Кодемська гора

    На Кодемській горі осінь 

   Шелестить вона на полях сухою   бадилкою соняха і кукурудзи,   очеретом по долині річки.  Нічний   туман краде той шелест, а ранком   сонце знову відвойовує у туману    шелест для бахмутського степу.
   Півроку тому повертався травневої ночі з Чигирина. Практично покинуті села, ні єдиного вогника. На електричних опорах понад шляхом - гнізда лелек . Лелеки в них як вартові  стоять, в кожнім гнізді. З  дворищ, що  в зарослях кленів і вишника, крик сичів. Про що вони тієї місячної ночі мені кричали? Хто ж знав, що про війну кричали…
  Проста трудова людина влаштована так, що весь час шукає спокою у неспокійному  світі. Не розуміючи , що люди, не подібні їй, живуть за рахунок колотнечі  і сорому від того не мають. Ніякого сорому не мають. Ні Божих , ані людських законів у них.

  Навколо Кодемської гори війна. Глина і пісковик, окопи, траншеї, бліндажі. Здається, упродовж тисяч років ні одна війна не обійшла цю гору. Окопи часу Українська революції (Визвольних змагань), Другої світової і нинішні ті ж самі, тільки підчищаємо та укріплюємо.

  Над Кодемською горою посеред бахмутського степу ніч. Над бахмутським степом палять Чумацький шлях.
  Темно-солом’яний з зеленими гривами степ восени.

На Кодемській горі зима. 

  Заметіль. Вітер пересаджує через гору хмари снігу,  розганяючи його в степу по ланам. Сама природа намагається дати людям білий аркуш паперу для написання нової історії. Розумнішої від тої, що принесли в цей край просвітительниця Катерина з домашньою освітою і просвітитель Григорій,  вигнаний з навчання за “нехождєнія в класи”.
  В селі давно кількість поминок стала більшою за кількість весіль і хрестин. Люди не хочуть писати нову історію  і життя зло перекреслює білі аркуші коліями, змиває сніг холодним льодяним дощем. Освітлює небо спалахами, на котрі з темних вікон хат дивляться  ікони як останній  захист від біди. Зима в осені прийняла не тільки степ, а і війну.
  Чорно-рудий з білими плямами зимовий степ навколо Кодемської гори.

 На Кодемській горі весна.   

   Там, де стрічаються Кодема з Бахмуткой, весна. У тій весні лелеки будують гніздо. І як то вони так уміють збудувати, що вітру його не зірвати, і як то вони так знаходять місто, що блискавка в нього не влучає? От би так навчитись у них.
  Під Кодемською горою два брати  хлібороби вийшли в поле, між ліній оборони. Нема їм  куди відступати із рідних ланів. Не забрати їм  бахмутський степ десь в інше місто. Він тут і вони приречені бути тут.   Вони солдати степу, потомки скіфів-орачів. Нема вже батька – укоротила вік йому війна. Стоять між ліній оборони, як розмінна монета у грі “покидьків-трансформерів”.   
   Гуркотить ніч мінометними розривами. Спалахи під териконами в відповідь спалахи на бахмутських горах. Як раптом гуркіт й світло в небі – гроза. Затихли міномети – Весна говорить. Говорить дощем над весняним степом. Над сонячно-жовтим степом, укритим диким льоном.  
   Жовто-зелений степ під синім небом навесні.

На Кодемській горі літо.

  Сонце і вітер. Війна. Міни на шляхах поросли бур’янами. Порепаний як Доля степ. Історія не вчить людей. Коли б ті люди читали  Шевченка  “Гайдамаки”, чи захотіли б воювати? Там все написано про коліївщину. Ту перемогу, що тримали у руках, цариця вкрала враз, за день. Вона їх підштовхнула до війни, вона ж їх і вбивала. І нині буде точно так.   
  В Кодемській церкві закінчилась служба. Догорають свічки. Втомлений священнолужитель розглядає зібрані пожертвування прихожан. Серед купюр дрібного номіналу п'ятсотгривена.  « Що ж людину змусило пожертвувати такі кошти? Гріх? А може страх? Любов до Бога? А може хто пожартував і кинув підробку купюри?» - думки змінювали одна одну, а руки підіймали купюру до світла.На світло панікадила батюшка розглядав дійсність купюри. З котрої осяяний світлом панікадила на нього дивився великий хвілософ. Між їхніми поглядами був цілий Світ.
   Залитий сонцем,  хвилястий літній степ. Вітер і хвилі,  котрі перехвачує в пшеничних полів ковила, а у неї очерети долиною річки. І несуться ті хвилі степом як життя.

 Пояснення до посилання на поему Гайдамаки - Коліївщина швидко розгорялася, сили повстанців щодня росли. На звільнених землях налагоджувалося козацький (сотенно-полковий) устрій, кріпаків оголошували козаками (вільними людьми). І на найвищому підйомі повстання було придушене, причому за один день - 6 липня 1768. Але хто? Не безпорадні, перелякані поляки, а ... російська армія.

Довгий час наївні гайдамаки сподівалися на те, що «православні брати» - московити - прийдуть їм на допомогу.
За наказом Катерини II полковник Гур'єв підійшов зі своїм військом в табір гайдамаків нібито для допомоги. Повстанці тієї допомоги вже не потребували, однак вітали «союзників». Гур'єв запросив всю старшину на бенкет. Під час святкування росіяни несподівано напали на керівників Коліївщини, знезброіли і закували в кайдани. Те ж саме зробили з більшістю гайдамаків, які не очікували такого підступного удару в спину. Потім російські та польські каральні загони стали знищувати гайдамаків по всьому краю.

Роздуми біля вікна

За вікном рання осінь. Точно така, як рік тому, перед відправкою на фронт. Навіть ті ж чоловіки біля сусіднього під’їзду грають у доміно. Ті самі і з тими ж думками. Рік тому вони чекали Росію, рахуючи свої пенсії в рублях. І нині чекають, сподіваючись не стільки вже на пенсії, як на покарання неслухняних. От тільки стукіт кісточок раніше був просто звуком. Тепер він здається гучнішим, злішим, і в унісон йому чую відлуння вибухів і розривів.

Нині багато хто запитує, що таке війна. Довго думав, як пояснити. Можливо, це гра в шахи. Пара людей у ній грає повну партію, багато хто зайшов на одну чи декілька комбінацій, ще більше — на один хід. Хтось навіть фігурами грає в шашки чи в «чапаєва». Над шаховою дошкою — величезна кількість рук. Навколо багато порадників, які мають зиск, і тих, котрі зиску з порад не мають. І цими фігурами, гравцями, порадниками хтось ще грає в покер. Самі ж фігури — розмінна монета. У новій партії будуть нові фігури.

Ці люди за столиком перестали жити за Божими законами, вони стали прикриватися ними, виправдовувати свої бажання та діяння. Ці люди за столиком перестали жити за людськими законами. Не задумуються, що виганяють із країни онуків, котрі повинні утримувати їх у старості. Ерудити й бібліофіли радянських часів не розуміють, що з тих часів вони несуть гірше, а не краще. І що нове покоління, котре писало листи на фронт, змете їхні думки, як двірник — осіннє листя.

Під ще зеленими кронами — перший жовтий листок. Осінь у нашому дворі. Двірник навколо столика з гравцями пише мітлою рядки своїх думок. Пише, змітаючи звуки кісточок у небуття.

 2015

Історія одного кабінету у владній структурі

   2014 рік ( весна ) - в нім обговорювалось, які заробітні плати будуть у мешканців кабінету, коли Росія завоює місто.

   2014 рік ( літо ) – його переповнюють дискусії, як швидко Україна програє війну і які території втратить.

   2015 рік ( весна ) - який бізнес краще мати з ДНР і ЛНР і яка логістика з цими територіями економічно найвигідніша? Із кабінету прибирають портрет Путіна.

   2015 рік ( літо ) - як попасти в депутати до місцевих органів влади, або до кого з прохідних кандидатів пристати?

   Усі мешканці цього кабінету живі. Економічних збитків від війни не зазнали. У лави ЗСУ повісток не отримали. Залюбки повчають тих, хто воювали в АТО. Розповідають, що захисники України неправильно робили і як треба.

   Електронні поштові адреси, тих, хто й досі працює в кабінеті, завжди закінчуються на – крапка.ру. Їх батьківщина не Україна, а бюджет. І неважливо, в якій країні при ньому бути.

На жаль, у нас дуже багато таких кабінетів.

P.S.  У штабі корпуса, на столі в красивих коробочках, лежали нагороди.

За столом сидів офіцер і виписував посвідчення на них. Посмертно. Тим хто воював за Україну…

( Із записок пана Бродника)

Із записної книжки пана Бродника

   

    Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. Серед тих пасажирів колихався по життю і я. За вікном краєвиди Черкащини — лани, села, ліси, знову лани, річки… Думки змінювалися, як краєвиди, і плавно переходили у сон…

Я вже не в потязі, а серед бахмутських степів, на Кодемі. Знову війна. Я на горі, де ще недавно командував опорником. Село, долина річки, попереду лани між лініями оборони. Там за ланами й селами видніють терикони… За майже дев’ять місяців я вивчив усе.

Прифронтове село. У нім — люди. Вони шукали спокій, а знайшли війну. В садках хати. В їхніх вікнах, що наглухо роз’єднують світи, ікони — останній захист від біди. Тут світло гасне з першими зірками, в надії заховатися від війни. 

У цих краях ніколи не було української влади. Вона і в Україні такою була неповністю, а тут — тим паче. Любити Батьківщину і продавати її — це різні речі. Схиляючись до другого, місцева влада вічно існувала. Тут люди уявляли майбутнє як минуле і чекали на нього. Воно все не приходило, і врешті-решт прийшло. Прийшло війною. І дехто, хто її чекав, знайшов тут вічний спокій. Навівши горе на тих, хто не хотів біди. Ніщо так не змушує задуматися, як протилежний результат очікувань.

Земля між лініями оборони. А між тими лініями — фермерські поля. Їх не забрати й не піти від них. Отож орють, сіють, косять між танків і гармат. Переді мною підірвані й підбиті дизелі в полі. Усі на косовиці. Посеред поля, напівпокошеного, напівзгорілого. Десь чути канонаду, але не видно вибухів. За полем полум’я: горить промзона і суха трава на випасах…

         “Залізнична станція Шевченкове, зупинка…” — голос із репродуктора прогнав сон. Біля мене сидів хлопчик з ноутбуком на колінах і грав у гру. Він вів свій танк полями серед підбитої техніки в село, що виднілося на моніторі. Перенапружений увагою у грі, чи то звільняв село, чи то захоплював його, стріляючи без упину…

Я йшов своїм вагоном і сусіднім до буфета. Хтось із пасажирів спав, хтось щось читав, хтось поринав у дискусії з сусідом. А хтось, і дуже їх немало, дивився фільми про війну, насильство чи грав в ігри на ті ж теми. В суспільстві норму пише більшість.      

Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. В кінці вагона, склавши поруч милиці, у кріслі сидів солдат. Він їхав не на фронт, а вже додому зі шпиталю. Його війна була не в моніторі, без права на запасне життя.

(Із записної книжки пана Бродника)

                  З нататніка пана Бродніка

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. Сярод тых пасажыраў гойдаўся па жыцьці і я. За вакном краявіды Чаркашчыны – раўніны, вёскі, лясы, зноў раўніны, рэчкі… Думкі зьмяняліся як краявіды і плаўна пераходзілі ў сон…

… я ўжо не ў цягніку, а сярод бахмуцкіх стэпаў, на Кадэмі. Зноў вайна. Я на гары, дзе яшчэ нядаўна камандаваў апорнікам. Вёска, даліна рэчкі, уперадзе ад поля паміж ліній абароны. Там, за палямі і вёскамі бачныя тэрыконы… За амаль што дзевяць месяцаў я вывучыў усё.

Вёска ля фронта. У ёй людзі. Яны шукалі спакой, а знайшлі вайну. У садках хаты. У іх вокнах, што наглуха раз’ядноўваюць сьветы, іконы – апошняя ахова ад бяды. Тут сьвятло гасьне з першымі зоркамі, у надзеі схавацца ад вайны.

У гэтых краях ніколі не было ўкраінскай улады. Яна і ва Украіне такою не цалкам была, а тутака тым болей. Любіць Бацькаўшчыну і прадаваць яе – гэта розныя рэчы. Схіляючыся да другога, мясцовая ўлада вечна існавала. Тут людзі ўяўлялі будучыню як мінулае і чакалі яго. Яно ўсё не прыходзіла і нарэшце прыйшло. Прыйшло вайною. І нехта, хто яе чакаў, знайшоў тут вечны супакой. Навёўшы гора на тых, хто не хацеў бяды. Анішто так не прымушае да роздумаў, як супрацьлеглы вынік чаканьняў.

Зямля паміж ліній абароны. А між тых ліній фермерскія палі. Іх не забраць і ня піці з іх. Вось аруць, сеюць ды косяць між танкаў і гармат. Перада мною ўзарваныя і падбітыя дызеля ў полі. Усе на касавіцы. Пасярод поля, напаўпакошаным, напаўзгарэлым. Дзесьці чуваць кананаду, але ня бачна выбухаў. За полем полымя, гарыць прамзона і сухая трава на выганьнях…

“чыгуначная станцыя Шаўчэнкава, прыпынак…” – голас з рэпрадуктара прагнаў сон. Каля мяне сядзеў хлопчык з ноутбукам на каленях і гуляў. Ён вёў свой танк праз палі пасярод падбітай тэхнікі ў вёску, што была бачная на маніторы. Перанапружаны ўвагаю ў гульні. Ці мобыць вызваляў вёску, ці мобыць захопліваў яе, страляў без стомы…

Я ішоў праз свой вагон і суседні да буфета. Хтосьці з пасажыраў спаў, хтосьці чытаў, хтосьці паглыбляўся ў дыскусіі з суседам. А нехта, такіх даволі нямала, глядзелі фільмы ра вайну, гвалт ці гралі ў гульні на такія ж тэмы. У грамадстве нормы піша большасьць.

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. У канцы вагону, са складзенымі разам мыліцамі, у крэсьле сядзеў жаўнер. Ягоная вайна была не ў маніторы, без права на на запасное жыцьцё.

(З нататніка пана Бродніка)

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

9 травня

                 

Ранок 9 травня. У селі, біля пам’ятника воїнам, загиблим у Другій світовій війні, я вклонився і поклав квіти. У 1944 році мій дід після третього поранення під Кенігсбергом повернувся з війни. Його рідний брат загинув у тих краях. Два рідні брати в піхоті пройшли Ржевський котел.

Ранок 9 травня. Там же, у селі, біля пам’ятника воїнам, загиблим у Другій світовій війні, покладав квіти колишній парторг колгоспу. Він озирався, чи дивляться на нього односельці, поправляв уже покладені квіти. Минулого року його піджак прикрашала георгіївська стрічка в очікуванні «визволителів». Цього року красувався червоний мак — як перепустка до участі в місцевих виборах. Зробивши крок назад, він повернувся, наші погляди зустрілися…

Я тільки на фронті зрозумів, що означає вислів «радянський тип людини». Насправді цей тип людини започаткований у Російській імперії і шліфувався років триста. Зі світлого боку ідеали християнства використані на власний розсуд і надалі переписані в моральний кодекс будівника країни. З темного — матеріальна частина. Матеріальний достаток для проживання кожної людини ділився на дві частини. Одну частину давали заробити, а іншу — вкрасти. У цих рамках і тримали триста років люд. Усі підконтрольні й керовані. Усі усім і в усьому винні. Свобода й Батьківщина — в обмін на існування за трисотрічними правилами. І договір скріплюється в кожному поколінні кров’ю. Щоб образ ворога, що посягає на святу залежність, ніс у собі страх і ненависть.

Майже три десятиліття минуло, і я знову у військовій формі зі зброєю в руках. Під час першої служби в прицілі автомата пильнував «привид світового імперіалізму», а нині обороняю рідні степи від «привиду комунізму», трансформованого в «російську форму імперіалізму». Майже через три десятиліття на полі бою я зустрівся сам із собою. Хто той я і хто цей я? Вихований у Радянському Союзі і той, хто обороняє від нього країну пращурів. Невже я в минулому схожий на парторга колгоспу? Він сьогодні прийшов не поминати. Для нього сьогоднішній день — це свято майбутньої перемоги над тими, хто покинув «його країну». Навряд чи він згадає, хто звільняв село і хто з односельців загинув. Його георгіївська стрічка, як і нинішній мак, — не за свої кошти.

Він святкував майбутню перемогу. Я поминав.

   

  

"VIP-пацієнт"

Початок 1980-х, пізня осінь. Старий корпус районної лікарні, в якому розміщувалося ЛОР-відділення. В окремій палаті четвертий день на лікуванні був генерал. Він приїздив із перевіркою автомобільного батальйону, котрий допомагав господарствам у збиранні цукрового буряка.

Ранок четвертого дня лікування генерала проходив за планом лікарів і генерала. Проста охайна палата. Ліжко, біля вікна стіл, стілець, а на столі — телефон спецзв’язку. Рівно о десятій до палати ввійшли головний лікар і помічник генерала. Після короткого медичного огляду генерала та пояснення, на якій стадії його застуда, до палати ввійшла старша медсестра з тацею в руках. На таці стояла пляшка «прозорої мікстури» (можливо, ексклюзивно виготовленої в Яківцях чи Орловій) і «вітамінна група» (нарізка з сала, кільце домашньої ковбаси та деякі інші вітаміни) для кращого засвоєння мікстури.

Коли старша медсестра все це ставила на стіл, помічник повідомив генералу, що з Києва просили зв’язатися з ним і лікарем. Налагодивши зв'язок, передав слухавку генералу.

- …

- Тут дуже професійні лікарі. Вони використовують найпрогресивніші методи лікування. Тут усі умови для лікування і праці з документами. Ні, не треба мені до столичного шпиталю. Мені стає краще з кожним днем. Скоро буду в строю…

- …

Завідувач відділення слухав бесіду. Його переповнювала гордість, що про його відділення знає аж у столиці командування округу. Ту гордість у ньому намагалася трішки посунути посмішка з запитанням: «А що, коли ще й начальство генерала приїде після такої реклами лікуватися? Це ж скільки їм треба буде “мікстури” і “вітамінів”?»

Майже за Карпенком-Карим

Якось до війни пішла мода на дворянські родоводи. Та так пішла, що народ масово копошився в архівах, а в кого була копійчина, то наймав фахівців. І так той рух розвинувся, що аж занадто. Не те що в містах, а навіть в селах почали масово з’являтись нащадки вельможних родів. Ціна отримання паперу, засвідчуючого дворянське походження, залежала від вашого особистого вигляду і прізвища. Найдорожчі розцінки для особистостей, пращури яких носили прізвища Макогон, Лантух, Загубигорілка і так далі. Середньої тяжкості по фінансах прізвища з закінченням на  - енко. Ну а з закінченням прізвища на  -ський , - ов, -ев, пільговий тариф.

У мене частина знайомих помішалась зовсім на дворянстві. Дехто замовляв собі родоводи, дехто вивчав і другим допомагав знайти благородних предків. Я і сам вже отримав декілька пропозицій за певну суму заглянути, чи бува, хто з пращурів не брав участь в інтригах при якомусь дворі. Паралельно надходили  пропозиції стати пріором чи командором в лицарських орденах, а коли пошукати коштів, то і вище титулом.

Наслухавшись про захмарну освіченість і високий ступінь культури дворянства, закралась підозра й інтерес. Оскільки в мене сільська логіка, то і методи вивчення відповідні. Після недовгих роздумів пішов я в одну із найстаріших лікарень. Добрі люди допомогли переглянути книгу "прийомного покоя" 1914 року. Різні верстви населення записувались у різних розділах. Порівняння чим хворіли селяни й міщани з дворянами було не на користь дворян. Прошу вибачення, але алкоголізм, наркоманія і непристойні хвороби у дворян були системні. Революція 1917 року просилася прямо зі сторінок книги "прийомного покоя" за 1914 рік.

Якось по завершенні засідання історичного клубу при одному з музеїв зачепили тему дворянства. Виникли дискусії, народ втягувався в них. А я занурився в спогади про предків з самим дворянським прізвищем в моєму роду. До того часу, як прийшли росіяни в верхів’я Інгульця, там мешкали мої пращури по маминій лінії. Частину місцевого люду пішли на південь, а в їх хати і на їх землю привела цариця тисяч п’ять переселенців з Бессарабських степів і Балкан. Одним словом, “гібридну війну” влаштувала Росія. Два-три десятиліття нічної майнової війни було забезпечено, аж поки не перемішались в сім’ях. Чубилися  місцеві з пришлими за хати і наділи виселеної рідні. Серед тих, хто пішов південніше в степи, були і мої родичі по мамі. Пішли вони від Чорного та Чути лісів  на південь у верхів'я річки Березівки що впадає в Інгул і заснували там село Маржанівку. На честь тої Маржанівки, з якої прийшли. Не вдалось втекти від Росії з її гібридною війною того часу, прийшлось змиритись. Так і жили, поки степова пожежа в другій половині 1800-х років не спалила частину села. Люд, що розселився в селах навколо Маржанівки, записували як Маржановських, а де писар був лінивий то Маржан. Отак з’явилось це прізвище в людей з українського села.  

Повернувшись від спогадів до дискусії, оглянув усіх за великим столом. Серед доказів і заперечень з питань, хто кому який родич і в якому поколінні, сидів мій добрий знайомий Яків. Він, вочевидь, теж повернувся зі спогадів.  Його походження з невеликого єврейського ремісничого містечка було незаперечне і виправити його неможливо було ніякими коштами в бік дворянства. Задумливих за дискусійним столом нас явно була меншість.   

Повернула мене в дискусію репліка одного з модераторів.

- Юрію Миколайовичу, ну з вашим прізвищем по мамі Маржановський то безперечно вам відомі коріння вашого благородного походження.

- Я з погорільців, край села згорів, по назві села дали і прізвища переселенцям в округу. Це єдине походження цього  прізвища в цих краях. Є ще в людей Середньої Азії таке, але воно там виникло на  іншій основі.

Чомусь мені здалось, що в очах модератора читалось, ніби вже декілька дворян з прізвищем Маржановський існують. В душі посміхнувся. Уявив себе лицарем з дворянським походженням. Уявив титули на кшталт, пріор Верблюжки, командор Аджамки, посол ордену в Новій Празі. Ні, не пощастило мені з дворянством.

Коли покидав засідання історичного клубу, в думках були слова Мартина Борулі:  “…згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!.”.

Герої чужих війн

 

«Той, хто говорить неправду про війну

минулого, наближає війну майбутню»

Віктор Астаф'єв        

Герої “чужих війн” – це ми. І не важливо на чиїй землі. Кров наша, а війна чужа. Ми не подумавши хапаємось за збою, біжимо, а хтось в цей час вже забирає нашу перемогу.  Нас підбадьорюють : “Навіщо думати?”, “Вперед!”, “Усі герої!”, “Нам пращури заповідали… “ Зупинимося. Щось тут не так.

В наших краях батько ніколи не мріяв передати сину шаблю як основний засіб існування.  І тим більше не мріяв, щоб він жив за рахунок її застосування.  Шабля- то вже як засіб безвихідності. Насправді батько мріяв дати сину  книжку (освіту). Щоб син його був розумніший за ворогів.  І за допомогою тієї книжки вмів відвести від себе зброю ворога і звести ворогів між собою. Багато сил витрачено ідеологами, щоб змінити цю прописну істину поколінь в головах наступних поколінь.

       Описана нескінченна кількість військових подвигів, битв і цілих кампаній. Результати поразок, перемог,  втрати перемог розібрані по кісточкам.  Знайдені винуватці і на них повішені всі собаки.  Знайдені герої і на них теж багато чого повішено. От тільки, як правило, забули продумати, що далі і для чого.  Амбіції, незнання і небажання множили на нуль найкращі здобуття і приносили перемогу до ніг недругам.

         З екранів і сторінок влітає у свідомість  “Калину поламали, коровай надкусили”. Це не наша ідеологія, хтось навмисне нав’язує, а ми її сприймаємо. Тому що вчили книги своїх брахманів не за текстами оригіналів, а за коментарями недругів.  Як результат- шукаємо друзів з поради недругів, а не за власним розсудом, стрічаємося у часі самі з собою. Самі з собою воюємо через десятиліття.

         На древнім кромлеху серед десятків каменів можна знайти один теплий і один холодний.  Ці камені примушують порушить ритм ходи і біля них замислитись, у повній тиші, коли нема чужих пояснень , поглянути на себе через час в майбутнє…

Російське село

   

Мій співрозмовник молодший за мене. Його минуле овіяне славою активного дрібного злочинця, любителя майже всього, що не рекомендовано в Писанні. Нині не знаю, чи він відмовився від гріходіянь повністю, чи частково. Місцеві люди говорять, що вигляд його покращав, вага перевалила за центнер, зачіска і борода завжди доглянуті. І небідний прихід він влаштував у селі дуже швидко.

Погожого дня мали з ним бесіду перед пам’ятником загиблим односельцям у Другій світовій війні. Я слухав і відповідав. Він, погладжуючи нижче грудей хрест, запитував і намагався пояснювати у стверджувальній формі.

Через чистилище його релігійних поглядів йшли колонами католики, протестанти, юдеї, парафіяни Київського патріархату, члени Народного руху, знову юдеї, грузини, американці, «Правий сектор» і по третьому колу — юдеї, а потім рідновіри, литовці та латиші...

 Співрозмовник був в ударі. Я не заперечував, слухав, а його несло і несло за циркулярами московської церкви. Наркоман і злодій проповідував хліборобу. Особа, котра коригувала артилерійський вогонь на рідне донецьке село, проповідувала селянину.

          Під кінець його зовсім понесло.

- Ви знаєте, тут ніколи раніше не жили українці.

- Можливо, — я показав рукою на стелу, попрощався і пішов.

     Донецьке село. На стелі було викарбовано лише декілька російських прізвищ, що губилися серед численних Цибуля, Макогон, В’ялий, Литовченко…

 (із записної книжки пана Бродника)

Дитина війни

Лютий 2015 року. Заграви над Дебальцевим і Горлівкою. Бахмутський степ під Гольмівським. Кодемський блокпост. Степовою дорогою із Зайцевого прийшов юнак. Сільський хлопчина років вісімнадцяти. Типовий хлопець для свого віку. Одне, що в нім привертало увагу, — це очі, виплакані сльозами. З осторогою він розповів мені, що три дні тому батько пішов з дому і він обійшов декілька сіл у його пошуках. Був у майже всієї далекої і ближньої рідні, знайомих. Нема його, і телефон його не відповідає. Просив дозволу пройти в село, що поряд із блокпостом, до далекого родича…

За пів години до блокпоста з Кодеми йшли дві людини. Син лівою рукою котив велосипед, а правою, обійнявши за плечі п’яного батька, вів його додому. У сльозах щасливий син і п’яний від безвихідності в житті посеред війни батько.

Я дивився вже їм услід і в думках сподівався, що не буде артобстрілу у них на шляху.

Баба Таня

Нічна заметіль на ранок стерла вчорашні колії і сліди. У приладі для спостереження я бачив людину. Вона з'явилася з-за обрію на засніженому шляху, прокладаючи крок за кроком стежину. Цю людину неможливо було не впізнати за ходою — баба Таня. Їй було вісімдесят два роки. Усе життя працювала обліковцем у колгоспі. Роки змінилися, а хода — ні. Тільки нині замість косого сажня в руці костур.

Бабу Таню я вперше побачив восени, коли вона раділа подарованому пакунку пшеничної крупи. Раділа, що зварить каші собі, собачці й котику. З того часу кожної неділі і кожного церковного свята вона тримала свій шлях із сусіднього фронтового села повз нас до церкви. Божому шляху не були перешкодою ні сніг, ані дощ. Хлопці завжди бабі Тані раділи, клали в торбинку гостинці, слухали її.

Дивлячись у прилад для спостереження, підсвідомо вираховував швидкість руху. Ловив себе на думці, що, можливо, я від неї навіть відставав би. Усе-таки пів століття обліковцем за її плечима. Баба Таня ніколи мене не називала за військовим званням. Питала у хлопців: «А де ваш бригадир?» Вона підходила, а я гадав.

- Здрастуй, управляючий!

- Доброго ранку, бабо Таню. Що це Вас так рано по свіжому снігу примусило йти?

- Внучку з Єнакієвого ввечері привезли. Лякається, плаче. Йду в церкву, щоб батюшка почитав. Дівча зовсім знесиліло, лякане. Ледь не забула я, тобі хрестик принесла. Одягни...

Виробленою за пів століття ходою колгоспного обліковця баба Таня пішла далі до церкви. На моїй долоні лежав маленький хрестик віком десь у пів століття, а може, й століття...

..