Інколи
трапляються зустрічі, котрі важко усвідомити й оцінити. Вони раптові й
неочікувані. В житті я мав декілька випадкових зустрічей, котрим не можу дати
пояснення. Хто це був, як це сталося і про що була мова — мені навряд чи колись
зрозуміти. Я не запам’ятав, як цих людей звати. Я не можу згадати їхніх облич.
Я тільки пам’ятаю зустрічі.
Того
поминального дня це був останній цвинтар на моєму шляху. Могила прабабці.
Останнє вшанування в той день. Далі шлях на Дніпро. Як одному зі старших у
роду, тепер доводилося долати поминального дня за сімсот кілометрів, щоб хоч по
десять хвилин побути біля могил рідні.
Поклав
гостинці, постояв і сів на лавку. З іншого боку сіла літня пані, що поралася
поряд. Після вітання кілька хвилин мовчали. Мене не покидало відчуття, що ця
людина багато років мені знайома. Хоч я не знав її імені й навряд чи колись її
зустрічав.
Говорити
почав першим, а точніше — розпитувати. Вона відповідала, що все життя
вчителювала в цих краях і знає мою рідню. Мені здавалося, що з нею говорить мій
внутрішній голос, а потім здавалося, що її вустами говорить мій внутрішній
голос. Відповідали один одному на запитання, навіть не озвучені вголос. Хто ця
жінка? За способом висловлювати думки — як тітка, котрої нема вже. За
емоційністю — як товариш, котрого теж нема вже. Я весь час її порівнював із
кимось і знаходив у чомусь схожість із попередніх поколінь.
Наговорились.
Притихли.
-
Мені пора, — сказала жінка.
-
Добра Вам. Можливо, наступного року зустрінемося тут.
Літня
пані мовчки повернулася. В її очах читалося, ніби вона щось знає… Далі була
війна.
P.S.
2013 рік. Місцеві люди говорили, що того поминального дня була гроза. І була
блискавка, котра б’є в небо.
