті другі люди: вони потрібні чужинцям тільки на момент здачі
країни. За прикладами далеко ходити не треба.
P.S.
Схиляю голову перед усіма небайдужими до долі України людьми. Перед усіма, хто
зі зброєю, хто власною працею, хто власним коштом усі ці роки відстоює
державність країни. Світла пам'ять усім, хто загинув за Україну.
Ще
за радянських часів ми з паном Максимом ходили до війська на строкову службу. Я
— після інституту, а він — після першого курсу. Виконавши конституційний
обов’язок у тій країні (на відміну від її прихильників), пішли шукати кожен
свій шлях. Я — у народне господарство, а пан Максим — доучуватися на журналіста
в столичному університеті. Перша його університетська практика — районна газета
«Приорільська правда».
Сільгосптехніка,
школи, лікарня й амбулаторії — усе сходжено ногами, про все написано та
надруковано. І все наче гаразд, та якось потрапив пан Максим до дитячого садка.
А там у великій ігровій кімнаті висить картина «Ілліч і дівчинка»…
Того
ж дня з-під пера товариша народилася свіжа стаття — «Ілліч і дівчинка». Автор
висвітлював образ Леніна зовсім не так, як районна газета з моменту свого
заснування. І навіть не те що не так, а зовсім в іншому світлі… Стаття лягла на
стіл редактора. Сказати, що вона його порадувала, не можна. І оскільки вже все
йшло до здобуття Україною незалежності, критично заперечити її було теж
неможливо. Замислився редактор над статтею, уникаючи прямої відповіді щодо її
друку. Про неможливість друку статті товаришеві почали натякати й працівники «районки».
Під
враженням від вищеназваної події й з відповідним настроєм ішов молодий
практикант на редакційне завдання до елеватора. Там мала відбуватися зустріч
працівників із народним депутатом СРСР Конєвим Сергієм Івановичем (з 1989-го по
1991 рік — народний депутат СРСР; у 1989 році на I з'їзді Народного Руху
України був обраний першим заступником голови Народного Руху України).
Недовго
роздумуючи після зустрічі, молодий амбітний практикант витяг із сумки примірник
статті «Ілліч і дівчинка» та підійшов до народного депутата. Сергій Іванович
прочитав написане, наклав власноруч резолюцію: «Редактору… рекомендую до
друку…» — і поставив підпис.
Наступного
дня редактор «районки» був на лікарняному. Закінчився лікарняний у нього
наступного дня після завершення практики в товариша.
Доля
і Недоля — дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака — то одному
Господу відомо. Коли Доля — то щастя. А коли Недоля? Викопають шаблями
побратими могилу та й поховають братчиків. Коли сам козак загинув у бою —
лежатиме під небом, поки не знайдуть свої. А знайдуть — то насиплють шапками
могилу над лицарем. Як там у думі співається: «Тогді ж то козаки штихами
суходіл копали, шликами землю виносили». І на тих могилах ставили хрести та
білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах
стояли хрести на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості,
ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.
-
Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
-
Там, на горі понад річкою.
-
А хрести де?
-
У фундаменті старого колгоспного корівника.
-
Так ось чому він «корівник на хрестах»…
-
Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать у
фундаментах корівників, свинарників, польових станів…
Історія
пишеться на цвинтарі. Там написані датування і прізвища. Нема найстарішого
цвинтаря — то й нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як
дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс
сказано: «Описуваний нами край містить у собі одинадцять сіл і селищ та сім
урочищ, що носять назви колишніх поселень». Як там у Гоголя: «А хто їх знає! У
нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак». Нерідко дати на кам’яних
хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.
Недарма
СРСР так боровся з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар
через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже перепоховував, а в
більшості випадків і не було кому. Хрести козацькі у фундаментах… Канави з
померлими в Голодомор розрівняні.
Один
із найстаріших спогадів дитинства — про похорон. На старому цвинтарі в Бобринці
біля сільгосптехніки ховали літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з
краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш —
заграв гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І
тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем, Бобринцем, Сугоклією,
нашим степом. І в тому вихорі забирав із
собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака ховали? І що він
творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш у пам’яті та подія
— як червона нитка чогось непересічного й українського…
.........
P.S. Світла пам'ять полеглим в усі часи за Рідну Землю
Україну. Полеглим у війнах, котрі були неминучими і котрих можна було уникнути.
Вічна пам'ять усім: воїнам, жінкам, дітям і літнім людям. Боже, дай Розуму
вилізти з цього всього і оминати те горе, котре можна оминути.
