неділю, 29 листопада 2020 р.

О спокою наш небесний

 

    Бачив  невеличку церкву в горах. Біля тієї церкви вітер грався єдиним  незакріпленим  дзвоном. Тихо і глухо, злегка гупаючи, дзвін задавав ритм мелодії.  Тому ритму під горою відгукувались п’ять різноголосих тронок на шиях  у годувальниць-корівок.  Вітер як справний музика постукував у дзвін, посвистував, зачіпаючись за дах старої церкви.  Тихий дзвін, до котрого підіймались з галявини голоси п’ятьох дзвінких тронок і над ними  вітер. Мелодія...

    Розгадував ту мелодію. Осінь, вітер, дзвін, тронки. Намагався підібрати слова. І якось само собою знайшли цю мелодію слова одного віршу з Саду божественних пісень

О спокою наш небесний! Де тебе знайти в наш час? 

Ти усім нам є чудесний, врізнобіч розкинув нас. 

За тобою ген вітрила розгорнули кораблі, 

Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі …

( Із записок пана Бродника)



середу, 11 листопада 2020 р.

Душа

    Душа не хоче блукати міськими вулицями між супермаркетами, рестораціями, багатоповерхівками... Вночі Душа літає в той край де виріс. І чим далі, то довше там затримується. Вона почала боятись міста, людей у місті і їх думок. Вона перестає розуміти людей. Душа стає у місті зайва, а може вже і стала.

    Там на межі лісу і степу філософія потрібна для пізнання незрозумілого. В місті ж  вона потрібна для виправдовування вчинків. В місті можна сховатись від себе в галасі  і хаосі. Там, на межі степу і лісу – ні.  

    ...серед рідних з дитинства хуторів, Душа і Розум заховавшись від Cвіту, зовсім не мали між собою непорозумінь.




суботу, 1 серпня 2020 р.

Рибалка


   Розганяв вітерець ранковий туман над Звонецьким порогом. Била крилом чайка по воді. Шукало першими променями сонце човен за Дібровою над порогом. Шукало старого рибалку. Той рибалка- дід Степан Гаржа. Можливо в своєму житті він прожив на воді більше часу, ніж на землі.  У всякому разі, приблизно половину свого життя між цими берегами і половину життя на березі. Він мав один запис в трудовій книжці - рибак радгоспу «Червоний рибак». Вік той запис мав 52 роки, а ще з десяток років без запису промишляв цим ремеслом. Шість десятиліть Сонце віталось з ним на Дніпрових порогах. А одного разу вийшло, а діда Степана нема. Ні на Звонецькому, ні на Лоханському порозі. Того дня здавалось, що Сонце хиталось в пошуках рибалки, не вірило... Била крилом чайка по воді. Нема діда. Лиш перевернутий човен на березі.





суботу, 27 червня 2020 р.

Час п’яної вишні


    Ще вчора вона була спіла, а сьогодні вже п’яна. Вишневе полум’я ягід потемніло і стало хмільним. В останні степові запахи квітучого степу вплітається солом’яний дух пшениці та гіркий полину. Я не уявляю скільки коштуватиме парфум, котрий матиме усі ці аромати разом.
    Цей час п’яної вишні можливо є трішки містичним.  Він доволі короткий, всього 5-10 днів. Але в нім можуть зустрітися ще квітучі  липи та вискочка-сонях, який вирішив випередити усіх своїх родичів. А деякі сеньйорити-акації красуються своїм цвітом поряд з першими дикими абрикосами. Це час неочікуваних зустрічей  в степу.
    Степ. На високих сухих верхівках дерев орли. Їх погляди в пшеничні поля. Там вітер грається колосками. Там  комбайни обкошують  краями пшеничні лани. Вже завтра орли стануть супутниками цих комбайнів, споглядаючи з висоти за свіжоскошеною загінкою  в надії на здобич. Жнива.  Раніше, ще пару десятків років тому, відсвяткувавши Івана Купала йшли в поле жнивувати. Тепер на Івана Купала справляємо обжинки… Здається, ми зі степом вже живемо за різними календарями.
    Час п’яної вишні то час блукаючих в степу і часі. Сьогодні, на степовій дорозі, несподівано перед автівкою з’явився ворон. Більш як кілометр він вів мене до  скіфської могили, підстриженої косарями ніби козак під макітру. Її чуприна уквітчана васильками та диким льоном,  всіляким степовим цвітом та червоним маком. Степ. Час п’яної вишні …
Ворон. Він з’явився перед автівкою тільки я рушив у зворотній шлях і вів мене до того ж місця, де зустрів.


P.S. Про ворона не жарт. Я не можу це пояснити.  Але так є, доволі часто на цьому шляху до кургану супроводжує ворон або декілька воронів. І також супроводжують на зворотному шляху. В цих степах я з початку 90-х і так буває доволі часто при русі тим шляхом як і того дня. 





середу, 17 червня 2020 р.

Історія одного гуцульського кохання


У житті буває всього. Так воно влаштоване. А коли ще в нього втручається Амур своїми стрілами… Сюжети тоді можуть бути непередбачувані.
1960-ті роки. Криворівня.  В тому карпатському селі жив собі агроном. Його роки ставили йому мету завести сім’ю. Для такої справи мав дах над головою, господарством обжився. Серед того свого достатку завелась і ділянка сінокосу під лісом. Одним словом матеріальна база для створення сім’ї вже була.
І ні, щоб придивитися яку молоду незаміжню панянку у своєму селі, чи в Жаб’є або Ясеневі?  А може на яку подолянку приглянути? То став він заглядатись на дружину лісника. Почав викликати у неї почуття. Та так докликався почуттів, що відбив дружину у лісника. Можливо Амур був лінивий і так вцілив у серця. Можливо якось по іншому сталось. То трапляється поза межами свідомості.
Зостався лісник без дружини. А що то за розбите кохання та без помсти? Та ще й у селі?  І помста відбулася. Відбулася в кращих українських традиціях. Без відтермінування на потім. При чому виключно ботанічним методом.
Коли агроном приїхав оглянути ділянку свого сінокосу, то це вже був не сінокіс. Це був ліс.  Вся ділянка сінокосу була лісом. Чітка прямокутна ділянка  була вся в молодих саджанцях. А висаджений ліс - то святе! Хото ж його троне?
І зостався агроном з чужою дружиною та лісом на своєму сінокосі.
(Історія повідана  отцем Іваном Рибаруком, настоятелем храму в Криворівні.)


На фото позначена ділянка помсти лісника і старе фото цієї ділянки без лісу.)

пʼятницю, 17 квітня 2020 р.

Люди 14-го року

  13 квітня 2014 року оголошено початок АТО.
   "Люди 14-го року". Насправді не так і багато тих, що пішли у перші хвилі на війну. Тоді піхотна рота тримала добрий десяток кілометрів лінії фронту. І щоб там не писали в ФБ і на сайтах нові блогери про стомленість від війни, про глибинний аналіз бойових дій, про свою велич і власний порив до влади по головам тих хто не сховався від виклику... Тоді були люди, котрі зібрали речі , взяли автомати і пішли тримати фронт. 
   Вже є така класифікація - "люди 14-го року". Це ті, хто проявив свою активну проукраїнську позицію до 17 липня 2014 року.(дата збиття Боїнга 777 біля Донецька) ( Тобто - пішов на фронт, потратив власні кошти на захист країни, власною працею допомагав армії і проукраїнському населенню окупованих територій. Це ті крізь чиї долі "переїхала" війна.).
   Пройшов час. Після закінчення шостої хвилі призову, ті кого не було видно і чути пару років, вже на виду і слуху. Для частини з них війни нема, частина все-таки очікує окупацію, частина прилаштувалась і кричить Слава Україні!. Частині взагалі все байдуже, а частина навіть змогла отримати бойові нагороди і свідоцтва учасників бойових дій не доїхавши до фронту. І якось оцим другим вже стали мішати "люди 14-го року" за незручною своєю біографією і ментальністю.

   Одного не розуміють ті другі люди - вони потрібні чужинцям тільки на момент здачі країни. За прикладами далеко ходити не треба.

   P.S. Схиляю голову перед усіма небайдужими людьми до долі України. Перед усіма хто зі зброєю, хто власною працею, хто власним коштом усі ці шість років відстоює державність країни. Світла пам'ять усім хто загинув за Україну.



понеділок, 2 березня 2020 р.

Ленін і дівчинка


   Ще за радянських часів з паном Максимом ходили до війська на строкову службу. Я - після інституту, а він - після першого курсу. Виконавши конституційний обов’язок в тій країні (на відміну від її прихильників), пішли шукати кожен свій шлях. Я - в народне господарство, а пан Максим - доучуватися на журналіста в столичному університеті. Перша його університетська практика  - районна газета “Приорільська правда”.
   Сільгосптехніка, школи, лікарня і амбулаторії, ...  - сходжено ногами й про це написано та надруковано. І все вроді гаразд, та якось попав пан Максим в дитячий садок. А там у великій ігровій кімнаті висить картина «Ленін і дівчинка» … 
Того ж дня з - під пера товариша народилася свіжа стаття – “Ленін і дівчинка”. Автор висвітлював образ Леніна зовсім не так як районна газета з моменту свого заснування. І навіть не те що не так, як зовсім в іншому світлі… Стаття лягла на стіл редактора. Сказати, що вона його порадувала, не можна. І так як вроді все йшло до здобуття Україною незалежності, то критично заперечити її було теж неможливо. Задумався редактор над статтею, уникаючи прямої відповіді на її друк. Про неможливість друку статті товаришу натякати стали й працівники районки.
   Під враженням вищеназваної події й відповідним настроєм, йшов молодий практикант на редакційне завдання до елеватора. Там повинна була відбуватися зустріч працівників з народним депутатом СРСР Конєвим Сергієм Івановичем (З 1989-го по 1991 рік — народний депутат СРСР. У 1989 році на I з'їзді Народного Руху України був вибраний першим заступником голови Народного Руху України).
   Не довго роздумуючи після зустрічі молодий амбітний практикант, витяг з сумки примірник статті “Ленін і дівчинка” та підійшов до народного депутата. Сергій Іванович, прочитав написане, наклав власноруч резолюцію : “Редактору ….рекомендую до друку, …………….” І поставив підпис.
   Наступного дня редактор районки був на лікарняному. Закінчився лікарняний у нього наступного дня, після закінчення практики у товариша.


вівторок, 7 січня 2020 р.

Козацькі хрести.

- Доля і Недоля - дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака - то одному Господу відомо. Коли доля - то щастя. А коли недоля? Викопають шаблями побратими могили та і поховають братчиків. Коли сам козак загинув в бою - лежатиме під небом поки не знайдуть свої. А знайдуть - то наносять шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: ” Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили.” І на тих могилах ставили хрести. Та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах, стояли хрести  на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.
- Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
- Там, на горі понад річкою.
- А хрести де?
- В фундаменті старого колгоспного корівника.
- Так ось чому він“ корівник на хрестах “…
- Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать в фундаментах корівників, свинарників, польових станів, …
   Історія  пишеться на цвинтарі. Там писане датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря - то і нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: “Описываемый нами край заключает в себе одиннадцать селений и деревень и семь урочищ, носящих название прежде бывших заселений.” Як там у Гоголя: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак". Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.
    Недарма СРСР так боролися з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже переховував, а у більшості випадків і не було кому.  Хрести козацькі в фундаментах… Канави з померлими в голодомор розрівняні.
   Одна з найстаріших згадок дитинства про похорон. На старому цвинтарі у Бобринці біля сільгосптехніки хоронили літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш заграв, а гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем,  Бобринцем , Сугоклією , нашим степом.  І у тому вихорі забирав з собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака хоронили? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш в пам’яті та подія як червона нитка чогось непересічного й українського…